— А чому б нам не припустити, що і в них є карта? — спитав Йонел.

— Це неможливо, Йонеле… Єдина карта печери знаходиться в міському музеї, і папка, з якої я її взяв і скопіював, свідчить із запису, що її не розкривали вже десятки років… І не тільки це… Сказати б, що в них інша карта… невідома копія нашої карти? Тоді їм треба було б не їсти там, де Тік знайшов кістки і бляшанку, а остерігатися того місця, бо на карті воно позначене як небезпечне… заглибина в процесі ерозії… Отже, не з карти знають два відвідувачі печеру, а тому, що вже бували тут і — хто знає? — може, зробили свою власну карту. Та хоч би там як, а слід припустити, що вони дуже добре знають печеру…

— У тебе є ще якісь сюрпризи? — спробувала випитати в нього Марія.

— Ні! Не маю жодного сюрпризу. Те, що буде, ясно, як день. Обидва відвідувачі, безперечно, міські жителі. В цьому нема ніякого сумніву. Сто із ста!

— А може, це чабани? — припустив Тік.

— Які чабани! — заперечив Віктор. — Жителі міста, Тіку, в цьому нема сумнівів. Ти вважаєш, що селяни, а особливо вівчарі, ідуть у гори з бляшанками сардин і з антрекотами в бесагах? Бринза, сало, яйця, цибуля — ось їхня їжа в дорозі… Крім того, недокурки сигарет. Обидва від сигарет із фільтром, до того ж, із фільтром новим, нейлоновим… Щодо куріння — я ризикнув би сказати, що із цих двох лише один курець, а другий курив тільки тому, що його почастували… Це лише припущення, і грунтується воно на тому, що двом курцям не обов’язково курити однакові сигарети…

— Але ж нема закону, який забороняв би курити однакові цигарки, — завважив Йонел.

— Це правда… Тут шанси половина на половину. Але все-таки цікаво, що обидва курці докурили цигарки точнісінько в одну мить. Один затягується рідше, другий частіше, один докурює до кінця, другий тільки до половини. Я сказав би так: некурець, побачивши, що другий викинув цигарку, зробив теж так само, повторивши його жест. Тобто він викинув її в той самий час і в тому самому місці, навіть не подумавши погасити її, розтерши ногою, як це роблять майже всі курці. А потім, сірники…

— Які сірники? — здивувався Тік. — Адже ми знайшли тільки одного сірника!

— Саме це й переконує мене ще більше в тому, що обидва вони — міські жителі і тільки один із них курець. Коли Ікс, назвемо його так, почастував цигаркою Ігрека, першим рухом його було дістати сірники, бо ніхто без сірників не піде в печеру. Він запалив першого сірника, але той одразу ж погас, мабуть, від протягу. Подивіться самі! Згоріла тільки головка, самого сірника полум’я навіть не торкнулося. Ігрек, очевидно, заспокоїв його, першим припаливши цигарку.

— Але ж ми знайшли тільки один сірник! — стояв на своєму Тік. — А ми ж усі шукали — і я, і Цомбі, і ми всі.

— Саме це, Тіку, я тобі вже казав, і підкріплює моє припущення: відсутність другого спаленого сірника. Одним-єдиним сірником не можна припалити дві цигарки в печері, де гуляє протяг. Не від сірника були припалені цигарки, а від запальнички, від запальнички Ігрека. Селяни, а особливо чабани, не полюбляють користуватися бензиновими запальничками з камінцем, з гнотиком, бо навіть у кресала не дуже багато шансів запалити трут у такому вологому повітрі печери. Крім того, сигарети з фільтром — і кресало. Не дуже вдала комбінація, Тіку…

— Отже, так, — підбила підсумок Марія, — тут, у печері, раніше від нас пройшли дві особи, скажемо, два індивіди, обидва з міста, один із них курець, другий ні, так… і що найважливіше: вони не вперше приходять сюди…

— Краще сказати, — наголосив Віктор, — печера для них не незнайома…

— А це ж одне й те саме, — докинув Йонел.

— Не зовсім одне й те саме, — відповів Віктор. — Ти можеш проходити, приміром, десятки разів по одному місцю, скажімо, через залу з картинами чи з книжками, десятки разів, але щоразу по десять секунд, і не запам’ятаєш нічого із цієї зали. Але якщо ти побудеш у ній тривалий час, то можеш вивчити все всередині… Отже, краще сказати, що печера не незнайома для них…

— Слушне зауваження, — погодилась Марія. — Усе, здається, дуже просто.

— Тільки ця простота, Маріє, переміниться, якщо розглянути все під іншим кутом. Знаєш, скільки виникне неясних питань?

— Я не дуже добре бачу ті неясні питання, — сказав Йонел. — Тобто я хотів би не бачити їх.

— Це вже інше, Йонеле. Я не прагну бачити неодмінно щось. Питання існують. Ось давайте спитаємо себе: з якого міста прийшли ці гості, Маріє? Вони могли прийти з одного міста, якщо ми дійшли висновку, що вони знають тутешні місця. Із нашого міста!

— Справді!.. — налякано прошепотіла Марія.

— Тоді хто вони? Ось перше неясне запитання, Йонеле. Хоч би мене поставили до стінки, я все одно не зможу знайти на нього відповіді. Чи добре, чи погано, але ми знаємо майже всіх людей у місті, особливо тих, які мають незвичайні заняття. Аби хтось із них, скажімо, наш учитель природознавства, коли-небудь побував у печері, то хіба ми не знали б про це? Тоді хто такі ці відвідувачі, яких ми не знаємо?

Жоден із черешняків не міг відповісти. Захопившись розмовою, піддаючись час від часу нападам тремтіння і страху, вони забули, що їм треба йти далі. Вони всілися на якімсь камені під стіною маленької зали, забувши, що залишилося зовсім недалеко до кінця печери.

— Хто такі ці індивіди, Маріє? — знову повторив Віктор запитання. — Ось перша загадка. І для чого вони прийшли до печери? З якою метою? Щоб побачити печеру?

— Може, вони прийшли шукати чарівну коробочку! — сказав Тік так тихо, що ніхто не почув його слів.

— І далі, — провадив Віктор, — хіба ми можемо твердити, що вони приходять сюди просто відвідати печеру?

— Яка може бути в них мета? — спитав Йонел.

— Це друга загадка, — відповів Віктор. — Друге неясне питання: для чого приходили сюди два індивіди?

— Тоді… — наважилась Марія. — Чому вони обідали в печері?

— Точно! — підтримав її Віктор. — Чому вони їли в печері? Оце третє і найнеясніше питання! Перші двоє питань справді цікаві, але тільки як такі, що потребують розв’язання: хто? Чому? Ці питання… вони привабливі, і вони могли б мати навіть дуже просте розв’язання, аби ми знали кілька подробиць, яких нам зараз бракує. Але останнє питання нерозв’язне; хоч би як я сушив собі голову, я не відповім на нього. Через звичайну логіку я не можу знайти відповіді на нього. Може, нам треба вдатися до абсурду… Нічого не знаю… Чому вони їли в печері? У темряві? У холоді? У вогкості?.. Чому?.. Якби місце, де вони їли, було надто далеко від входу в печеру, тобто від світла, це ще можна зрозуміти. Вони зголодніли, тому і їли… Але ж голод не приходить зненацька, мов колька, а якби навіть прийшов, то, знаючи, що за кількасот метрів можна поїсти на світлі… Це вже занадто! Історія з їдою дуже дивна, дуже загадкова. Інші загадки… як би сказати?., вони ніби розважальні проблеми. Для того, щоб їх розв’язати, можна знайти якогось ключика. Але їхня їда не може бути розв’язана звичайним ключем. Тільки якщо вдамося до абсурду…

— І що означає цей абсурд? — спитала Марія. — Хоч натякни…

— Маріє! Будь-яка людина може зайти в печеру або випадково, або з доброї волі, аби побачити, ще раз перевірити… щось… Хоч би якою дивиною нам це могло видатися, хоч би як нам це боліло, бо ми хотіли бути першими в печері, те, що хтось нас випередив, цілком нормально… Якщо абстрагуватися від нас, то хіба може бути дивним, що в печері часто бували Ікс чи Ігрек або вони обидва разом — Ікс та Ігрек? Ні… Але коли Ікс чи Ігрек їдять у печері, за два кроки від світла, і їдять не бісквіти, а розкривають бляшанку консервів, хіба це може бути нормально? Ось чому я кажу, що тільки через абсурд можна зрозуміти такий вчинок, бо зробити його може тільки ненормальна людина — людина, котрій не подобається світло, яка ненавидить сонце і світ, котра почуває себе краще в темряві.

Йонел глянув на годинник:

— Пора виходити на зв’язок… Аби ті, надворі, не подумали, ніби з нами щось сталося…

Віктор і Йонел швидко налаштували апарат. Перевірили батареї й висоту антени. Йонел мовчки подав знак, що готовий починати передачу, навіть не подумавши, що той знак непотрібен, і всі завмерли, чекаючи звісток від світла.