Цього разу вже Йонел не збагнув, куди цілить Марія.
— Соски? — спитав він ображено.
— Ні-і-і… Тік! Він би тобі допоміг. Ти, віддавши йому свій речовий мішок, може, не відставав би весь час.
— Ха-ха-ха! — засміявся Йонел, перекривившись на обличчі. — Як дотепно! Жаль, що Дан не захопив із собою чухального порошку…
— Хто тобі сказав, що це дотеп?
Лучія, цілком переконана, що останній пункт у програмі привалу будь-що повинен бути дотриманий, зупинила традиційну сварку новиною, врешті, не дуже втішною.
— Залишається п’ять хвилин!
— Всього п’ять хвилин? — прикинувся дуже здивованим Дан. — Але ж цим двом не вистачить навіть п’яти століть, щоб закінчити сварку…
Навіть на обличчі Лучії з’явилася усмішка, але дівчина відразу ж посерйознішала.
— П’ять хвилин до відходу! Лінивці!
— Може, не завадило б використати їх якомога краще, — сказав Дан. — Наприклад… перекусити трохи. Така важка дорога попереду…
— Три шматочки цукру кожному і…
Вона зробила паузу, щоб підігріти Дана.
— І? — підозріливо поцікавився голодний.
— І… калорії просто із джерела, — вгамувала його Лучія.
— Дорога Лучіє, я просив би тебе — просвіти мене, темного, дай мені якомога більше світла, бо я стою, дурний із розумною…
— Мабуть, що так… — зітхнула вона. — Ти хотів світла, світло й матимеш. Можеш вдовольнитися променями сонця. І якщо ти схожий на Лікоссея з Нарбони, то харчуватимешся не тільки сонцем…
— Якби в нього було чорне серце… — наважився Дан.
— Ні! — зупинила його Лучія. — Це знамениті павуки. У них чорні животи: тарантули з чорними животами! А не з чорним серцем…
— А я думав, що вони, може, схожі на тебе…
Лучія дивилася на нього майже задоволено, але Дан не бачив її: він бігав переляканим поглядом по широкому пагорбу.
Уже готові в дорогу, до них підійшли Урсу і Віктор.
— Ми питали в одного чоловіка, — сказав Віктор. — Ми підемо ліворуч. До Зеноаги дорога прямо. А там знову спитаємо.
— Дорога прямо? — спантеличено спитав Дан, згорбившись під вагою речового мішка. — Мамо рідна! Якби хтось проклав тунель під цим ідіотським пагорбом, то і я сказав би, що дорога пряма. І скільки приблизно до Зеноаги?
— Кілометрів п’ятнадцять, — заспокоїв його Урсу, перш ніж перейти в голову групи.
— Скі-і-ільки? — перелякався Дан і став ніби ще нижчий, пригнутий тими п’ятнадцятьма кілометрами. — Це відплата за те, що в мене бракує сміливості! Якби я перший насмілився віддати Урсу свій багаж… так, як думав… Тепер я переконаний, Йонеле… Ти дуже сміливий!
— Ну ходімо, нічого скиглити, — підштовхнула його Марія. — Я тобі допоможу. Що в тебе взяти?
— Ось це в мене найважче… — відповів Дан, показуючи їй щось. — Я забув учора звечора в кишені. Це — найкраща бритва в перукарні. Мамо рідна, єдиний порятунок був у мене…
— Я знаю, що ти хочеш сказати, — передражнила його Марія.
— Але ти не вгадала! Ні! Якщо Петрекеску піде на полювання…
— Себто ти хочеш сказати, що передаси бритву через Петрекеску? — сприйняла його всерйоз Марія.
— Знову не туди… Він — єдиний клієнт перукарні.
Дан і Марія йшли позаду. Хлопець з усіх сил намагався дотримуватися енергійного кроку дівчини з чорним, мов вугіль, волоссям. І лиш тоді, коли його витівка вдалася, Марія зупинилася, щоб посміятися вволю.
— Так мені й треба! — раптом розлютився Дан. — Мої жарти доходять дуже пізно… Ти не хочеш дати мені щось поїсти?
— Вибач, Дане. Я не чула твого жарту. Я думала про «Гігієну». Тато мені одного вечора розповідав про «Фігаро». Йому страшенно сподобалось…
— Тому він і голиться вдома… Ні, Маріє, не смійся… Скільки разів я докоряв татові за те, що він вибрав собі цю професію. А він щоразу твердить свою філософію. Каже, що, мовляв, коли людина голиться, вона скидає з себе частину суму чи злості, бо за ті кілька хвилин, поки голить бороду, то дивиться на світ трохи веселіше, і життя видається їй світлішим. Так він каже… І вбив собі в голову, ніби він апостол веселощів та доброго настрою… А я думаю, що вся його філософія — то спроба виправдати себе…
Так чи інакше, а Данові таки вдавалося триматися кроку Марії. Криза, яка, здавалося, доконує його, минулася, мов у казці. Обоє вони ступали завзято. Піднімалися на якийсь пологий пагорб. Стежка вилася крізь зарості ліщини, гілки якої обсіло різноманітне птаство. Мало-помалу обоє перестали думати про домівку. Їх полонила ця мелодія ранку, яку виводила кожна гілка. Марія час від часу заплющувала очі, аби уявити собі дивний оркестр, що складався з тисяч інструментів. Птахи й листя скорялися невидимому диригентові. Видно було, як жваво вони всі разом рухають голівками: наліво, направо, вгору, вниз, тисячі пташок у фраках та вечірніх сукнях, і мільйони-мільйони листочків вібрують у тому самому ритмі. Але чому в них вечірнє вбрання?.. Адже зараз так прозоро і рано…
Дан мовчки поминув Марію, шануючи її замрію. Він почував себе в добрій формі. Навіть наддав ходи і невдовзі наздогнав Йонела та Лучію.
— Гей, винахіднику! Ага!.. Ви сушите собі голову про сонячний штепсель?.. Пильнуйте, аби не потрапити в якусь калюжу… або в яму…
І пішов далі, так само втягнувши голову в плечі, щоб не заважати мудрій балачці інтелігентів.
Йонел і Лучія мимохіть глянули на нього. Вони обоє були надто заклопотані розв’язанням одного дуже важливого питання, аби пильнувати за всім, що відбувається довкола них.
— Справді, Лучіє… — знову почав Йонел. — Мене аж у піт кидає, тільки-но я подумаю про таке. І іншої ради нема! Тож даремно ще й ти сушитимеш голову! Для цього є абсолютно всі підстави!
— А з Віктором ти говорив? — стурбовано спитала Лучія.
— Говорив, — не вагаючись, відповів Йонел. — Я хотів спершу поговорити з тобою, але не знаю вже, як це так сталося…
— Не треба вибачатися. Скажи краще, що думає Віктор? Чи ти хочеш, щоб спитала я?..
— Нема потреби, Лучіє. Віктор дотримується такої ж самої думки. Він одразу ж погодився зі мною…
— Я теж вважаю, що це дуже правильно, Йонеле. І чим довше я думаю, тим більше переконуюся. Твоя правда! Запорука успіху експедиції тільки в тому, що ми розділимось на дві групи, в найгіршому разі, принаймні, всі повернемось додому. Слово честі, Йонеле! Ти заслуговуєш усіляких похвал…
— Облиш, Лучіє… — запротестував Йонел. — Не треба робити подію із цього. До неї міг додуматися будь-хто… І зараз, цієї миті, це вже ідея не моя. Вона наша, вона належить нам усім…
— І все-таки…
— Ні, Лучіє! — повчально сказав Йонел. — Це ідея всіх, так само, як і радіоапарати стали нашими, всіх. Досить! Краще подумаймо про інші, ще не розв’язані проблеми. Що нам робити з вибором керівника експедиції?
— Якщо по щирості, — засвідчила Лучія, — то я давно думала про Віктора.
— А мені здається, що керівником експедиції має бути… хтось із науковими задатками…
— Точно! — погодилась Лучія. — Віктор має талант переконувати, він уміє сприймати людину такою, якою вона є… Але зараз я думаю, що керівником міг би бути й ти. Ця твоя думка — виняткова… Слово честі, Йонеле! Тепер нам здається просто: замість однієї групи — дві; одна в печері, друга нагорі, постійний зв’язок по радіо… Колумбове яйце! Я вважаю, вона вартніша тисячі радіоапаратів…
— Ти знову починаєш перебільшувати! Я прошу тебе, облиш мене, навіть наказую!
— Стривай, ти ще не керівник, — розсміялася Лучія. — І є ще одне, що дає мені підстави пропонувати на керівника тебе. Слово честі, Йонеле… Мені подобається, що ти не чванишся. Тому я вже навіть зараз піду поговорю з Віктором:
Йонелові протести неспроможні були зупинити Лучію. Навпаки — вони лиш прискорили її кроки. За кілька хвилин вона наздогнала Віктора. Хоч і задихавшись від швидкого бігу, дівчина все одно йшла в ногу з хлопцем. Урсу трохи притишив ходу, і всі троє опинилися разом.
— У мене є ідея! — раптом сказала Лучія.
— Тільки одна? — вдавано нахмурився Урсу.
— Одна, але гарна! — з притиском відповіла Лучія. — Що б ви сказали, аби я запропонувала Йонела на керівника експедиції?
