Ніби відчувши, як вона горить і тремтить у своїй замрії, Йонел спробував привести її до тями:
— І все це, що ми бачимо тут, усі ці прикраси виникли завдяки воді й двоокису вуглецю, які перетво…
Марія спрямувала світло ліхтаря просто йому в очі:
— Які перетворили вапняк у бікарбонат кальцію! — закричала вона. — Я знаю, пане великий учений! Аби ж ти міг звести ще й свою власну нестерпну сутність до основних елементів: водню, кисню, фосфору, вуглецю, кальцію і те де, і те пе, то ти не був би спроможний робити наукові дослідження й не міг би відчувати ні крапельки жалю, що причепився до мене…
Дівчина випалила все одним духом. Йонел не встиг навіть рота роззявити ще й тому, що зловорожий ліхтар обпікав йому всеньке обличчя. Але вони були тільки вдвох тут, на цьому місці. Віктор і Тік пішли в протилежний кінець зали у супроводі ніби трохи неспокійного Цомбі, який плентався за ними.
— Увага! — долинув до обох сперечальників голос Віктора. — Ми прийшли до води!
Звістка була аж надто поважна, щоб миттю знищити готову вибухнути сварку.
Насправді Віктор до води ще не дійшов, але відчув вільгість у повітрі, і йому ніби навіть вчувся недалекий плюскіт, та ще карта у нього в руці вказувала на підземне озеро в кінці першої зали. Він завбачливо схопив Тіка за руку, а малюк, вважаючи, що це жест ласки, швидко відповів йому, притиснувшись до нього.
Так їх і знайшли Марія та Йонел. І всі четверо повільно, свинцевими кроками пішли вперед із перебільшеною обачністю, але не тільки обережність вимушувала їх до такого болісного ходу, а й ноша, яка ніби поважчала і з якою непросто було перелазити через численні перепони. Вони зупинилися край озера. Протилежного берега не було видно. Перед ними — тільки вода, кришталево чиста, мов дзеркало, вода, що іноді брижилася від крапель, які падали десь, невидимі у темряві.
Віктор кинув мотузку із прив’язаним свинцем, і клубочок почав швидко-швидко розмотуватися, аж поки в руці залишився голий вузлик. Але все одно дна не дістав!
— Дуже глибоко! — сказав Віктор. — Це, мабуть, прірва, наповнена водою. Жаль, що ми не знаємо ширини…
— Бр-р-р! — вигукнув Тік, зануривши на мить пальці в воду. — Холодна, як крига! Вплав не перебратися…
— І не треба, Тіку, — заспокоїв його Віктор. — Ми перепливемо на плоту. Тільки спершу треба його зробити, а для цього слід принести матеріал із передпокою. Всі в’язки…
— А може, найперше, — втрутився Йонел, — пошукаємо якийсь наземний перехід?
Віктор лиш безсило махнув рукою, але об’єднані ліхтарі знову прорізали чорну глибінь темряви. І скрізь — вода, вода, тільки вода…
— Так… — визнав Йонел. — Тепер уже і пора, і нагода взятися до плоту…
В’язки тичок і дощок, що їх дуже швидко принесли Віктор та Йонел, поклали на березі озера під невеличкою тріщиною, через яку пробивалася смужка сонячного світла. Тут одразу ж виник будівельний майданчик. Найтовщі тички перетворилися на чотирикутник, надійно схоплений кількома скобами. Інші тички, трохи тонші, були зафіксовані паралельно всередині чотирикутника, а поверх скелета, так надійно збитого цвяхами і скобами, що він навіть не скрипів, настелили дошки з колишньої колиби, і надійно їх збивши цвяхами та зв’язавши для більшої міцності дротом і мотузками. Естетичний вигляд плота залишав бажати кращого, але надійність його ні в кого не викликала сумніву.
— Ніби в первісних людей… — сказав Віктор. — Але за браком іншого… Будемо сподіватися, що він досить міцний…
— Невже він нас витримає? — злякалася Марія. — Як ти вважаєш, Тіку? Бр-р-р! Ми всі вмістимося на ньому?
— Бр-р-р! — відповів Віктор їй у лад. — Як тобі могло спасти в голову таке?.. Я думаю, що в такому разі ми перекинемось раніше, ніж він торкнеться води. Це транзитний пліт, щось на зразок порома, для однієї людини. При великій потребі — для двох… Ми будемо переходити по черзі, а потім тягтимемо пліт назад мотузкою.
Одразу ж, тільки-но закінчивши говорити, Віктор дістав із рюкзака два мотки мотузки і прив’язав їх до найтовщих тичок: кожну з протилежного боку плота. Одна мала залишитися на березі, друга помандрувати з плотом до протилежного, невидимого берега озера. Потім пліт перетвориться в оригінальний пором. Мотузка тягнутиме його назад чи вперед, залежно від потреби. Система, придумана Віктором, була водночас і простою, і надійною. Найважче було першому, хто йшов на протилежний берег — йому випадала невідомість незвичайного й непевного переходу.
— Готово! — оголосив Віктор, про всяк випадок ще раз перевіривши вузли обох мотузок.
Але саме цієї миті Йонел знайшов у якійсь ніші кілька цікавих камінців:
— Невже й це не сліди архаїчного граніту? — спитав він схвильовано й допитливо.
— А мені здається, що це такий самий палеозойський камінь, який я відкидав ногою, — сказав Тік, ніби вродившись біля нього.
— Йонеле! — крикнула Марія. — Починаємо переправу!
— Зараз! — відповів Йонел. — Я тільки трохи подивлюся, чи не знайду чогось цікавого. Ви можете переправлятися…
— Ні! Ти повинен переправитися перший! Так треба! Давай, ми тебе чекаємо!
Але Віктор уже стояв на плоту, а пліт був на воді. Побачивши це, Йонел покинув свій граніт і підбіг до плоту:
— Стій, Вікторе! Поступись мені! Ти не маєш права…
— Увага! — крикнув Віктор. — Візьміть мотузку й освітлюйте мені дорогу! Та пильнуйте Тіка…
Використовуючи замість весла широку дошку, Віктор почав переправлятися через озеро. Але вже через кілька метрів, спрямувавши промінь свого ліхтаря вперед, він побачив протилежний берег, завеслував ще енергійніше й причалив без ніяких труднощів. Новий берег виявився ще гостиннішим, аніж залишений.
Висадившись, Віктор узяв моток ще нерозкрученої мотузки й гукнув друзям:
— Готово! Я доплив і бачу світло ваших ліхтарів! Тут усе в порядку… Тепер тягніть пліт до себе! Пришліть спершу багаж і собаку… Добре?
З протилежного берега йому відповіли згодою, і система негайно почала діяти. Йонел і Марія тягли за свою мотузку, притягуючи до себе пліт, а в цей час Вікторів моток поволі розкручувався.
Швидко повантажили весь багаж, зверху на нього, мов вартового, Тік посадив Цомбі, але собака страшенно запротестував проти розлучення. Він стрибнув із плоту просто до ніг невдячного господаря, який уперше в житті похвалив його за непокору й лагідно назвав Цомбі. У відповідь на це чотириногий хитрун із горошинами на вухах почав лащитися й тертися теплою шерстю об холодні малюкові литки.
Йонел подав належний сигнал, і Віктор на протилежному боці почав тягти мотузку. Коли перевезли вантаж, настала черга пасажирів: Марія, потім Тік та Цомбі і останній — Йонел. На протилежному березі керівник експедиції одразу ж закинув за спину рюкзак і заходився підганяти всіх у дорогу:
— Здається, ми трохи запізнюємось…
— Зараз рушаємо… — відповів Віктор. — Але нам не треба нести на собі рюкзаки. У нас є чудовий візник.
Йонел глянув на нього дуже здивовано, як, утім, і решта всі.
— Тобто?
— Пліт! Найневтомніший візник!
І справді, озеро виливалося в тунель досить широким і глибоким потоком, отже, пліт міг пливти вільно. За якусь хвильку, ніби мимохідь, на плоту розмістився весь багаж.
— Будемо тягнути за мотузку! — сказав Йонел.
— Нам треба не тягнути, — поправив його Віктор, — а тримати. Потік не впадає в озеро, а витікає з нього. Він біжить у долину і зовсім спокійний.
— Чудово! — сказав Йонел. — Триматимемо мотузку по черзі.
Черешняки рушили вниз по течії з новими силами і ніби з іншим настроєм. Вікторова ідея вивільнила їх від вантажу, а особливо позбавила багатьох клопотів. Вони, здається, ніколи ще не почували себе спритнішими, веселішими, радіснішими, хоч і опинилися в серцевині гори, відгороджені від світу білого мільйонами тонн каміння.
Віктор тримав мотузку, до якої був прив’язаний пліт. Але потічок був мудрий і ніде не стишив свого руху.
— Нам треба переправитись ще через більше озеро… — сказав Віктор, глянувши на карту. — Потім буде кілька зал. А зараз ми прибуваємо на кінцеву станцію. Думаю, що до обіду…
