Але, окрім цієї вади, великий артист був дуже порядною людиною. Першокласний майстер, сердечний, чесний до наївності, приятель для всіх: багатих і бідних, веселих і сумних, окрім цього, він був найзавзятіший і найвідоміший читач міської бібліотеки. Майже щодня він читав у перукарні якийсь роман, цьому великодушно сприяли й жителі міста — вони ніколи не стояли в черзі голитися чи стригтися. Тому, будучи у відповідному настрої, велетень-артист зупиняв на вулиці якого-небудь непоголеного індивіда й давав йому найкращий рецепт:
— Ви хочете назавжди позбутися мук гоління?.. Відпускайте бороду!
Натхненний і невизнаний артист щойно виконав знамениту арію й готувався закінчувати нічний концерт, бо його аудиторія, тобто товариш, навперекір пронизливим звукам, від яких аж стіни дрижали, спокійно спав на стільці. Годинник показував, що пора вже зачиняти заклад. Артист заходився наводити лад, з неймовірною вправністю метляючи довжелезними руками.
І саме тут у дверях постав Дан… його син. Черешняк був неймовірно стомлений, ледве тягнув ноги. Він зайшов до перукарні — і щоб разом із батьком піти додому, і щоб трішечки перепочити. Хлопець стомлено опустився на стілець і переповів батькові останні неприємності. Перукар махнув синові рукою, щоб той замовк, бо побачив через дорогу постать, яка прожогом мчала до перукарні.
— Вільгельм Телль! — здригнувся він. — Дуже може бути, що хоче поголитися!
Черешняк досадливо подивився на двері… і ледве встиг сховатися за шафу. Вільгельм Телль — то був Петрекеску, мисливець!
Не кажучи й слова, пізній клієнт упав у крісло перед дзеркалом і показав рукою на бороду. Артист, найзаклятіший противник мовчкуватих людей, підштовхнув його до розмови:
— Коли йдете на полювання, маестро?
По якійсь хвилі важких роздумів Петрекеску зважився відповісти:
— Відсьогодні я, добродію, у відпустці. Три тижні я навіть не з’явлюся в місті… Рушниця, дичина, ущелини, слово честі…
— Ви підете й на Олениху, маестро?
— Як вам сказати… я не дуже впевнений, слово честі…
— А як там було чудово сорок років тому! — розпалював його перукар. — Добреску, колода і мізки, мізки, маестро!
— Послухайте, добродію! — вибухнув мисливець. — Якісь бродяги, якісь віслюки… Я їм кажу про Добреску й про Олениху, а вони… Віслюки, слово честі…
— Та що ви кажете? — здивувався Фігаро. — Не може такого бути! Вони не попадали на коліна перед вами, слухаючи вас?.. Та хто ж це такі, маестро?
— Якісь школярі, добродію, товариші директорового сина, слово честі… Здається, ваш син теж водить дружбу із директоровим сином?
— Здається, так, — відповів дипломатично Фігаро. — Я його спитаю вже сьогодні ввечері, маестро.
Свою відповідь перукар прочитав із німих жестів черешняка, що сховався за шафою.
— І ваш син теж кудись іде?
— Я щось чув про якусь екскурсію, — відповів Фігаро, скосивши перед тим око на свого сина.
— Добродію! Ви не повинні його пускати! Там смерть, там нещастя, слово честі. І навіть сам Добреску казав…
— Якщо ви твердите, що там дуже небезпечно, я не пущу його! Будьте певні!
— Так, добродію! І добре було б, аби ви передали це й іншим батькам. Може, я видаюся вам трохи дивакуватим, слово честі, але ж я хочу для них тільки добра. Не пускайте їх, добродію…
Дан вийшов із сховку, але не для того, аби краще чути, що казатиме Петрекеску. Ні… Почаклувавши трохи перукарськими інструментами й кремами, Фігаро щедро намилив мисливця, потім механічним жестом узяв зі столу бритву, саме ту, яку підсунув йому Дан. З рідкісною делікатністю він почав голити клієнта, але при кожному рухові бритви мисливець здригався і скреготів зубами. Бравому перукареві було невтямки, що відбувається з клієнтом. Ніколи ще він не бачив його таким знервованим. Аж поки мисливець почав просити пощади:
— Перемініть, будь ласка, бритву! Ви хочете мене замучити? Слово честі…
Фігаро, пильніше глянувши на інструмент, з подивом відзначив, що замість бритви йому править скіпка для розпалювання вогню. Він навіть не мав сили вибачитись. Узяв другу бритву, справжню, і рухи його стали ще елегантніші. На обличчі мисливця з’явилося справжнє задоволення.
Вмивши клієнта, Фігаро великодушно попудрив йому щоки, шию, потилицю. Мисливець розплатився, але перш, ніж піти, ще раз нагадав перукареві:
— Не пускайте його, добродію! Слово честі. Бо й Добреску ка…
Але він не закінчив. Втягнувши голову в плечі, він почав терти шию, чухати потилицю, ребра, спину, часто ворушити плечима, а потім знову чухати потилицю, терти шию. На нього ніби напала якась невідома хвороба, чи, може, він хотів будь-що дати нічний концерт міміки.
Фігаро не міг відвести здивованого погляду від довготелесої постаті, яка стрибала з місця на місце, зупинялася, потім знову стрибала і знову зупинялася.
Дан, скориставшись тим, що на нього ніхто не дивиться, швидко пересипав те, що було в коробочці з-під пудри, в паперовий кульок — тепер у нього був найнестерпніший порошок для сверблячки з тих, які будь-коли вироблялися.
10
У кабінеті інженера Флореску ще світилося. До цього всі звикли в кварталі. Незвично було інше: візит до інженера в пізню нічну годину. Подив тривав недовго — мить, другу, бо радість мати таких гостей швидко пересилює подив. Мош Тімофте був одягнений у святковий костюм, а в руках тримав, мов талісман, свою знамениту люльку.
— Сідайте, моше Тімофте! — запросив його інженер. — Почувайте себе як дома. Сідайте ось сюди, у крісло…
Старий сів, натоптав люльку, неквапом пихнув.
— Та-а-ак… — сказав він. — Я прийшов пізно, але знаю, що в цій кімнаті світла рано не гасять…
— Будь-коли ви тут бажаний гість, моше Тімофте. Та ви ж і самі знаєте дуже добре…
У кабінеті інженера було повно папок та паперів, і старий, побачивши все, схвально закивав головою:
— Важке діло, оця інженерія… Але й гарна, кажуть люди… А я пригадую, що в п’ятому класі ти хотів стати артистом цирку…
Щоразу, згадуючи той випадок, інженер втішався. Справді, тоді, після великої шкільної невдачі, він надумав утекти із цирком, і ніхто про це не знав, навіть найближчий друг. Хлопець тренувався, цілий день, робив найрізноманітніші акробатичні й жонглерські вправи, уявляв, як виконуватиме найнеймовірніші номери. Такі, якими полонив його цирк. А перед тим, коли він хотів сказати все батькові-матері, з’явився мош Тімофте…
Згодом Флореску сміявся, згадуючи той випадок, але що за страхітливі тоді були хвилини! І як мош Тімофте здогадався? Ніколи він не питав про це в нього.
— Як ви тоді здогадалися, моше Тімофте, що я хочу втекти з цирком?..
— Ти аж зараз про це питаєш, — усміхнувся старий. — Минуло вже стільки часу, я вже й не пригадую добре… Мабуть, тому, що надто часто бачив, як ти перекидаєшся через себе та ходиш околяса довкруг цирку… Я трохи здивувався й пішов до них…
— Ви розмовляли з працівниками цирку?
— А звідки ж я міг би дізнатися, що ти хочеш піти?.. Я взяв їх у роботу, і вони мені сказали все… Ну, оскільки зараз нема вже ніякої небезпеки, то я можу сказати, як у них загорілися очі на тебе.
Засміявся й інженер. Ніби трохи двозначно. Його охопили непояснимі відчуття й сентименти.
— А ви знаєте, що для мене неясно, моше Тімофте?.. Чому ви нічого не сказали татові…
Старий пожвавішав:
— Трохи пригадую… Я, здається, побоювався. Думав, що коли про це дізнається хтось із домашніх, то ти втечеш із іншим цирком.
Пожвавішав і інженер:
— Мабуть, так воно й було б… Аби мені тільки-но хтось сказав хоч слово навперекір, аби я лиш відчув один-єдиний жест, то пішов би світ за очі… Це величезна ваша душевна якість, моше Тімофте. Ви завше знаєте, коли й куди треба щось спрямувати.
— Може, так воно і є, як ти кажеш, — скромно погодився старий. — Я все беру близько до серця…
Захопившись розмовою, інженер забув, що він господар у хаті. А згадавши, швидко поставив перед гостем вазу, повну помаранчів.
