— Якщо ви прийшли тільки ради цього й завтра теж їдете, то пошукайте книжку в нього у кімнаті… Навіщо ж вам марнувати час…

Гості квапливо подякували господині й зайшли до кімнати Урсу.

Маленьке приміщення аж сяяло чистотою, де кожна річ мала своє місце. Шкільні підручники стояли на столі. Трясогузка заходився нишпорити поміж ними. Сергій узявся за інше. Нарешті знайшов те, що шукав: тоненький легенький екскурсійний одяг, ніби зітканий із кишень та кишеньок. Спритно розстебнув одну з кишень і вклав у неї блискучу дерев’яну коробочку, трохи меншу, ніж табакерка. Готово! Потім так само швидко застебнув кишеню й опинився біля Трясогузки якраз тоді, коли той знайшов підручник фізики в книжках.

— Зроблено! — підштовхнув його Сергій. — Поспішаймо!

Вони вийшли з кімнати Урсу з такою радістю в очах і в рухах, ніби щойно побували в раю. Трясогузка тримав підручник фізики, мов перепустку на вільний прохід. Обидва дуже чемно подякували господині, яка плела спицями светра синові, і прожогом метнулися за двері. Коли вже були серед двору, почули, як рипнула хвіртка. В обох підкосилися ноги, і вони вмить опинилися на траві, так і не збагнувши, чи попадали самі, чи їх туди хтось кинув. Але, на їхній подив і щастя, постать, що ковзнула повз них, і голос, який вони почули, були не Урсу.

— Мадам Теодору! Мадам Урсу! — почувся стривожений голос якоїсь жінки.

Тої самої миті, коли жінка з пронизливим голосом переступала поріг хати Урсу, дві темні тіні підвелися з трави.

— Та це ж Йонелова мама! Ушиваймося!

Якщо ушиватися означає мчати швидше, ніж поїзд, то Трясогузка справді знайшов дуже точне слово.

Дрібненька й худорлява жінка, одягнена вся в чорне й рано постаріла, відчула себе спершу дуже пошанованою відвідинами пані, що жила через дорогу, хоч ніхто досі так її й не кликав: «Мадам Урсу». Однак побачивши, як сусідка одягнена — в домашньому халаті, в кольорових капцях, а особливо помітивши її блідість та розгублення, зрозуміла, що лиш якась надто нагальна справа вимусила її перейти через дорогу…

— Ой лишенько! — вдарилася об поли старенька. — Невже й ваш хлопець пристрастився до тієї капості, яка називається боск?.. Господи, го-о-осподи, скільки клопоту в мене через нього… Дуже часто приходить котрась мати і скаржиться, що Урсу побив її сина… І хай мене бог покарає, якщо вони справді не ходять за ним, як за ведмедем, і годинами благають, аби він їх побив… Я такого ще не бачила: просити людину, навіть платити їй, аби вона тебе побила. Може, ви мені не повірите, але чим дужче він їх поб’є, тим вони задоволеніші… їй-богу, світ перевернувся…

Йонелова мати відповіла спокійно:

— Ні, мадам Урсу, Йонел не займається боксом… — вона особливо наголосила на останнє слово з благородним наміром навчити сусідку говорити трохи правильніше. — Це справді капость, мадам Урсу…

Господиня витріщила очі й несвідомо знизала плечима. Гостя сиділа й далі на стільці, потім щільніше загорнулася, ніби її доймав холод, у халат із червоного оксамиту, який сягав полами долівки.

— Це капость, мадам Урсу, — повторила вона. — Мій чоловік поїхав до Бухареста, на засідання до міністра. Думаю, знаєте й ви, що міністр без нього нічого не може зробити… І я залишилась сама, мадам Урсу, і ви єдина людина тут, з якою я можу порадитись… Оце недавно приходив до мене один службовець, тобто йому допоміг влаштуватися мій чоловік… ви його повинні знати… Це Петрекеску, мисливець, майор Петрекеску, він ще колись мав будиночок такий із левами біля Рибальського мосту…

— Як же його не знати! Це такий тонкий, як тичка, з бриликом на голові, мов гніздо. Люди кажуть, ніби він неперевершений мисливець…

— Атож, мадам Урсу, саме так і є, як кажуть люди. Ви знаєте, він приносить нам щонеділі дичину… Ну, та гаразд, мадам Урсу, майорові було дуже прикро, що він не застав мого чоловіка вдома, аби розказати йому, які небезпеки підстерігають Йонела… Мені здається, ваш син теж завтра виходить…

— Авжеж, Тудорел завтра йде… Ще вдосвіта… Бідолашні! Вони вже цілий місяць тільки й думають про цю мандрівку!..

— Ой лишенько, мадам Урсу! Як ви можете говорити так?! Адже там стільки нечуваних небезпек!.. Мені сказав мисливець. Адже там стільки прірв, вода без дна, повнісінько звірів… там є навіть духи, мадам Урсу… Ви чули? Кажуть, виходять ночами і вовкулаки, і привиди… Майор клявся честю, що бачив там усілякі видіння… Він зустрічав там і Добреску, дуже поважного чоловіка… І Олениху, це, мабуть, колишня бояриня… Він сказав мені, що не вірить, що хтось повернеться звідти живий… Їй-богу, мадам Урсу! Він мене просив, аби я не пускала Йонела, і ще він мене просив переказати це й іншим батькам… Особливо вам, бо ви ж моя сусідка…

Старенька вислухала все, часто киваючи головою, ніби стверджуючи кожне слово гості в червоному халаті.

— Я не кажу, що нема небезпек і звірів, — мовила вона. — Але ж небезпеки зустрічаються повсюди, на кожному кроці. Ідеш вулицею, а тобі може впасти цеглина на голову або ти перечепишся і зламаєш собі ногу… Ба навіть у хаті можеш посковзнутися на східцях і піти просто в могилу, як це сталося рік тому з мадам Васіліу. І звірі стрічаються на кожному кроці, одні справжні, другі — в людській подобі… І тут, у нас, на схилі пагорба взимку з’являються вовки. А вони ж є і влітку. А там же кодри!.. Що ж до вовкулаків, привидів та інших з’яв — то це все байки, вигадані для того, щоб лякати немовлят.

Йонелова мама трішечки скривила носа, почувши такі слова від мадам Урсу. Але це швидко минулося. Інше доймало її: старенька не хотіла вірити тому, що сказав мисливець.

— Отже, ви не вірите в духів, мадам Урсу? Хай бог боронить!

— А що ж мені робити, пані, якщо за п’ятдесят літ я не зустріла жодного духа, ні доброго, ні лихого? Я кажу собі: бережи мене, боже, від людей, а від духів я вбережуся сама!

— Отже, ви вірите, що жоден дух не нападе на хлопця?

— Хай дає бог, щоб це була єдина небезпека… Я не кажу, що небезпек не буде… Але щоб поламати руку чи обдерти ногу, то таке і в хаті може трапитись. Хай вони бережуться й остерігаються. А то непогано, коли людина змалку привчається до всього живого. Бо інакше виросте боязкою, мов заєць, і нічого не знатиме, мов сороченя…

— Та… мабуть, ваша правда, — почала заспокоюватися Йонелова мама.

— Дозвольте йому, сусідко, хай іде! Коли вже й дівчата збираються в дорогу! Що, вони захищеніші від небезпек, аніж ваш син? Бачили б ви доктора Істрате, як він підганяв доньку…

Йонелова мама не мала більше що сказати. Вона забула про страх, який вимусив її перейти через вулицю в халаті і в капцях. Вона поверталася додому вже з іншим настроєм у душі. А біля хвіртки навіть подякувала матері Урсу за те, що підбадьорила її.

— Так уже гарно влаштована людина, — відповіла їй старенька. — Треба гарно думати про завтрашній день, бо коли в тебе в голові тільки чорні думки, то таке життя не може називатися життям.

— Правда ваша, мадам Урсу…

— І нічого не бійтеся… — вирішила старенька повністю розвіяти всілякі страхи своєї гості. — Якщо ваш хлопець розіб’є голову чи навіть поламає ногу, то швидко вилікується, бо доктор Істрате дав їм повну торбу лікарських інструментів та ліків…

Йонелова мама відчула, як вона вислизає з халата.

У перукарні «Гігієна», найвідомішій на все місто, двоє працівників чекали години закриття. Один із них, високий чоловік, такий високий, ніби природа втратила відчуття міри, наділивши його таким зростом, давав перед другим безплатну виставу з оперної музики. Так він робив завжди, коли не було клієнтів. А оскільки таке траплялося досить часто завдяки давнім неписаним законам, які зобов’язували жителів міста користуватися тільки власними бритвами, а стригтися лише напередодні великих свят, його високість із часом став досить відомим артистом. Правда, аудиторія була не дуже численна: лише один меломан в особі його колеги, та й репертуар не надто багатий: одна-єдина арія, зате це — невмируща каватина його пращура по цеху з Севільї. Може, сама арія й не передавалася з надмірною музичною точністю, бо там іноді перепліталися між собою бекари й бемолі, одні ноти подовжувались, інші зникали зовсім… зате виконавець виявляв стільки ентузіазму й так жестикулював, що навіть Тіто Гоббі чи Рікардо Страччіарі не могли б порівнятися з ним. Він готував арію, вигинаючи спину луком. Потім клав чистий рушник на ліву руку. В праву руку брав бритву, після цього витягав від середини кімнати до порога дверей ліву ногу. Рука з бритвою виписувала велетенське півколо, яке завжди лякало павуків, що розбігалися по кутках кімнати. Але він ще не починав. Спершу, він вважав, слід усміхнутися. Потім засміятися. Далі — вже регіт. Регіт переходив у трелі. Артист починав арію: «Хо-о, хо, хо, хо, хо! Хо-о!..» І поки трелі викидали слова арії, голова його починала рухатися врізнобіч із приголомшливою швидкістю: вправо, вліво, вниз, угору, вперед, назад, навскіс, навхрест, по колу, паралельно, і з такою силою, що аж страшно. Але в цій унікальній жестикуляції брала участь не тільки голова. Рука з рушником, оживлена силою октав, виганяла останню мушку з приміщення, а та, що з бритвою… не залишала жодного кубічного міліметра в приміщенні, яке було б виголене до блиску не раз, а десятки разів за час однієї-єдиної вистави. Коли артист доходив до місця, яке в перекладі означало б: «Я найкращий цирульник», він демонстрував такий інстинкт цирульника, звісна річ, якщо він існує, той інстинкт, що тоді будь-хто міг би навчитися там цього прекрасного мистецтва. Іноді він розводив такі шалені піруети, що мусив вибігати надвір, аби часом його голова не пробила стелі й не виткнулася через дах, мов димар. Однією ногою він стояв посеред кімнати, а другою виписував кола під стелею, тіло вигиналося гігантським півмісяцем, а голос… та що там казати! — у такі моменти голос його своєю силою переходив у канонаду. Ціла казарма, перетворена в хор, звучала б поряд із його голосом, мов звук однієї краплини біля водоспаду. Фінал був схожий на початок арії, тільки постать артиста засвідчувала втомливу дорогу до вершини мистецтва. Найбільша біда полягала в тому, що вистава відбувалася всередині приміщення, а не перед ним. Не мала б тоді перукарня «Гігієна» відбою від клієнтів!