Але одна думка все одно стукотіла в двері чи в віконце їхньої радості. Тік нарешті впустив її:
— Де коробочка Сергія?
— Невже вони побували в печері раніше від нас? — згадала раптом Марія. — Але як вони дізналися про наш план? Як увійшли в печеру? Кудою? І на чому вони пройшли?
— Це неможливо! — розсердився Йонел. — Після того, коли ми стільки вистраждали, а ці волоцюги прийдуть…
— Стривайте трішки, — сказав Віктор. — Давайте знайдемо нитку в усій цій історії… У першій печері їх не було, там, де ввійшли ми, вони не входили. З боку озера вони не могли ввійти, бо там водоспад. Отже, в печері вони не були. Але як опинилася там їхня записка? Яким дивом?
— Якби хтось був у печері, — втрутився Йонел, — можна було б припустити, що вони попросили цього Ікса, щоб він кинув їхню записку саме тоді, коли світ нам буде наймиліший…
— А мисливець і бородань? — нагадала Марія.
— Точно! — сказав Йонел. — Мисливець! Він їхній поштар!
— Ні! — заперечив Віктор. — Там, де ми знайшли їхнє повідомлення, раніше від нас нікого не було. Але мені пригадується одна поліцейська історія. Там чоловік переносив цінності, навіть не знаючи про це. Злодій клав йому їх у портфель, а він, дуже шанована людина, ніколи не відчиняв портфеля, й ніхто його ніколи не перевіряв. Цінності були в найбільшій безпеці саме в його портфелі. Так що…
— Так що?.. — спитав Тік.
— Я думаю, табакерку приніс у грот хтось із нас. Один із нас приніс її сюди, навіть не знаючи про це.
— Так, Вікторе, — сказала Марія. — Але ми знайшли табакерку не там, де ми вже пройшли, а попереду, де нас ще не було, там, де її не могли загубити наші… жоден із нас…
— А інші? — нагадав Віктор. — В експедицію пішли ж не тільки ми. Були й ті, що надворі, а вони не могли раніше знати, що залишаться надворі. Лучія, Урсу, Дан… Якщо погодимося на тому, що Сергій і Трясогузка не були в печері, залишається єдине: хтось із тих, що були надворі, носив, не знаючи про це, повідомлення, і так само не знаючи, загубив його. Чи я знаю? Воно, може, впало у воду, в якийсь потік, а він приніс його в печеру… Мені здається, що ми знайшли його біля роздвоєння…
— А може, його кинули самі Сергій і Трясогузка, — сказала Марія. — Могли вони зумисне кинути його в потік?
— Не думаю, що це так, через дві причини, — відповів Віктор. — По-перше, послання не зроблено так, щоб його кидати десь випадково, а заадресоване точно, отже, воно було заховане в когось із нас. По-друге, якби Сергій і Трясогузка з’явилися поблизу печери, їх викрила б група знадвору, і в першу чергу Урсу… І по-третє, якби Сергій і Трясогузка вирішили прибути в гори, то вони приїхали б поїздом, який зупиняється тільки біля озера…
Але Тік швидко поклав край дискусії. Він побачив дуже дивний шматок скелі, який розлючено виткнувся прямо по курсу човна.
— Дивіться! — вигукнув він. — Мов ріг носорога!
Тік навіть не уявляв собі ефекту, який матиме його випадкове відкриття. Вони підпливали до рога носорога, і через кілька хвилин було винесено найвищий вирок:
— Граніт архаїчний! Тіку…
І Віктор, і Йонел, і Марія ладні були накинутись на нього. Малюк зробився ще меншим, але тут же не забув шепнути, особливо своїй сестрі з косою й голубими мріями:
— Та-ак!.. А зараз… Пригадай-но лиш, скільки ти мене мучила на ганку.
І враз простір розширився, ніби весь світ при світлі і в кольорах вирішив постати перед їхніми очима. Було багато неба і багато води, і ласкаве призахідне сонце, і багато-багато кольорів, ніби вони всі зібралися тут, а ще були гори, і десь там, зачепившись за гори, їх чекала турбаза, а ближче, на озері, човен, і в ньому два веслувальники: Сергій і Трясогузка.
Замість привітання до них долинув голос Тіка:
— Гей, хитруни! Хто із нас носив ваше послання?
Сергій зайшовся сміхом:
— Ага! Отже, ви таки знайшли його. Я його дав Урсу, тобто підклав у одяг Урсу ввечері напередодні від’їзду…
— Знали б ви, скільки ми зазнали пригод! — почав вихвалятися Тік. — І якби ви знали, що в нас є!
— Облиш, бо й ми зазнали дечого! — сказав Трясогузка, стріпуючи головою, мов після болю. — І ми теж захопили чудовий трофей: плота і пса. Ми їх знайшли…
Але цього можна було б і не казати. Бо в човні хитрунів щось заборсалось у полотні, і чорна стріла майнула в надувний човен, прямо Тікові в руки.
— Цомбі! — закричав малюк, від радості він стратив рівновагу і впав у воду, тримаючи собаку на руках. Був ясний день. Черешняки поверталися в світ.
10
Поки Лучія й Дан розвішували білизну на мотузці за турбазою, Урсу говорив по внутрішньому телефону. Мош Тімофте, стоячи біля нього, згідливо кивав головою. Повісивши трубку, крем’язень підсів до столу моша Тімофте й заходився розповідати про пригоди, яких зазнали черешняки. Коли він дійшов до Петрекеску, старий урвав його:
— Ага! Тепер я розумію, чому його шукали ці люди кілька годин тому… Щастя, що вони пішли по його слідах.
— Куди вони пішли? — спитав Урсу.
— Як куди? Вони пішли до отвору печери, туди вказав їм чабан.
Мош Тімофте закам’янів на стільці, не знаючи, що й думати. Бо, не сказавши й слова, його гість підхопився із стільця і зник, мов привид. А по дорозі до дверей він ледь не збив на бігу двох дуже спокійних людей.
Крем’язень зупинився за турбазою й пошукав очима якнайшвидший, який тільки міг бути в цих краях, засіб пересування. І знайшов його в подобі мула, котрий ліниво й бридливо пасся. Хлопець уже намірився сісти верхи на нього, але його зупинили слова, які долинали через відчинене вікно турбази:
— Чи я тобі не казала, Васіле? Ти ж твердив, що білизна сама поспадала з мотузки. Ось прошу! Подивись! Аби не казав, що я з глузду зсунулася…
Урсу оббіг поглядом подвір’я і побачив, що Лучія й Дан хазяйновито відновили все тут. Білизна була розвішана точнісінько так, як висіла вона перед тим. Безперечно, що й завтурбазою не побачив нічого іншого. Урсу почув голос:
— Якщо ти до мене ще раз пристанеш із цими дурницями, то я піду світ за очі, зроблюся вовкулакою й приходитиму до тебе щовечора в віслючій шкурі! Може, ти вилікуєшся коли-небудь. Ох господи, господи!
Потім хряпнули двері, почулося тихе скімлення жінки.
Урсу вмить опинився на спині мула, який виявився, без найменшого перебільшення, найзатятішим мулом з усієї його раси.
— Стій! — гаркнув йому на вухо Урсу. — Дивись, щоб я не ловив тебе на бігу! Стій же! Не чуєш?.. Щоб я не ловив тебе на бігу… Не чуєш, га?
Ясна річ, що мул вирішив подати нечуваний урок упертості своєму вершникові і пішов таким чвалом, що не можна було відрізнити, де в нього передні ноги, а де задні.
І все тій же дружині завідувача судилося побачити, як мчить привид на мулові, а той же досі ніколи не рухався швидше, ніж равлик. Нажахана, перехрестившись і сплюнувши, жінка ще швидше, ніж мул-привид, метнулася до їдальні турбази:
— Васіле-е-е! Васіле-е-е! Утік мул із вовкулакою на спині! Госпо-оди-и!
Аби ж то чоловік не тримав по шість кухлів пива в кожній руці… Жінка почула тільки рик, але такий жахливий, що вдарилася сама, непритомніючи, об кухоль пива, який мирно стояв на шинквасі.
11
Мисливець не знайшов тіла бороданя у виломі. Не знайшов він його ніде. Зник! Як?.. Невже він промахнувся?.. Неможливо! Рука його не схиблювала ніколи!
Схвильований, одурілий, він пройшов у грізний вилом, зайшов у кам’яне приміщення, яке слугувало за схованку. Де ж тіло бороданя?.. Він промахнувся? Неможливо!
І враз якась пекельна думка сяйнула йому в голові. Петрекеску глянув на велику нішу й помітив унизу, біля її ребра, обойму холостих патронів, яку він сам кинув колись туди. Взявши її, побачив, що вона повна справжніх бойових патронів, які поблискували свинцем…
Отже?.. Мисливець гарячково дістав пістолет, витяг обойму й подививсь на патрони. Патрони в пістолеті були холості!.. Його рука не хибить ніколи… Але хто ж йому підмінив обойми? Хто зробив його таким безпорадним? Він сам себе питав ошаліло: хто? В усякому разі не бородань. Бо якби замінив магазин він, то в момент розправи тільки б посміявся, сам дістав би пістолет і вистрілив. Тобто — він тоді сам перетворився б у ката. То хто ж підмінив патрони? Хто?
