— Вікторе! — урвала його звідкись із темряви Марія. — А де скелет мастодонта?
Але їй відповів не Віктор, а Йонел — він теж вивчав карту:
— У першій залі, в яку ми зайдемо. Це радше маленька зала, якщо судити з карти.
Тік — він досі весь час був ззаду — раптом майнув, мов привид, повз Віктора та Йонела, випередив і Марію, і тільки Цомбі був поперед нього.
— Стій, Тіку! — спробував Віктор зупинити його. — Увага! Чуєш? Праворуч заглибина!
— Тіку! — крикнула й Марія. — Назад, паливодо!
— Ура-а! — почулось ображено у відповідь. — Тривога! Гарна тривога! Усі сюди! Ура-а-а! Я знайшов кістку мастодонта!
Усі троє кинулися до світляного ореолу, що його відкидав Тіків ліхтар… і побачили щасливого малюка, який зручно вмостився на купі каміння саме на тому місці, де карта показувала небезпечний виямок. У руці він тримав якусь кістку, котру вихопила в нього, підбігши, Марія. Вивчення кістки тривало не довго. Йонел і Віктор дивилися на неї розгублено, але Марія швидко доконала їх:
— Тіку, це ти її знайшов?
— Майже я… — відповів маленький паливода.
— Гм-м… — погрозила йому Марія. — Аби ти знав, Тіку, що твій мастодонт перетворився впродовж ер у теля.
— У теля?! Не може бути! У слона!
— Ні, Тіку… Саме в теля. Це кістка з телячого антрекота.
— А що тут робило теля? — не здавався малюк. — Може, це кістка мастодонтеняти, — почав просити він.
Але беззаперечний аргумент приніс Цомбі. Йонел знайшов пса променем ліхтаря тоді, коли той саме розправлявся з другою кісткою.
— Я ще не бачив собак, які гризли б кістки мастодонтів… — сказав Йонел.
— А чому? Хіба це не кістка?
— Справді? І ці кістки не можуть належати навіть мастодонтеняті? — почав скімлити Тік. — А як тут могло опинитися теля?
Це питання терзало Віктора, налякало Йонела, схвилювало Марію. Бо на нього була тільки одна відповідь: у печері був ще хтось. І якщо кістка гарненько обгризена, це означало, що в печері хтось побував зовсім недавно. З якою метою? І коли? Усі думали про це.
— Ф’юїть! — нарешті здригнувся Тік. — Аби ви знали — це кістки з харчового пакета.
— Тобі повертається розум у голову, — похвалила його Марія.
— Тоді це означає, — розлютився малюк, — що хтось відвідав печеру раніше від нас.
— Ото ж бо й воно, маленький!
— Не може бути! Я не хочу! Хто ще може насмілитись? Хто…
Він не доказав запитання, бо відчув під підошвою щось трохи м’якше, ніж каміння. Насправді нога його сковзнула в яму край потоку. Спрямувавши промінь ліхтарика туди, Тік мало не задихнувся від хвилювання. У ямі була коробочка, трохи побита іржею, продовгувата металева коробочка… Він швидко схопив її в ямі, притиснув до грудей і метнувся до Марії.
— Я знайшов чарівну коробочку! — шепнув він їй на вухо. — Ти не знаєш чарівного слова?
— Яка коробочка, Тіку? Яке чарівне слово?
Лише показавши коробочку сестрі, Тік згадав, що для того, аби вона не втратила чарів, про неї не можна нікому говорити, а особливо не можна нікому показувати. Він страшенно розлютився, особливо на того когось, він ладен був битися головою об стіну.
Марія швидко заспокоїла його, натомість розтривоживши інших:
— Ця бляшанка так само чарівна, як ота кістка антрекотова — з мастодонта… Хлопці! Ідіть швидко сюди! Я вам щось покажу!
Іржава бляшанка спантеличила обох: і Йонел, і Віктор крутили її навсебіч. Їхній висновок був схожий на Маріїн:
— Коробка з-під сардин… Де ти її взяв, Тіку?
Тік показав їм місце. Очевидно, її випадково кинули в ту яму, або, може, принесла вода. Але ні! Вода не могла принести. Всередині бляшанки ще виднілися плями від олії.
— Оце вже безперечно! — сказав Віктор. — Хтось був у печері перед нами… Один?.. Більше?.. І не дуже давно…
— Так… — погодився Йонел. — Бачив і я сліди олії на коробці… Ми повинні напружити увагу і не віддалятися одне від одного. Чуєш, Тіку?
— А хто тобі сказав, що не чую? — підстрибнув малюк. — Я чую краще, ніж ти, і чую те, чого ти не хочеш сказати. Я знаю, що тобі страшно, тому й говориш, щоб ми були біля тебе…
— Від цієї миті я тобі забороняю навіть торкатися до радіоапарата! — покарав його Йонел. — І тільки-но вийдемо з печери, я тебе відішлю додому!
— Цього зараз хочеш саме ти! — не здавався Тік. — О, як би тобі хотілося зараз бути вдома, ого-го!
Марія штовхнула братика і попросила його назад, а потім пошепки додала, щоб він не затівав сварки.
— Мені дуже дивно! — теж пошепки признався малий. — Хто знає, які ідіоти могли пройти тут, раніше від нас…
І знову підлітки відбули, що їх тисне якийсь тягар, а ще більше — тривога й неспокій. Вони забули про мету експедиції, забули про карту, усі враз стали схвильованими й мовчазними розвідниками, невпинно напружуючи зір, висвічуючи ліхтарями, сантиметр за сантиметром, усі закутки. Щастя, що тунель і зали були безколірні, спокійні, без прикрас, гладенькі, обридливі. Вони знайшли ще спалений сірник і два недокурки сигарет. А більше нічого й не треба було: досить спаленого сірника та двох недокурків. Навколо них Віктор зробив свій перший висновок із цієї приголомшливої сюїти, яка виповнить страхом усіх черешняків.
— Тут пройшла не одна людина… — почав він. — Не одна, а щонайменше дві…
— А чому ти так вважаєш? — здивовано спитав Йонел.
— Бо ми знайшли два недокурки.
— Але ж це не доказ, Вікторе, — сказала Марія. — Ніхто не зобов’язаний курити тільки одну цигарку…
— Не поспішай! — зупинив її Віктор. — На якій відстані були недокурки? Мені здається, вони були надто близько один від одного…
— За кілька кроків, — потвердив Йонел.
— Це вам ні про що не говорить? — вів далі Віктор. — Отже, кілька людей, але будемо вважати, що двоє, бо ми знайшли два недокурки, хоч можуть бути й інші, кинуті у воду… двоє людей припалили одночасно цигарки й погасили їх майже одночасно… То неможливо, щоб один чоловік припалював і курив дві цигарки одразу. Отже, з цього виходить, що перед нами в печері побували щонайменше двоє людей. Це перше…
Решта всі теж погодилися з висновком Віктора. У них не було інших доказів, зате могли виникнути запитання. До одного з них додумався Йонел:
— А може, один із недокурків кинули іншого разу?
— Це майже неможливо, — заперечив Віктор. — Жодного шансу із тисячі. Щоб кинути його в те саме місце, а потім… гляньте… обидва недокурки майже однакової довжини… Ні, це неможливо, Йонеле.
— Я теж вважаю, що ти слушно думаєш, — втрутилася Марія. — Але ти щойно сказав про перший висновок… А що, є й інший?
— Другий висновок, — усміхнувся Віктор, — поки що на стадії гіпотези. Люди, які пройшли тут, дуже добре знають печеру…
Вікторова гіпотеза викликала ще більший подив, розпалила ще дужчий острах у їхніх душах.
— Як ти дійшов до такого висновку… тобто до своєї гіпотези? — спитав його Йонел.
— Ось так… — похитав Віктор головою. — Краще назвемо його припущенням… Але перш, ніж відповісти, хотів би запитати і я: хто з вас думав, щоб поїсти тут?.. Мені, принаймні, навіть у голову не спало нічого подібного, і я не відчував ані крапельки голоду…
— Цомбі! Йому не тільки спало в голову, а він навіть почав гризти кістку…
— Ну, Цомбі давай облишимо, Тіку… — Віктор повернувся до свого. — Чому ми не думали про їжу?… Таке запитання видається диким. Ми не думаємо про їжу, бо опинились серед такого дива, серед такої небаченої краси, довкола нас стільки сюрпризів, а може, навіть загроз… крім того, ми не можемо бути впевненими, що нас не підстерігає десь попереду якась природна пастка… Отож дуже неймовірно; щоб людина почала їсти, а потім курити в печері, де вона опинилася вперше… Ви пригадуєте, де ми знайшли сірника?.. В єдиному місці на весь тунель, де найслабша течія. Навряд чи це простий збіг, що саме там хтось припалив цигарку. І ще одна деталь: усе, що ми знайшли, то знайшли на лівому березі потоку, тобто на тому боці, яким ідемо… Але ми знаємо, що цей берег доступніший, бо так нам показує карта. Якби знайдені нами предмети були розкидані і на правому, і на лівому березі, це означало б, що вони йшли наосліп, шукаючи доступнішої дороги, адже на правому березі теж є доступні місця.
