— Ось тобі й маєш! Хіба на ньому не так само трудитимеш ноги?
Люди знайомилися, обмінювалися новинами, викурювали по люльці, підбадьорювалися, одне слово, все так само, як перед в’їздом до будь-якого міста. А оскільки кожному треба було придбати в місті якийсь товар, вони не забували справитись про ціни. Без отаких балачок біля бар’єра люди вже не могли обійтися. Бо так вони призвичаїлись. А коли тут траплявся якийсь незнайомець, цікаві навперебій квапилися відгадати, хто ж він за один, судячи з його товару і з його поведінки.
— Цей з-під лісу, із Цурлуя… Глянь на його гамаші!
І аби пересвідчитися самому чи переконати інших, треба було кинути одне-єдине запитання:
— Що везеш? Сливи чи абрикоси?
— І те, й те…
— Ось бачите, я ж казав, що він з-під лісу, з Цурлуя…
Одного ранку допитливці біля бар’єра опинилися в скрутному становищі.
— Хто б це міг бути, отой старий?.. Глянь-но на нього!
— Я сказав би: подорожній, бо він поголився звечора…
— Та ну тебе! Хіба не бачиш, що на ньому черевики!
— Може, якийсь контролер…
— Отакої, контролер! Ще скажеш — дипломат. Що йому тут робити?..
— А я думаю, це якийсь голова… Ви гляньте, як він витріщає очі на черешні!
— Ти розбираєшся в людях так, як моя донька на сапуванні…
— Еге ж! Це дуже похвально чути від тебе!
— Це і не похвала, і не огуда, бо в моєї донечки тільки-тільки прорізалися зуби…
Людям стало весело. Той, у якого маленька донька, провадив далі:
— З одягу можна було б сказати — він із міста… Жаль, що не курить. Бо людину можна впізнати й по тому, як вона тримає цигарку.
— Он глянь! Маєш! Він закурив люльку!
— Із міста! Бо надто схвильований для його віку. Я сказав би, що він пенсіонер або вчитель… Люлька…
— Е, ні! Я готовий покласти руку на вогонь! Люльку курять тільки вчителі. У нашому селі двоє таких: одного звати Петека, другого Прогаб. І обидва смокчуть люльку.
— Еге! Тут це не підходить… Якщо ми будемо вважати так, то тоді вийде, що кожен із ціпком — пожежник…
— Отакої! Що ти цим хочеш сказати?
— У нашому селі є один чоловік із ціпком. Звати його Скурту. Він пожежник, пошкодив собі на пожежі ногу…
Люди знову розсміялися, але все одно їм не вдалося визначити фах незнайомого подорожнього біля бар’єра, який стояв собі, зіпершись на дерев’яний барак. Та невдовзі люди забули про нього, але не тому, що їм треба було впорядкувати поклажу на підводах чи напоїти худобу. Інше привернуло їхню увагу: на дорозі з’явилася група юнаків, яких вони не дуже часто бачили, хоча майже всі були з-під гір.
— Ви лиш погляньте, що це за прояви! Ніби в них сотні голів і сотні ніг… Тільки на головах у них казанки, а збоку до ніг причепили кадки, ніби не знайшли іншого місця для вантажу…
— Це, мабуть, студенти… В них он і сокири, і лопати. А он гляньте, яке диво! То, мабуть, кіноапарати, а може, те, чим довбуть гори…
— Отакої! Студенти!.. Хіба не видно, що вони геть зелені, ще навіть пушок не пробивається! Якісь дітки…
— Нічого собі дітки! Поміряйся-но силою з он тим велетнем, котрий… ти тільки глянь-но!.. узяв на спину цілу хату, а на додачу прихопив ще й комору…
— Вони, мабуть, узялися до якоїсь великої справи…
— Знаю я таких, бачив не раз. Пройде півкілометра, потім висолопить язик і починає рюмати, чому не поїхали поїздом…
— Це не біда… Повертатимемось увечері й візьмемо їх на підводу… Кілометрів п’ять-шість вони, може, пройдуть…
— Ти дивись, аби ти не попросив їх узяти свою клячу на спину…
— А начальник їхній, здається, не дуже великий…
— А він котрий?
— Отой, що з ліхтарем при нозі…
— Ну, якщо кожен, хто з ліхтарем, начальник, то тоді наш ліхтарник, який…
— Та стривай-но! Ти глянь, як він іде, засунувши руки в кишені… і тільки малесенький мішечок у нього на спині…
— О, хай тобі добро буде! Там і двоє дівчат!
— Та тобі привиділось!
— Хіба я досі не бачив кіс? Он сам глянь!
— Які коси, куме? Ота білява підстрижена точнісінько по-хлопчачому. Ти бачив, куме? Обидві в штанах!
— А я кажу, що тут не до жартів. Не може бути, щоб у них не було якоїсь важливої справи. От перевірмо!
— Аякже!.. Доброго ранку, хлопці й дівчата! І куди це ви так рано?
— Доброго ранку. До Чорної печери…
— Ну, хай вам щастить! Дорога туди неблизька, і люди не дуже насмілюються заходити всередину… А що ви там будете робити? Фотографуватися чи якісь досліди?
— Щось будемо робити! Бувайте здорові!
— І ви ходіть та повертайтеся здорові… Перейдете міст, ідіть прямо, там буде ще один міст, теж кам’яний, як і оцей… там візьмете наліво кам’янистою дорогою кілометрів чотирнадцять до Зеноаги, а від Зеноаги дві дороги до Чорної, так у нас називають печеру… Та дорога, що направо, до дідька довга, але вона легша… Ліва — вона коротша, нею лише кілометрів сім чи вісім…
— Ну й балакун ти! Вони вже перейшли міст і не чують тебе, а ти все розказуєш…
— Справді… А скільки їх було всіх?
— П’ять…
— Та ні, шість…
— О, дивіться-но! А люлька повернулася йти до міста!..
— Гай-гай! А ви помітили, що ми трохи перемінили мову? Мов баби з Путіни, бо ті, коли нема що робити, то кличуть сороку для балачки…
— Це на дорогу… Дід мій, земля йому пером, розказував мені справжню історію про дорогу й подорожнього… Але розкажу вам її ввечері, коли будемо повертатись, дорогою…
Решта всі полегшено зітхнули.
— Отже, до вечора, тут же, біля бар’єра, люди добрі.
Вони погнали тварин, хто батогом, хто окриком, а хто смикнувши за віжки, і рушили до міста вслід за дідом із люлькою.
А старий був уже далеко. Він дуже поспішав, бо побачив тільки шістьох хлопців та дівчат, які пішли дорогою в гори. А де ж сьомий, якого він чекав?..
Старий нерішуче зупинився навпроти будинку з ганком, обвитим плющем.
2
Урсу весь час ішов попереду, вимушуючи й інших притримуватись його кроку. Першим він ступив і на міст. Усі люди, які стрічалися їм дорогою, зачудовано дивилися на нього й хвалили його силу. «Такий парубок, як оцей, міг би й хату пересунути», — думав один. І справді — отак навантажений, Урсу видавався втричі дужчим, ніж був насправді.
Хлопець сперся своїм величезним мішком на поручень мосту і так чекав друзів.
— При… вал! — простогнав Дан з останніх сил.
І, не чекаючи згоди інших, скинув свій рюкзак і витягнувся на траві.
— Встань, нерозважний! — звеліла йому Лучія. — Трава мокра й холодна, а ти розігрівся й спітнів… Це найкраща комбінація для подвійної пневмонії…
— Потрійна, почетверена, поп’ятерена, хай буде така навіть до безкінечності, я все одно не встану!
Лучія, на щастя, не вдовольнилася самим словесним наказом.
— Ану, вставай, бо в печері не санаторій! — штовхнула вона його.
— А може, предки додумалися… — спробував пожартувати Дан.
Однак Лучія не мала наміру жартувати. Вона трусонула його ще раз, а потім підняла вгору… з допомогою Марії, яка схопила його за друге вухо.
Тим часом до мосту підійшли й Віктор та Йонел. Вони зумисне притишили ходу, побачивши, що всі зупинилися. Віктор був радий, що Йонел одразу ж сприйняв ідею поділу групи, погодившись, що це буде запорукою безпеки експедиції. Однак Йонела, здається, щось пригнічувало, чи, може, його доймала якась думка, якої він не міг розплутати до кінця.
Привал відбувався під дуже суворим наглядом Лучії: півгодини і ні хвилини більше; нікому на траву не лягати; гарячий чай і бісквіти; по два яблука кожному; сумні балачки забороняються. Все!
Марія, навіть не помітивши того, порушила останній пункт:
— Бідолашний Тік! Краще б ми взяли його з собою…
— Тоді треба було б почекати, коли відчиняться магазини, — урвав її Йонел.
Марія не зрозуміла, куди він хилить.
— Щоб набрати продуктів, які можна вживати через соску…
— Справді! — перемінила Марія тон. — Я думаю, тобі була б велика допомога…
