І справді, два античерешняки знову з’явилися в залі. Але Дан був недалекий від правди. Мош Тімофте піймав їх саме тої миті, коли вони хотіли перескочити через шкільний паркан, і гарненько вилаяв їх. Мов двох пригнічених цуценят, зв’язаних невидимим ланцюгом, він припровадив їх до амфітеатру. Згорблені й мовчазні, вони обидва чекали крижаного присуду.

Старий забув про них. Його увага й інтерес були прикуті до іншого. Ось він побачив Тіка: завше непосидющий малюк із живим сріблом в очах мав зараз жалюгідний вигляд. Господи! Яке в нього обличчя! Що з ним? Вій весь час намагається заховатися за спину котрогось із старших учнів!

Мош Тімофте зітхнув. Його обсіли важкі вагання. Серце спонукало подати якийсь знак малому й постояти біля нього; він уже навіть ладен був зробити це. Але щось стримувало його, якась стареча вада, охо-хо… Отакої! Треба було страждати вдвох… Іншого разу він розсудив би мудро й відважно… А зараз каже — стареча вада!

Мош Тімофте від багатьох чув, що сталося з Тіком в останній день навчання, навіть під кінець останнього уроку, перед тим, як здати письмову роботу з рідної мови. А казка про найменшу царівну, на переконання малюка, заслуговувала премії. Це було виправдання за всі його коники, які він викидав упродовж навчального року. Але цього разу він був не винен. Усе, що він зробив, було на користь справедливості; дуже, дуже мало для його власного задоволення: так вибачався Тік і перед своїм батьком… Так…

Йому лишалося написати заключну фразу. Але якийсь чорт, з яким ніколи не можна дійти згоди, підштовхнув його, і саме цієї миті він тріумфально подивився на весь клас. Одна лиш мить, але її вистачило, щоб його неспокійний погляд розкрив подвійне шахрайство.

Тік сидів у середньому ряду на останній парті. Праворуч і ліворуч від нього два лоботряси квапливо списували із шпаргалок, сховавши їх у рукава. Це вже занадто! Спершу він розсердився від такої несправедливості, а потім відчув ніби острах: а що, коли один із цих лоботрясів напише роботу кращу, ніж у нього? Прощай тоді премія!

І тут він відчув, як щось приємно залоскотало його долоню. Не довго думаючи, Тік налаштував маленьку (вона — для класу) рогатку на пальці лівої руки, дістав із потайної кишеньки два прості паперові набої, але так добре скручені, що були ніби металеві. І в одну секунду встановив нечуваний рекорд — влучив в однакові місця на потилицях обох розбійників. Атака була проведена так блискавично, що кожен із тих двох, миттю повернувши голову, подумав, що його вдарив той, другий.

Могла б зчинитися під кінець уроку страшенна бійка між обома шалапутами, якби Тікове досягнення не засвідчив один-єдиний свідок, але цим свідком виявився вчитель.

Десять хвилин мовчазного малюка розпікали перед усім класом, а насамкінець пригрозили страшенною покарою. Перш ніж попросити його за двері, учитель в останньому приступі доброти спитав його, чи він навчився чогось із того, що сталося. І Тік, якусь мить помовчавши, відповів тремтячим, ніби вибачливим голосом:

— Правду кажуть старші: «Якщо хочеш одержати велику премію, не треба ніколи думати про неї!..»

Хоч би як дивно це видалось, але саме ці пригнічені слова врятували Тіка… бо вчитель, вдумавшись у них, врешті-решт відкрив їхні витоки і правильний їхній сенс.

Але малюк нічого не знав про це. На жаль, не знав він, що й мош Тімофте щось знає, отож замість того, аби підійти до старого для власної розради, він уникав його, мов чорт ладану.

«Проклята мить!» — катувався мовчки черешняк. І загроза наближалася стрімко… бо на сцені директор почав традиційну промову.

Цілковита тиша запала по всьому амфітеатру. Час від часу оплески, потім знову тиша… Зачитуються імена премійованих… П’ятий клас… Почувши своє ім’я серед відзначених другою премією, Тік не крутнувся на одній нозі, не підстрибнув угору від радості, як того побоювався мош Тімофте. Невже він думав, що заслуговує першої премії?.. Ні! Бо були в класі двоє зубрил, яких неможливо пересилити, навіть відмовившись від перерви й загадкових післяобідніх рейдів. Але ж для нього вони дорожчі, ніж кров і світло! Ні! Він і миті не сподівався й не думав про першу премію. І не через це припізнився радіти малюк. Він боявся радіти передчасно, або краще сказати — для того, щоб зазнати повністю радості, йому треба було спершу блискавично зробити короткий, але вкрай необхідний розрахунок: чи можна одержати другу премію і водночас бути виставленим на посміховисько всього міста?.. Не можна!.. І аж тепер малюк відчув повну радість, мов приємну прохолоду після тривалої спеки…

Отямився він трохи згодом, коли почув імена черешняків: Віктор, Йонел, Лучія, Марія, Дан… Одні відзначені премією, інші — в списку спеціальних нагород… Нікого не забули… Але враз малюка пронизав злий дрож, і вся радість його вивітрилася: він не почув імені Урсу.

Тиша в амфітеатрі не була цілковита. В перших рядах, тобто там, де не було жодного учня, всі все коментували. Одні дуже натхненно, інші спокійніше, майже пошепки, але всі говорили про дітей, яких викликали на сцену для нагород і поздоровлень.

Коли назвали ім’я Йонела, одна дуже елегантна жінка, надто помітна завдяки велетенському капелюхові у формі тарілки, ніби зумисне так прилаштованому в неї на потилиці, аби заважати тим, хто позаду, бурхливо стрепенулася й зиркнула довкола з видимим наміром обрати собі жертву. І оскільки праворуч від неї сидів ще молодий чоловік, який досі інтригував її своєю майже байдужою й соромливою поведінкою до всього, вона не вагалася у своєму виборі:

— Ви чули? «За виняткові технічні здібності»! Ви вважаєте, що про одного учня можна сказати більше?

Чоловік не приховував збентеження:

— Я не педагог… Я не знаю критеріїв…

— Пардон! — сказала із щирим подивом Йонелова мати. — Хіба може бути щось вище, аніж «винятковий»?! У мене теж є розум… Винятковий — то є винятковий!

Її жертва почала витирати піт, що струмками котився по чолу:

— Звичайно… Ваша правда… Я думав про інше. Тобто… про інші параметри… Технічні здібності… Літературні здібності… Науковий дух… Усе може бути винятковим… Я певен, що ваш син…

— Може, вас здивувало щось інше? — урвала його Йонелова мама. — Те, що він одержав тільки другу премію…

— Я не почув…

— Ви, очевидно, нічого й не зрозуміли… бо там є інше підгрунтя. Якби він умів лестити викладачам, якби він підспівував їм, то одержав би премію більшу… Біда його, що він дружить із нікчемними товаришами, скажу вам по щирості…

Побачивши сина на сцені, жінка відмовилась від подальшої балачки, щоб присвятити себе оплескам і вітальним жестам, поправивши перед тим на собі капелюшок. Вільна мить для людей ззаду неї була дуже коротка, аби вони могли встигнути побачити щось. Коли Йонел спускався зі сцени, вона почала поправляти капелюшок. Але після цього, повернувши голову праворуч, Йонелова мама побачила замість сором’язливого чоловіка жінку, одягнуту в чорне, мов черниця, у вишневій хустці на голові. Нова сусідка не дуже сподобалась їй, особливо тому, що усміхнулась до неї надто по-панібратському. Щоб відбити в сусідки будь-яке бажання поговорити, елегантна дама одразу перейшла в атаку:

— У вас, здається, теж є хлопець, однокласник мого сина… Чому він не бере приклад з Йонела? Він, часом, не має переекзаменовки?

Жінка в чорному не розгубилася:

— Він, бідолаха, доглядає хату, бо батька в нього нема… уже сім років… Те, що треба робити, я його вчу… а в школі він учиться сам. Виплутується якось…

— Аби він не залишився на другий рік, бо втратить друзів. Йонел не буде…

Несподівана хвиля тиші зупинила її. Директор приготувався вручати почесну премію і вперше вимушений був удатися до розлогих пояснень:

— Цього року, — почав він, — ми мали два кандидати на почесну премію. В обох у них однакові дані, обидва мають бездоганну поведінку. Один учень восьмого класу, другий — одинадцятого. Але традиція школи не дозволяє видавати дві премії. Після тривалого розмірковування ми зупинили свій вибір на тому кандидатові, котрий, окрім численних позитивних якостей, довів, і в школі, і поза школою, що йому притаманний високий дух побратимства. Відтак, можемо з гордістю додати, що наш вибір схвалив із щирим розумінням лауреат цієї премії минулого року.