Помахавши ще раз у напрямку привалу, Урсу вирушив на розвідку. Перш за все він визначив кілька орієнтирів, які мали допомогти йому при поверненні, потім надибав давно неходжену стежину, про що свідчили трава й квіти посеред неї. Дуже вередлива й непостійна, вона приголомшила його своїми обходами та гаками. Натрапивши на якийсь потічок, що його й дитина перестрибне, стежка сахалася вбік на двадцять — тридцять метрів; будь-який скельний виступ вона обходила далеко-далеко; зустрівши пагорок, що його можна було б подолати двома-трьома стрибками, вона знову злякано кидалася вбік біля його підніжжя. Навіть Дан зневажив би таку стежку. Цей аргумент виявився для Урсу переконливим, і він зійшов із вередливої стежки — хай біжить собі в діл.
Дорога, яку вибрав Урсу, була спершу легка — маленькі плити, накладаючись одна на одну, лежали ніби широкі сходи, але по тому, як він піднімався, вона ставала справжньою мукою. Дерева, валуни, несподівані підйоми й спуски, потоки, незліченні тріщини — все це разом створювало надокучливі перепони, які не давали анітрохи перепочити. Він навіть почав шкодувати, що відмовився від стежини… Відколи тут не ступала людська нога?..
Від цієї думки Урсу стрепенувся. Досі він просувався тільки вперед, вся увага — на пошук надійного місця, куди можна поставити ногу та за що можна схопитися руками. Зараз же, глянувши на все, він замилувався красою й багатством пейзажу. Кольори й запахи квітів ніби змагалися між собою, а під жовтим листям роїлися найрізноманітніші птахи.
Не довго думаючи, він назбирав найкрасивіших і найнезвичайніших квітів, підібрав на сухому листі кілька найдивніших комашок, яких не бачив досі, і серед них велетенського рогатого жука з іклами завтовшки як палець і таким самим великим рогом.
По дорозі назад Урсу, збираючи «прикраси», якими він хотів задобрити Лучію, зненацька наткнувся на якусь стежку. Вона ледве виднілася між травою й валунами. Це була та сама стежина, з якої він зійшов. Несподівана зустріч утішила його, в душу хлюпнула хвиля ніжності. Було таке враження, ніби він зустрів давнього приятеля.
Урсу пішов стежиною в діл, і невдовзі його радість зустрічі з дорогою була винагороджена — за одним із поворотів він наткнувся на нагромадження скель, які за кілька хвилин видали йому справжню колекцію зразків породи. Готово! Тепер можна не боятися Лучії! За таке багатство, яке в нього в кишенях і в руках, можна купити собі всі свободи… Залишалося зробити останній огляд довколишніх місць і можна повертатися на Зеноагу.
Урсу завше заздалегідь вибирав собі дерево, яке полегшувало б йому огляд. Зараз він теж знайшов його на якійсь галявині, далеченько від місця відпочинку — велетенський бук, що височів над своїми братами довкола. Хлопець навіть не помітив, як опинився на його вершечку. Він поволі повів очима: кращого місця тут не було. Потім почав ретельно, уважно, напружено, без поспіху вивчати найголовніші напрямки.
На півночі здіймалося пасмо гір: голі або зарослі лісом шпилі, гостроверхі, мов зуби, пагорби. Десь там і вхід до печери. «Щонайбільше — десять кілометрів», — подумав Урсу.
Ковзнувши поглядом нижче від гір, він побачив кілометрів за два від себе западину, схожу на корабель. То Зеноага. Саме місце привалу погано було видно, бо дерева заступали його, мов щит. Праворуч і ліворуч ліс стояв такий густий, що не можна було нічого розрізнити. Тільки дерева, дерева, дерева. Але десь на овиді, праворуч, розвідник відкрив, вивчаючи складки рельєфу, глибоку долину — отже, там є річка. Зафіксувавши напрямок, він спрямував погляд на долину, туди, звідки прийшли черешняки. Долина виднілася, мов на долоні, аж до другого кам’яного мосту, про який він радше здогадався, аніж побачив його. Побачив він і звивисту стрічку дороги, поряд із срібною стрічкою річки й дороги, що в’юнилася до Зеноаги…
Розвідник зненацька напружив зір. Йому здалося, ніби він побачив якусь цятку на дорозі до Зеноаги. Цятка рухалась так, ніби повзла вперед мурашка. «Певно, мандрівник», — подумав Урсу, але не встиг докінчити думку, як позаду цієї рухливої цятки побачив ще одну.
Урсу відчув, як у ньому ворухнувся дивний неспокій. Він до болю напружив зір і щонайменше хвилину некліпно вдивлявся в обидві цятки.
Мабуть, пора вже сказати, що зір в Урсу був феноменальний. Учитель астрономії перевірив його одного разу, попросивши знайти вночі, як це роблять араби, знамениту зірку Алкоор біля Великого Воза. Тільки шануючи вчителя, Урсу не розсміявся: зірку він бачив дуже чітко. Друге випробування робилося, мов справжній ритуал. Треба було знайти в Північному Хресті на вершині чотирикутника, який захоплює й Денеб, найкрасивішу зірку з сузір’я Лебедя, дуже маленьку зірку, названу 61-м Лебедем, вона одна з тих, що найближче розміщені до Сонячної системи. Урсу побачив і її без ніяких труднощів. Перевірка закінчилася після того, як була знайдена ще одна знаменитість на небесній бані — непостійна Міра Четті…
Учитель був приголомшений: справді, гострота зору Урсу виходила за межі можливого. Мало хто із смертних міг похвалитися таким зором.
Розвідник до сліз натрудив очі, але те, що він побачив, було в тисячу разів важливіше й поважніше, ніж відкриті за одну ніч найзнаменитіші окраси зоряного світу.
Гнаний своїм відкриттям, Урсу щодуху кинувся до Зеноаги. Його товариші лиш кілька хвилин тому встали й почали готуватися до суворого польового трибуналу. Запізнись він хоч на мить — і вирок був би винесений заочно.
Йому дозволили скористатися правом захисту… і Урсу почав діставати з кишень та кишеньок усе, що він назбирав упродовж своєї мандрівки. І все мовчки, без жодного слова. Тільки енергія й завзяття Лучії зупинили готову початися гарячу суперечку біля скарбу, принесеного втікачем. Дотепи швидко втихли, втечу Урсу забули чи просто замовчали її, ба почулися навіть похвали… Атмосфера знову стала дружня й невимушена. Урсу насмілився попросити добавки їжі.
— А ти не можеш почекати? — спитала Лучія доброзичливим тоном.
— Ані секунди! — вирік він. — Аби ти знала, як я намучився, поки назбирав зразків! Я прорив справжні тунелі… А оця голуба квіточка, мов дзвоник… Я ледь не скрутив собі в’язи…
Лучія вимушена була поступитися наполяганням і дістала з речового мішка, якого весь час тримала при собі, пакетик із сухим пайком. Вона давала його невпевнено, але ж дала…
— Може, знайдеш ще один…
— Досить! — затялася Лучія.
Оте «Досить!» було доволі рішуче, і Урсу не наполягав. Але ж була ще Марія! Вона стала перед ним.
— А мені що ти приніс? — почала вона.
Яка прикрість! Для Марії Урсу не захопив нічого. Усе, що він зібрав, лежало зараз біля Лучіїної постелі. Хлопець попорпався по кишенях, але не знайшов нічого. Ні камінчика, ні листочка…
— Мені нічого не приніс… — спохмурніла Марія.
Урсу зненацька ожив, ніби на нього бризнули живою водою, навіть пожвавішав:
— І для тебе щось маю!
— Що? Де? Покажи! Давай сюди!
— Зараз не можу… — підморгнув він їй. — Почекай до вечора… Коли смеркне…
— Ага-а! Я знаю… Ти не хочеш визнати, що забув про мене, і сподіваєшся, що до вечора знайдеш щось по дорозі… Я не чекала такого від тебе!
— Слово честі, Маріє… Якщо я тобі кажу… Повір мені…
— Не вірю! Я більше тобі не вірю!
— Тоді… Будь ласка, дай мені щось поїсти… Може, в тебе залишилося…
Марія аж рота роззявила. Тільки й спромоглася сказати:
— Ти здурів?.. Чи, може, не їв? Чи хто знає?…
— Ти вгадала!.. Саме так: хто знає…
— У мене тільки скоринка хліба, якщо цього з тебе досить… Здається, є ще один помідор… шматочок бринзи… І будь здоров…
— Прекрасно! А шматка «будь здоров» не треба… І ввечері матимеш подарунок такий, якого й не сподіваєшся…
Марія понишпорила в рюкзаку й простягла Урсу залишки обіду, зумисне відмовляючись дивитися на голодного:
— Ти Лучії дякуй… Якби вона не зобов’язала нас не викидати залишків…
— Дякую вам обом… Ви дуже порядні дівчата, хазяйновиті, добрі, най…
