Трясогузка зненацька вискочив з-за рогу, ледве переводячи дух:
— Стій… постривай… — попросив він. — Я вже думав, що нам гаплик. Штефан не хотів давати ключа… Сказав, що ми розведемо бруд у кімнаті. Довелося чекати, поки він піде, щоб поцупити другого ключа.
Сергій раптом відчув, що ноги в нього прикипіли до землі:
— А якщо він нас захопить?
— Не захопить, я питав у нього. Навіть простежив, куди він пішов. А пішов він на тренування з волейболу. Я побачив його в трико на майданчику…
— А якщо він усе-таки повернеться? — знову затремтів голос у Сергія.
— Не повернеться! Я сам чув на власні вуха, коли він сказав тренерові, що до сьомої не піде. У неділю в них важкий матч… А зараз нема ще й четвертої… Три години нам вистачить з лишком…
Сергій трохи заспокоївся, але від його запалу, з яким він прийшов на побачення, не залишилось майже нічого. Заспокоївся він остаточно аж на спостережному пункті. Трясогузка був у чудовій формі: він теж мав сюрприз…
— Трясогузко, я не казав тобі досі: я роздобув великий трофей…
— Облиш мене зі своїми вигадками. Зараз я покажу тобі, що зробив за останні дні… Йди-но сюди!
З якоїсь папки Трясогузка дістав великий аркуш паперу й почав піднесено розгортати його перед Сергієм. На аркуші було нагромадження геометричних ліній та тіл, зроблених червоним і голубим, позначених цифрами та буквами.
— Вгадай, що це? — спитав Трясогузка.
— Поняття не маю… Може, шпаргалка з геометрії…
— Це карта, оригінальна карта…
— Карта!!! — оторопів Сергій. — Тоді я можу сказати, що оці гудзики — миски…
— Нічого ти не тямиш! — розійшовся Трясогузка. — Іди-но сюди, до вікна. Подивись і скажи, що ти бачиш он там?
Сергій скорився й глянув туди, куди показував рукою Трясогузка.
— Вулиця Черешнева, дуже багато глузду треба мати, аби здогадатися…
— А тут що? — зверхньо спитав Трясогузка, тицьнувши папір під самий ніс Сергієві.
— Отже, ти хочеш сказати?..
— Саме це я й хочу сказати! Ти що, осліп? Ось будинок Марії, квадрат позначений цифрою три. А ось Вікторів. Ось Урсу, он там Данів, у цьому трикутнику з літерою Д…
— А оце коло з літерою Й, — заквапився Сергій, — помешкання Йонела…
— Звичайно! Тепер бачиш, яке велике діло я зробив. Тепер усі черешняки в нас у жмені…
Сергій вимушений був аж зараз визнати слушність Трясогузки, але одна несподівана й злорадна думка перепинила його:
— А для чого, власне, нам може придатися твоя карта?
— Як це для чого придатися? Ти хочеш, щоб я ліг перед тобою на обидві лапи? Три дні я мучився, поки зробив її, а ти питаєш, для чого вона може придатися… Хіба тут нема помешкань усіх черешняків?
— Якщо ти так кажеш, — здвигнув плечима Сергій. — Але ж їх дуже легко побачити з вікна. Он той білий будинок із ганком, обвитим плющем, і з круглою альтанкою — Маріїн. А там, у глибині…
— Ти що, думаєш, я не знаю? — розлютився Трясогузка. — У глибині видніється хата Урсу. І я тебе прошу, не прикидайся нетямою, бо я тебе зачеплю так, як це ти робиш із рибою… Ти злишся, що я сам здогадався зробити карту, а ти не зробив нічого…
— Овва! — сказав Сергій, дивлячись повним зневаги поглядом на свого друга й ворога водночас. — Прошу!
Він із проворністю фокусника вихопив з-за пазухи зошит, той по кривій пролетів у повітрі і впав прямісінько до ніг Трясогузки.
— Теж мені трофей! — відкинув його Трясогузка, вислухавши розповідь Сергія. — Сховай його знову за пазуху. Це, мабуть, конспект якогось уроку, а зараз нам не до уроків.
— Саме зараз… — не поступався Сергій.
— Ну! — знову розлютився Трясогузка. — Якщо ти й далі будеш таким нетямою, я тобі печінки повідбиваю. Приходиш до мене додому й замість того, щоб сказати: «Добрий день»…
— А ти, коли приходиш до мене, що робиш? Бабуся затикає вуха ватою, щоб не чути твоїх балачок…
— Хай вона буде здорова, але я не вчив її підслуховувати під дверима…
— Ти нахаба! — розлютився Сергій. — Якщо так, то скажи мені, чи є на все місто ще хоч один із такими розкішними вухами, як у сина твого батька?
Тільки диво спроможне було зупинити жорстоку рукопашну сутичку, яка ось-ось мала спалахнути. І таке диво явилося: у двері тричі постукали, пауза, потім знову тричі.
Обидва півники враз стали схожі на опудала, з яких висипали тирсу. Кожен чекав допомоги від другого…
— Хто примусив мене думати про розкішні вуха сина твого батька?.. — пошепки поскаржився Сергій. — Що нам робити?
— Це не він! — прояснів раптом Трясогузка, не в змозі погамувати тремтіння, яке охопило його всього. — У нього є ключ…
— Ніби він не міг загубити ключа, — похмуро заперечив Сергій.
— Тс-с! Могила! — скомандував Трясогузка.
Стукіт повторився знову, і вони почули голос, якого не могли не впізнати:
— Відчиняйте!.. Це я…
Зухвальцеві навіть не довелося назвати себе на ім’я — це був Тік.
— А хай йому грець! — вилаяв його пошепки Трясогузка. — Зараз я йому покажу, де раки зимують!..
— Це ж друг Урсу! — злякався Сергій.
— Гей там! Ви чуєте?.. — знову прозвучав голос за дверима. — Я ж бачив вас обох у вікні.
— Що будемо робити? — спитав Трясогузка.
— Чудово! — прояснів тепер уже Сергій. — Ти знаєш азбуку Морзе?
— Поняття не маю… Та й ти теж не насмілишся твердити, що знаєш її…
— Ми використаємо Тіка! — сказав Сергій. — Він її знає. Ми примусимо його розшифрувати те, що написав Віктор.
Трясогузка одразу ж погодився, потім спитав, ніби віддалеки:
— Хто там стукає о цій порі?
— Я прийшов би раніше, — відповів Тік, заходячи у двері, — але мені не дав… Цомбі.
— Хто тобі сказав, що ми тут? — почав допитуватися в нього Трясогузка.
— Ніхто… Якби я вас не побачив у вікні… А чия це кімната?
— Ти про це не дізнаєшся ніколи! — буркнув Сергій.
— Та невже? — усміхнувся найменший із черешняків, роззираючись довкола. — Але якщо тут… якщо тут…
Тік глянув на фотографії над стелажем, де були зафіксовані моменти волейбольних матчів. У центрі кожної фотографії — той самий герой.
— У тебе знаменитий брат, — підморгнув шалапут Трясогузці. — Я не ризикнув би залишити на вас таку кімнату, як оця…
— Ми час від часу приходимо сюди підмітати, — відповів йому Трясогузка, підморгуючи у відповідь. — А чому ти не ризикнув би залишити на нас кімнату?
Запитання було задерикувате, і Сергієві, який весь час думав про зошита, воно не сподобалось. Тікові теж.
— Ну, кажи! — правив своєї Трясогузка. — Чому ти не залишив би її на нас?
— Тому що… в мене її нема… — розсміявся малий.
— Та що ти кажеш! — втрутився Сергій. — Якщо ти справді такий мудрий, то скажи, хто винайшов телеграф?
«Що це він хоче від мене?» — подумав Тік, а вголос сказав:
— Звичайно, знаю…
— І телеграфну азбуку знаєш?
— З заплющеними очима! — відповів малюк.
— Азбуку Морзе? Ти — хвалько…
— Заклад? — підколов його Тік.
— Заклад! — погодився Сергій. — Але з однією умовою. Ти маєш написати її отут, при нас, ось на цьому аркуші паперу, і щонайбільше — за п’ять хвилин!
Тік хоч і відчував якийсь підступ у всьому цьому, все одно пристав на таку умову: якщо він напише азбуку Морзе за п’ять хвилин, то зможе взяти з цієї кімнати будь-яку книжку не більш як на двісті сторінок; якщо не встигне написати, то три дні перемальовуватиме карти з підручника географії для восьмого класу.
— Ага-а! — збагнув Тік. — Ви хочете похвалитися зразковим зошитом на екзамені!.. Тільки не бачити вам цього… Згода?
— Слово честі! — підтримав Сергій заклад.
— Слово честі! — урочисто підкріпив Тік.
Одне тільки забули всі: звірити годинники. Та хто про це думав тоді? І щонайменше Тік. Малюк швидко взявся до роботи і менше ніж за п’ять хвилин написав усю азбуку Морзе. Бачачи, що залишається трохи часу, він додав ще одну колонку, і саме тої миті, коли подавав Сергієві аркуш паперу, його годинник показав: минуло рівно п’ять хвилин.
