Ці акробатичні спогади промайнули в голові Урсу, поки він біг до вершини шахового коня. У долині він зупинився трішечки тільки для того, щоб змочити голову холодною водою з потічка і зробити кілька ковтків. Після цього виліз на бескид край берега, щоб роздивитися схил гори, який прикривав печеру. Схил був урвистий, подекуди його стрімкі стіни не можна було подолати без мотузки. То сям то там видно було чорні пасмуги, мов несміливо намальовані вугіллям стрічки. То тріщини. А може, заглибини? Може, вони ведуть усередину масиву? І доходять до печери?..
Щоб відповісти на ці запитання, треба було витратити цілі дні на спуски й підйоми. Урсу постарався запам’ятати найважливіші характеристики масиву, який прихищав печеру, потім кинув погляд на дивну скелю, яка навіть звідси, знизу, була дуже схожа на шахового коня. Голова й грива коня відпочивали на велетенській підставці — справжніх грудях гори. Дістатися туди можна за п’ять хвилин, якщо йти бігцем, ясна річ. Там було кілька перешкод, але їх можна подолати без великих зусиль.
Тільки-но він почав зважувати усі «якщо» й «але» на шляху до шахового коня, коли якийсь порух біля підніжжя скелі вимусив його здригнутися. Напружені очі набули сили лінз: він не помилився. Йому не привиділось. Біля підніжжя скелі справді видніється постать якогось чоловіка. Урсу вразив подив. Звідки взялася тут постать? Адже довкола ніде ні каменя, ні ями, ні навіть якоїсь складки місцевості, де можна було б приховатися. Він знову втупився поглядом у цю дивну з’яву і за якусь мить напруження зміг її впізнати.
Подиву Урсу не було меж: цей чоловік, що з’явився, мов з-під землі, біля підніжжя скелі, був… Петрекеску, мисливець!
Хоча кожна мить часу була надто дорога, Урсу не міг відмовитися від зустрічі з Петрекеску. Тому й рушив до скелі, охрещеної Лучією, не випускаючи з поля зору постаті під нею.
На півдорозі він збагнув, що й Петрекеску його побачив, бо той приклав руку дашком до очей і глянув у його бік. В якийсь момент Петрекеску по-військовому спритно повернувся «наліво-кругом», ступив два кроки, але одразу ж раптово зупинився, щось підняв із землі й знову повернувся обличчям до Урсу. В руках у нього була мисливська рушниця. Далі він підняв руку до пояса, але одразу ж кинув її до середини зброї.
Урсу зрозумів, що відбувається. Петрекеску заряджав зброю. Але не міг зрозуміти, чому той ходить із розрядженою зброєю. Чи, може, міняє набої?.. Чи, може, вистрілив у якусь дичину?.. Але ж не було чутно жодного пострілу.
Холодний буравчик крутонувся в потилиці Урсу. Петрекеску тримав рушницю при нозі, і її цівка на висоті його грудей була спрямована на нього. Простий натиск на спуск, мимовільний… або навіть сильне трясіння, несвідоме… Жоден мисливець не має права так тримати зброю навіть на полюванні; є закон, за яким зброю треба тримати весь час цівкою вгору.
Коли Урсу підійшов до скелі метрів на сто, Петрекеску опустив цівку й легенько похитав головою, ніби давав зрозуміти прибульцеві, що він упізнав його й радий вітати. Навіть більше: він рушив назустріч Урсу, але не встиг ступити й кількох кроків, як почув крики птахів і почав оглядати небо. Урсу мимоволі зробив те саме — так трапляється з кожним, коли він бачить, що хтось дивиться на небо.
Петрекеску провів зграю піднятою рушницею так, що якоїсь миті рушниця дивилася точно в голову Урсу, і хлопець знову відчув крижаний буравчик, що загвинчувався йому в потилицю. Адже варто лиш кашлянути і… Але, згадавши, що Петрекеску страшко, заспокоївся.
— Доброго дня! — привітався Урсу, зупинившись за кілька кроків перед мисливцем.
— Якби це був не ти, я здобув би два-три бекаси, слово честі…
— Їхнє щастя… — усміхнувся Урсу. — Ми навіть не думали, що зустрінемося в горах. Саме цього ми аж ніяк не сподівалися.
— Отже, ви таки не відмовились від своєї затії! — спохмурнів Петрекеску. — Після того, як я вам сказав… Не злякалися ні духів, ні небезпек?
— Духів! Ви ж самі знаєте, що їх нема. Ми думали, ви хочете нас налякати духами, аби ми побереглися від інших, справжніх небезпек…
— Отакої! Отже, ви не вірите в духів! Це погано, слово честі… Не можна погано думати про духів; бо потрапите прямісінько в їхнє лігво… Я ніколи не жартую з духами і навіть не хочу глузувати з них, тож раджу й вам краще дати їм спокій, слово честі…
— Звідки ж нам знати, як їм дати спокій? — спитав Урсу, досить здивований. — Не знаєте, може, ми повинні принести їм щось у жертву?
Мисливець понишпорив цівкою рушниці у траві:
— Друже мій, ви повинні дати їм спокій! Оце я знаю, слово честі!.. А решта — справа ваша. Я ніколи не заходив з ними у сварку і не знаю, як треба примирятися з ними, слово честі. Може, найкраще вам було б не турбувати їх у їхньому житлі, а піти в другий бік…
— Не пам’ятаю, хто це сказав… здається, один чабан, ми зустрілися з ним учора, отож він сказав, що духи переселилися звідси в інші краї, бо нібито тут надто багато небезпек…
— Справді? Я не чув, слово честі… Але ви дивіться, щоб той чабан часом сам не був одним із духів.
— Він не дух, — дуже серйозно відповів Урсу. — При ньому був один хлопець, вони пасли отару… Він сказав, що кілька найповажніших духів зазнали нещасних випадків, а в найбільшого навіть перелом черепа, отак сказав він, і тому вони перейшли в інші краї. І ще він сказав, що тутешній шпиталь духів ніби в запустінні, тому туди не ходять поранені привиди. Бо навіть пеніциліну там не знайдеш… Чабан клявся, що не бреше…
— Брехня! — розхвилювався Петрекеску. — Слово честі! І звідки він може знати все це?.. Це був дух, і, безперечно, він хотів завести вас у пастку! А про небезпеки він говорив вам?
— Про небезпеки? — здивувався Урсу. — Ані слова… Але якщо ви кажете…
— Ти брешеш, слово честі! Як він міг не сказати ані слова про небезпеки?.. Невже він вам не сказав, що духи розривають горла?.. А цей, із проломленим черепом? Хіба ти сам щойно не сказав, зі слів чабана, що духи злякалися небезпек і переселилися в інші місця?.. Ну, якщо вже духи злякалися тутешніх небезпек, то можеш собі уявити, слово честі!
— Ми будемо обережні, повірте, — спробував Урсу заспокоїти його. — Але щоб ви знали, той самий чабан сказав, що там, де нема небезпек, не можна будувати школу. Бо тільки так людина навчиться…
— Як же ви зважилися йти туди, де стільки небезпек, лише із свічками?..
— Не тільки із свічками… — відступив Урсу. — У нас є мисливські ліхтарі.
— Оце добре! Це — те, що треба! Мисливські ліхтарі — та-ак! Слово честі. Отже, у вас є ліхтарі… Та-ак, дуже… Ви не могли б нам позичи… Ви не можете одного позичити?.. Ба, я навіть міг би купити…
— Якщо й ви нам позичите човен…
— Знову ти за своє? Знову? Я вже сказав вам, що в мене його нема… Хіба я не сказав про це доньці доктора?.. Отій брюнетці, слово честі…
— То друга, — відповів Урсу. — Але вони обидві з нами.
— Ага! — просвітлів мисливець. — Ви взяли й дівчат із собою! То чому ж ти не сказав цього одразу, слово честі! Тепер я розумію, що ви шукаєте тут!.. Місця, місця ви шукаєте тут! А тут гарні місця, безлюдні… ось так… Тут ви можете ходити цілими днями й не зустріти навіть духу людського, слово честі… Отак-то воно… Браво! Дівчата гарні, молоді… Охо-хо-хо!.. Від Добреску я навчився… Ну, скажи, хлопче, як чоловік чоловікові! Правда ж, так?..
Урсу коштувало багато зусиль, щоб опанувати себе:
— Аби дівчата почули, що ви говорите про них, то я не знаю, що було б із вашими очима. Ви думаєте, вони такі, як і за часів отого ідіота?
— Не чіпай мене, хлопче, слово честі. Чого ти на мене так накинувся? А про якого ідіота ти говорив?
— Про вашого Добреску…
— Хлопче! Слово честі! З Добреску не зв’язуйся ніколи, бо він тобі не пробачить. Вперше я тобі кажу, бо ти досі не знав, слово честі. Але вдруге він тобі не пробачить. Така людина, як він, — рідкість. У всьому місті немає жодного, хто був би на нього схожий!
— Я ж і кажу, що він один, — відповів Урсу. — Бо ви…
