— Досить! — зупинила їх Лучія. — Тим, що ви принесли, можна перебути полярну ніч…
Вона вже хотіла була розпалити вогонь, але Марія враз стала перед нею:
— Стривай! Зараз ще не можна розпалювати!
— Чому? — здивувалася Лучія.
— О-о-ох! Холодна душа вченого! Ти не розумієш, що вогонь не має тих чарів, якщо його розпалити не тоді, коли заляже темрява, коли починають миготіти зорі й скидати іскри на вогнище, а всі з жагучими очима чекають диму!..
— Тс-с-с! — перепинив Дан поезію Марії. — Дай спокій цій сороці і краще послухай дрозда.
Аби дівчині з чорними косами й голубими мріями не хотілось почути дрозда, то скільки стріл, а може, навіть кігтів угородилось би зараз у Дана!
Але від узлісся до наметів долинув лагідний спів — сумна пісня дрозда. Марія забула про все і вся й почала шепотіти:
— Птахо, птахо, ти літаєш… Злий мені талан співаєш… — І враз стрепенулася: — Я не хочу, щоб вона співала зле! І хай ніхто не співає! Скажи, Лучіє!
— Тепла душа митця, — відповіла Лучія. — Ти не розумієш, не відчуваєш, що це співає не вона, а… він, дрозд. Вона висиджує яйця у гнізді, а він підтримує її піснею. Там, на узліссі, є гніздо…
— Стривай! Сті-ій! — попросив Дан. — Лучіє, якщо ти прагнеш будь-що доконати нас, то опиши цих птахів. Але я тебе прошу, не забудь сказати, скільки грамів пуху у них на животиках у перший тиждень липня…
— А мені здається, що опис дроздів міг би бути цікавий для нас… — кинувся Йонел на допомогу Лучії.
— О боже, мамо рідна! Браво, Йонеле! У мене склалося враження, що ти переплутав кишені. Замість того, щоб дістати жарт, ти дістав камінь, граніт із отих архаїчних відкладів. Не влучи тільки ним у голову людині!
— Я ніскілечки не жартую! — розхвилювався Йонел. — А якщо ти переплутав рот із млинком, то йди звідси й мели в другому місці. Може, знайдеш десь щербату бабу, котра живе тільки кавою.
— Краще вже щербата баба, котра живе тільки кавою, аніж такий, як ти, котрий живе лише чванькуватістю та купує похвали… Не думай, що ти наступив мені на мозоль. Я з тобою не жартую!
Щастя, що з лісу поверталися, тягнучи за собою по грубезній в’язці тичок, Віктор і Урсу. Кому там уже кортіло сваритися! Тички треба було довести до пуття, скласти їх перед наметами, розвести вогонь, піднести ближче до ями хмиз, а тут ще й Лучія.
— Проведемо збори! — виголосила вона. — Без балачок і без відхилення від теми. Приклад вам даю я. На порядку денному три питання. Перше: вибір керівника експедиції… Друге: заходи щодо безпеки експедиції… Третє: наслідки цих заходів… І потім, ви знаєте, що нас чекає: оте, що називається сон.
— А багаття? — запротестувала Марія.
— Багаття? Воно залишиться на розсуд керівника. Згода?.. Отже, готуймося до голосування…
Йонел розподілив клаптики паперу, Лучія — олівці… кольорові, Дан тримав урну, тобто кишеньковий стакан.
— А зараз називайте кандидатуру керівника! — попросила Лучія. — Почну я: я пропоную Йонела! Якщо хтось хоче…
— Я! — вихопилась Марія. — Я пропоную Віктора…
— У кого є ще пропозиції? — спитала Лучія роздратованим тоном. — Урсу!.. Ти хочеш щось сказати?.. Чого ти так крутишся? Іди голосувати! І якщо ти вважаєш, що ми граємося в безглузду формальність…
Але Урсу був надто схвильований, аби затіювати сварку. Його ніскілечки не цікавило, що хоче Лучія; він відчував провокацію в її словах, але не сприйняв її. Він ще раз глянув на вершини: сонце вже зайшло, не було видно навіть його променів, і це страшенно занепокоїло хлопця. Він супроти своєї волі підступив ближче до гурту.
— У тебе є якісь пропозиції? — перепитала Лучія голосом, який провіщав новий вибух.
— Тік! — мимохіть прошепотів Урсу.
Лучія пригадала вранішню дискусію між Урсу та Віктором:
— Дуже добре! Якщо ти вважаєш, що ми граємося, і хотів би поламати гру, то краще вийди з неї. Але я вважаю, що це саме та нагода, коли тебе слід поставити на місце! І негайно!
Тільки така несправедливість могла розлютити Урсу й довести його до того, що він сказав:
— А ти за яким правом поводишся як начальник? Тебе ніхто навіть не пропонував!
— Якщо мова тільки про це, то я її пропоную! — скочила Марія.
— Тс-с-с! — вклинився Дан у першу секунду суперечки. — У мене теж є пропозиція: послухаймо дрозда одну хвилину…
Усі потуги до сварки несподівано вщухли. Не чутно було ні пісні, ні гамору, зависла важка гнітюча тиша.
Сталося саме те, до чого прагнув Дан: за якусь одну хвилину спокою полум’я згасло.
— Гадаю, можна починати, — сказав він. — Може, це й справді гра, але мені подобаються гарні ігри. Я говорю від свого імені, ясна річ… Але насправді…
— Насправді, — підхопила Лучія, — це дуже серйозна справа. Думаю, пора починати голосування.
— Якщо це справа серйозна, а вона таки справді серйозна, — сказав Дан, — то я відмовляюся від цього олівця. У кого ще коричневий олівець? Мені здається, що тільки в мене…
— У мене червоний! — побачила Марія. — У кого ще червоний? Отже, ні в кого!
— А в мене синій! — здивувався Йонел.
— Ой лишенько! — сполошилася Лучія. — Мої олівці! Моя колекція! Віддайте їх негайно назад! Оце було б мені!
— Тобі?! — зважив її поглядом Дан. — Це було б нам!.. Я читав, не пам’ятаю вже в якій книжці, про якісь вибори з кольорами, крейдою і помстою…
— Може, краще б нам проголосувати руками на перших виборах… — сказала Марія.
— Я не згоден! — твердо прозвучав голос Йонела. — Це справді починає скидатися на гру… Досить!
Досить! За п’ять секунд записки всіх шести виборців були опущені в урну. Лучія вимушена була засвітити ліхтаря, щоб прочитати їх. Темрява опускалася швидко.
— Віктор — три голоси… Йонел — теж три… — повідомила Лучія.
Такий наслідок аж дуже здивував її. Вона навіть уявити собі не могла, хто третій підтримав Йонела, і вже навіть пожаліла, що виборці не скористалися її колекцією кольорових олівців. Хто ж третій проголосував за Йонела?.. Дан?.. Урсу?.. Марія?.. Єдиний, про кого вона не подумала, був Віктор.
Але час підганяв.
— Треба вдруге провести вибори… — поквапилася вона.
Але цього разу дуже твердо й категорично прозвучав голос Урсу.
— Ні! Голосування може почекати. Є важливіша справа!
Усі відчули наближення загрози. Але голос Урсу одразу став теплий і заспокійливий:
— Може, все не так і серйозно… Але мені здається, ніби в лісі хтось заблудив…
— Хто? — спитав у нього ошелешений хор.
— Тік! — відповів Урсу. — Я бачив його від Зеноаги й залишив для нього цілком певний знак. Якщо він досі не прийшов сюди… А на жаль, уже стемніло…
За якусь хвильку всі черешняки знали все, що бачив Урсу з дерева і що він зробив потім. Вражена Марія спитала:
— Що будемо робити?
Вечірні сутінки тим часом перетворилися на щільний морок.
— Спершу — вогнище! — розпорядився Віктор. — Треба розпалити велике вогнище, щоб його видно було здалеку!
— А самі стоятимемо пеньками біля нього? — обурено сказав Йонел.
— Нам треба розбитися на дві групи, — заспокоїв його Урсу, — і підемо в ліс двома дорогами. Кожна група з ліхтарем. По двоє…
— Але ж ми можемо утворити не дві, а три групи, — швиденько підрахувала Лучія.
— Урсу вважає слушно, — втрутився Йонел. — Треба когось залишити тут, підтримувати вогонь.
— Та ні, ми таки можемо утворити три групи, бо в нас три ліхтарі, — сказав Віктор. — Урсу — одна група, а решта дві групи — по двоє. Я з Марією…
Враз почулося потріскування хмизу, і велетенське жовте полум’я майнуло до неба. Йонел розпалив вогнище.
— А я з Даном! — сказала Лучія. — Йонел залишиться біля вогню! Все! Беремо ліхтарі!
— Одну секундочку! — попросив Віктор. — Треба домовитися про сигнали. Кожен вигукуватиме своє ім’я, щоб ми могли визначати напрямки. Щохвилини або через півхвилини. Звук «А» — означатиме тривогу, а «У» — те, що Тіка знайдено.
— Ходімо! — вигукнув Урсу, озираючись.
Усе відбулося за кілька хвилин. Вогонь біля наметів гоготів високим полум’ям. Йонел весь час підкидав хмиз, і жодна небезпека не загрожувала тут нічому. Яма була викопана після того, як виміряли розу вітрів. Нічні розвідники подалися в ліс трьома дорогами: Лучія й Дан — по стежці, Урсу — праворуч від них, Віктор і Марія — ліворуч. Вигукуючи через визначені інтервали свої імена, вони просувалися всередину лісу, гнані страхом і надією.
