Побачивши Віктора біля воріт, Марія зрозуміла, що нарешті їй випало кілька вільних хвилин: Тік відчував якийсь незбагненний страх перед Віктором, страх, якого йому ніколи не вдавалося ні подолати, ні приховати. Тому Марія весело пішла назустріч гостеві, побачивши, що братик чкурнув кудись звідси, підібгавши хвоста, а за ним услід Цомбі — піднявши свого хвоста знаком запитання.

— Господи! Коли ми вже підемо? Певно, навіть четвертовані не зазнають більших мук на колесі… Ух-х! Добре, що ти прийшов!

Віктор дещо підозрював про те, що відбувається між Марією та її братиком. Аби позбавити її від нав’язливої думки, він прикинувся, ніби не чує слів дівчини, і відразу заходився переповідати останні новини… тобто хвалитися трьома мисливськими ліхтарями. А вже потім відкрив і мету несподіваних відвідин:

— Треба переписати таємний шифр. Може статися, що він потрібен буде нам у кількох примірниках.

— А навіщо нам багато примірників? — здивувалася Марія.

— Мені не дає спокою одна думка, — відповів Віктор трохи знічено. — Вона якась неясна, будь вона неладна, це радше передчуття, згодом усе проясниться, Маріє. І прожени оцей плаксивий вираз з обличчя. Усе, що я можу тобі сказати, це те, що нам слід ужити всіх завбачливих заходів, і один із них — переписати шифр.

Марії не треба було пояснювати кілька разів. Вона дуже добре знала Віктора, може, навіть краще, аніж інші черешняки; зокрема, знала, що Віктор не запитує, аби тільки запитати, і що він не любить говорити про неясні речі. Тож вона подалася виконувати доручення: хутко побігла до хати, розвіваючи коси на вітрі, а Віктор, чекаючи її, стежив за витівками Цомбі.

Десь посеред подвір’я пса ніби охопило шаленство. Він то задирав голову, то піднімав хвоста, то ставав у стійку, то робив сальто-мортале, то качався по траві, то неймовірно швидко бігав навколо якогось невидимого центра. І все це на дуже маленькому клаптику, жодного разу не переступивши його, ніби ним диригував якийсь великий диригент.

Роздратований Маріїн голос відвернув увагу Віктора від собаки:

— Неймовірно! Я не можу знайти зошита! Я ж сама поклала його на полицю між книжками!

— А може, ти переклала його в інше місце, навіть не помітивши цього? Таке трапляється…

— Я добре все пам’ятаю! — стиснула Марія кулаки. — Я не торкалася до нього. Але якщо ти вважаєш…

Марія перевернула догори дном усе помешкання, а потім почала знову все спочатку. Ще раз перешукала в шухлядах, зняла кожну книжку з полиці, перекидала газети, перевірила навіть батькові папки й шухляди. Нема ніде. Вона спробувала відчинити масивну дубову шафу з книжками, в якій інженер Флореску тримав свої робочі книжки. Шафа була замкнена. Але Марія знала, що там не може бути її зошита. Батько тримав свої речі в довершеному порядку, і щоразу, знайшовши щось зайве поміж своїх речей, хай навіть звичайнісінький шматок паперу, він не тільки повертав його Марії чи Тікові, байдуже кому воно належало, а й завжди вичитував обом.

Не залишився необстеженим жоден, навіть найменший закуточок приміщення. Під кріслами, під столом, під килимами — Марія дивилася повсюди, але ніде й сліду зошита. Розгнівана до краю, безсила, вона знову вискочила до Віктора.

— Нема! Я передивилась уже все… Мені хочеться вити!

— Коли ти востаннє тримала його?

— Позавчора, після свята. Я зробила там кілька нотаток. Поклала його на полицю, туди, куди кладу завжди, і відтоді не виходила з хати. Навіть у Йонела не була вчора. Мама поїхала з міста, і квартира залишилась на мені. Якби тато не прислав телеграми, що приїжджає, я не могла б йому сказати, що йду на екскурсію.

— А він справді прибуває, справді? — стурбовано спитав Віктор.

— Цілком точно… Але якби він навіть не прибув, це все одно нічого не змінило б. Якщо тато дозволив іти, то це закон. Він ніколи не бере назад слова.

— Я не про це думав… — усміхнувся Віктор. — Хто залишиться з Тіком?

— Не турбуйся ти про нього! По-перше, мама приїде раніше, ніж ми вирушимо… а по-друге, він і сам може побути… Здається, це йому навіть більше до вподоби..

Їхню розмову зненацька обірвав своїм пронизливим гавкотом Цомбі. Охоплений якоюсь божевільною радістю, пес весь час закидав голову й несамовито гавкав у небо.

— Що це з ним таке? — спитала Марія. — Цомбі! Шаленцю! Іди сюди!

Але пес і вухом не повів на Маріїн заклик.

— Він, мабуть, здурів від спеки, — розсміявся Віктор. — Жаль, що ми не можемо бути такими веселими, хоч і нас спека доймає… Що робитимемо із зошитом?.. Боюсь, аби не довелося, врешті-решт, придумувати новий шифр.

— Не може бути! — запротестувала Марія. — Я мушу його знайти! Не провалився ж він крізь землю…

Марія не помилилася в своїх припущеннях. Зошит не провалився крізь землю. Тобто він не пішов униз. Зате піднявся вгору. Там він і був зараз, угорі. Не дуже високо. Лежав розкритий, прикладений каменем, на даху будинка. Біля нього лежав ще один зошит, чистий. А біля чистого зошита сидів кирпатий скуйовджений малюк. У руці в малюка — гостро заструганий олівець. Та за кілька хвилин кінчик олівця притупився, а зошит уже не був чистий. На першій сторінці зошита з’явилися якісь фрази. Олівець сумлінно виконав свій обов’язок і тепер мав право відпочити в кишені. Що й було негайно зроблено. Потім малюк запустив пальці в біляве скуйовджене волосся й дивився якусь хвильку, скажемо так — з висоти, з-під неба. Казка закінчилася. Тобто розпочалася. Або краще сказати, таємниця черешняків перестала, нарешті, бути таємницею для маленького сміливця на даху.

Складні знаки в Маріїному зошиті перейшли в другий зошит звичайними літерами. Перед Тіком були всі частинки таємниці, ба навіть копія шифру, яким черешняки мали намір користуватися в радіопередачах… А була ще окремо замітка на першій сторінці, коротенька, зате надзвичайно важлива для маленького детектива, полишеного на самого себе. Відмітка зроблена у формі заголовка:

НАУКОВА ЕКСПЕДИЦІЯ В ЧОРНУ ПЕЧЕРУ

А внизу ще один запис, теж важливий, але не зовсім ясний:

Від’їзд у четвер, 5 липня о 5 г. р.

Були там ще фрази, Тік переписав їх у чистий зошит, але всі вони видалися йому нецікавими.

Ще раз прочитавши заголовок, малюк вперше здригнувся. Чорна печера! Місце, де заховано чарівну коробочку, яка могла б зробити його невидимим!.. Оце та-ак! Аби ж то йому роздобути коробочку! Якби ж він її мав!.. Можна було б піти з черешняками, бути між ними… Ото він приголомшив би їх, особливо нестерпну Марію! І Дана… і всіх… І ніхто його не побачив би… Але чи тато дозволить йому піти?

Прочитавши наступну фразу, Тік здригнувся вдруге. І лиш тоді збагнув її жорстокість:

«Від’їзд у четвер, 5 липня…»

Отже… Так… Так!.. Це ж завтра! А він геть не підготувався! Ні ранця, ні черевиків, ні мотузок, ні ліхтарика, нічого… Анічогісінько в нього нема! Коли він устигне зібрати оце все!.. Та він зробить усе можливе й неможливе… Тільки так! Він не спатиме. Працюватиме цілу ніч. Він знайде голку, і тільки-но його змагатиме сон, він сам себе штрикатиме нею… Але чи дозволить таточко?

Тік здригнувся втретє, коли глянув на подвір’я. Цомбі таке витворяв на подвір’ї і так витріщав очі, що аж дивно було, як Тіка й досі не помітили.

«Ну, стривай, я тобі покажу, нікчемо! Я зав’яжу тобі хвоста вузлом, а в той вузол ув’яжу червону стрічку, щоб ти став посміховищем на весь собачий рід…»

Малюк, почувши голос Марії, яка кликала Цомбі, знову здригнувся. Але цього разу так сильно, що трішечки втратив рівновагу, завдяки якій тримався на даху. Посунувшись кудись, він мимохіть правою рукою зачепив зошит, куди переніс усі записи. Цим рухом він поновив рівновагу, але не наслідки. Зошит відлетів і в свою чергу натрапив на першу перепону: на Маріїн зошит. Ще частку секунди той залишався непорушний… і Тікові вдалося дотягнутися до нього кінчиком пальця, рятуючи від падіння. Але Маріїн зошит не мав за що зачепитися, а жодне диво в світі не ворухнуло й пальцем, аби його зупинити. Він поволі-поволі посунувся вниз…