— Неймовірно! Триста шістдесят шість метрів! Урсу, ти — геній топографії! А тепер що ти скажеш, панночко?
— Мені теж дивно, — трохи вагаючись, визнала Лучія. — Як це тобі вдається, Урсу?
— Це не дуже складно… — байдуже відповів крем’язень. — Я думаю, тобто уявляю собі, до якого місця кілометр, а потім ділю його на десять частин по сотні метрів. При сотнях усе спрощується: одна, дві, три сотні, потім четверту ділю на десять… А коли доходжу до декаметрів, ділю і їх: один, два, три, чотири, п’ять… на шостому одержую метри, потім ділю метри на десять: один, два, три, чотири, нарешті п’ятий метр починаю ділити на десять…
Спершу Лучія сприймала його всерйоз. Але коли Урсу дійшов до третього поділу, вона спробувала глянути йому в очі: на обличчі не було ані сліду іронії. Дан, навпаки, спершу почував себе, мов гайдуцький баран, підвішений над вогнем, а коли Урсу дійшов до сантиметрів, він вибухнув страшним реготом.
— А потім — міліметри… — підхопив він. — Ха-ха-ха! А потім… Ха-ха-ха!.. Що там іде за міліметрами, Лучіє?
Лучія трішечки надулася. І не так їй допік жарт, як надто серйозний тон, яким Урсу пояснював це.
— Справедлива покара, — проголосила вона, — починається одразу ж: Урсу робитиме вимірювання, а Дан — перевірки!
— Пардон! — зарепетував Дан. — Я сподіваюся, ти переплутала мене з кимось іншим, хто має таке саме ім’я. Дай мені спокій, до дідька! Я вже ситий цими вимірами й підрахунками. Я теж хочу дивитися на краєвиди, стрибати від радості…
— Саме тому я й доручила тобі виміри, — сказала Лучія. — Щоб ти дивився й стрибав… Якщо ти думаєш трохи…
— Я зовсім не хочу думати! — затявся бунтівник. — Я хочу перекидатися через голову, ось так!
Не встиг він докінчити останнє слово, як відчув, що провалюється без жодного шансу на порятунок в яму, якої він не помітив. Лучія побачила, що він падає крізь землю, але хвилювання і страх паралізували її. Урсу, одним порухом скинувши із себе весь вантаж і одним стрибком опинившись край тріщини, схопив Дана за руку саме тої миті, коли хлопець уже зникав у прірві, тобто в останню мить. Усе тривало лиш часточку секунди. Але, піднявши Дана на поверхню, Урсу побачив, що весь вантаж котиться в діл, мов підхоплений якоюсь шаленою течією, і разом з ним найцінніше, що в них було, — радіоапарат.
Лучіїн страх перейшов у жах.
— Урсу! — закричала вона. — Апарат! Що нам робити?
Але Урсу навіть не чув її. Він метнувся за апаратом і догнав його за якийсь метр від велетенського валуна, котрий ледве тримався на місці.
І хоч хлопець ніс його назад дуже обережно, однак не втримався й легенько потряс кілька разів. Усередині все брязкотіло.
— Який жаль! — сказав він, кладучи апарат на землю. — Здається, йому гаплик.
Лучія була бліда, у неї аж сльози виступили на очах:
— Господи! Краще…
— Краще б я скрутив собі в’язи… — сказав Дан дуже смиренно й щиро. — Чому ти не покинув мене, Урсу?
Урсу був пригнічений, а ще більше розлючений:
— Це я винен! Я розгубився, мов безмозкий… Я ж міг його покласти, а не скидати…
Лучія відкрила розгуркану коробку й злякано подивилася всередину. Але не про цей апарат думала вона зараз, а про другий, і про тих, що були зараз при ньому, і про темряву, і про небезпеки, які, може, загрожують їм там, у підземному мороці.
— Може, ще можна чимось зарадити? — з надією глянув Дан на Лучію. — Бідолашний! Якби хоч був дріт та шурупи… Ох-х! Охо-хо!
— Перестань скиглити! — пропекла його Лучія. — Поки дійде до діла, треба знайти місце для привалу, а потім…
Недовго роззираючись, Урсу завважив зелену галявинку із щедрою травою, захищену від сонця. Вона була якраз біля підніжжя самотнього кургану, з якого можна було бачити весь прилеглий до печери район. Там вони й зупинилися на перший сьогоднішній привал. Ніхто не думав про відпочинок, про їжу, про розмови. Це був сумний привал, коли голови їхні боліли від безсилля, від страху та неспокою. Перш ніж обрати якесь рішення, троє знедолених видерлись на вершечок могили, щоб визначити, де вони є.
Масив, який захищав печеру, непомітно відділився від неї, перетворившись у паралельну гірську гриву. Внизу, в долині, вони побачили й майстерне гаряче лезо, яке розкололо масив: срібноводу річку з невинним блиском. Отже, вони не були, як вважали перед тим, над печерою!
Лучія майже благально подивилась на Урсу:
— Поки ми поратимемося з апаратом, ти не міг би збігати в долину?.. Бо це й для нас важливо, і, думаю, й для тих, що в печері. Нам треба підійти ближче одні до одних і, сказати їм, який вигляд мають гори… Ти можеш, Урсу?
— Це для мене забавка, — відповів крем’язень. — За півгодини повернуся… і якщо хочеш доказів, я принесу тобі оту криву смерічку, що біля шахового коня… Я ж кажу — це для мене забавки…
Однак це були не забавки, бо западина, яка захопила Дана, насправді виявилась урвистою тріщиною, котра відділяла місце привалу від решти гриви. Щоб пройти до шахового коня (а до нього по прямій всього десь сотня метрів) і спуститися, треба було обійти тріщину за кілька кілометрів, а лише ця дорога відбере щонайменше півгодини. Урсу вирішив скоротити шлях, але оскільки тріщина виявилась надто урвистою, отже, спуститися не можна було, і надто широка, щоб просто перестрибнути, єдиний вихід — перекинути місток.
Не гаючись, Урсу взяв довгу мотузку, топірець, клубок мотузки… і за кілька хвилин, використавши свою метальну силу та двоє деревець край западини, йому вдалося направити мотузяний міст через прірву. Після цього хлопець ухопився руками за нього й кілька секунд плив над камінними гостряками.
Перед тим, як Урсу пустився в дорогу, Дан підійшов до Лучії й почав бурмотіти їй на вухо:
— Одного разу я бачив у цирку страшний випадок… Упав повітряний акробат, тому що в найнебезпечніший момент одна дівчина в ложі закричала, а він, бідолаха, втратив рівновагу…
Лучія приклала руку до рота, щоб затлумити крик, передбачений Даном: Урсу переходив прірву, вчепившись за цей ненадійний рухливий міст.
Дальші перешкоди видавалися Урсу не вартими виїденого яйця. То валун, то природний рів чи урвище — вони швидше розпалювали його і вбивали монотонність запаморочливого спуску. Урсу мав феноменальне відчуття рівноваги. Він основував свої рухи не лише на рефлективних жестах, на інстинктивних імпульсах, не довіряв він тільки випадку. Він мав здатність блискавично вибирати на повній швидкості точки опори, точки проходу й зупинки. Справді, у цьому він був великий майстер: визначити в одну-єдину мить точки проходу й зупинки, точки удару й опори. Вибрати саме цю гілку як просту точку переходу в стрибок: ще мить — і гілка хряснула б; вибрати камінь або виступ як точку зустрічі тіла в падінні: ще мить — і камінь покотився б, а виступ упав би.
Ще дитиною він викликав захоплення своїх приятелів умінням падати з дерев: насправді він не падав, а спускався з гілки на гілку; або вмінням падати у стрімкі й глибокі прірви: насправді він не падав, а сковзався, блискавично використовуючи невидимі нерівності.
Одного разу він заклався з кількома товаришами, що спуститься на дно вузького урвища за п’ять стрибків. Усі не хотіли, щоб він це робив. Урвище було метрів тридцять. Перед тим, як спускатися, він уже знав кожен свій порух. Перший стрибок — прямо вниз метрів на вісім; другий — убік, метрів на два, потім прямо перпендикулярний спуск; третій стрибок — навскіс, до глиняного виступу — він відвалиться за частку секунди після того, як Урсу катапультується з нього; і, нарешті, два останні стрибки з невеличкою зупинкою посередині на одному виступі. Падіння його було таке стрімке й так точно розраховане, що всім угорі воно видалось безперервним, а в хлопця виникло враження величного польоту. Урсу був переконаний, що йому вдалось би пролетіти навіть по стінах прірви під кутом 90 градусів, аби перед тим він міг хоч кілька хвилин вивчити ті стіни й визначити всі необхідні точки.
Один-єдиний раз із ним стався нещасний випадок за всю його історію акробата — це коли йому було тринадцять років. Він стрибнув із високої драбини стрибком сальто-мортале й поламав собі ліву руку. А все тому, що за одну мить перед тим, як стрибати, він крикнув приятелеві, маючи намір здивувати його. І, вже падаючи, збагнув, що забув щось: не міг згадати щабля, з якого стрибнув. Він полетів усього на якусь часточку секунди раніше, ніж треба було. Земля зустріла його, згорненого клубочком. Намагаючись утримати рівновагу, він напружив ліву руку і внаслідок цього жорсткого контакту поламав собі руку.
