Урсу спантеличено дивився на Лучію: ніколи він не чув від неї таких слів. Але ще ошелешеніше дивився Дан. І саме вона, Лучія, може бути такою несправедливою? Це була остання людина, про яку можна було б так подумати. Крем’язень не відповів нічого. Він пішов від намету, навіть не глянувши назад. Але Дан накинувся на Лучію й вилаяв її на чім світ стоїть.

— Іди й ти геть звідси! — гаркнула на нього Лучія.

— Ти збожеволіла?

— Так, збожеволіла! Іди звідси! Ви думаєте про всілякі дурниці, а я не можу, розумієш?

— Це ти думаєш про дурниці і вже стратила голову… І ще ось що! Мені ти можеш казати й робити зі мною що хочеш, мені байдуже, бо заслуговую всього. Але Урсу тільки підлотник може ображати!

Дан кулею метнувся за Урсу. Крем’язень зупинився край прірви. Дан укляк кроків за п’ять позад нього.

— Не думай нічого поганого, Урсу! Та шалена просто збожеволіла… Треба було сказати їй пару гарячих та послати до дідька!

— Навіщо? — спитав Урсу, обертаючись до нього.

— Ну, оскільки ти мовчав… Ти навіть не відчув, як у тебе сверблять долоні? Якби в неї були коси, як у Марії, я спробував би трішечки…

— Нічого такого мені й на розум не спадало, — відповів Урсу, думаючи про щось своє. — Навіть навпаки, я відчував усе навпаки…

— Як?! — аж звився Дан. — Може, тобі навіть хотілося взяти її на руки й цілувати?

— Ну, не так багато… — сказав Урсу, а потім зітхнув.

— Я тебе попросив би щось… Ти міг би зробити так, щоб і я щось зрозумів. Пролий хоч крапельку світла…

Урсу знизав плечима. Він ішов понад прірвою в долину, Дан — біля нього.

— Все, що зробила Лучія, вона зробила з любові, заради дружби. Тільки втратила голову. Їй ввижаються нещастя там, у печері, вона така розтривожена, що, їй-право, Дане, мені хочеться взяти її на руки…

— Господи! — перехрестився Дан. — Які ви звихнуті обоє!.. Чи, може, хто його знає!.. Може, ви найпростіші люди на землі…

Вони й далі йшли понад прірвою. Відійшовши метрів триста від намету, наткнулися на ненадійний місточок, який зв’язував, чи, точніше, хотів зв’язати два виступи ущелини.

Першим зважився Урсу. Ненадійність місточка була лише позірна. Єдина його вада — нема перил. Тої миті, коли Дан хотів поставити ногу на місток, Урсу підняв ліву руку та вказівний палець і сказав Данові, щоб той дивився точнісінько на кінчик пальця. Черешняк підкорився й перейшов місток, навіть не помітивши коли.

— А що це ти мені хотів показати? — спитав він, діставшись на протилежний бік.

— Я хотів, щоб ти не дивився в прірву, та й годі. Знаєш, як іноді можна впасти, коли дивишся в прірву? Або голова запаморочується, або не можеш утриматися.

— У-ух ти! — скулився Дан. — Як мовиться, ти вже вдруге врятував мене від смерті… А навіщо тобі мотузка?

— Ми піднімемося он на того бука, — відповів Урсу найбуденнішим у світі тоном.

— Ми?.. — уточнив Дан, приклавши руки лійками до вух. — Ти, мов сеньйор, говориш про себе у множині… Ми, божою милістю, Урсу, з великою гіркотою дивлячись на нинішні часи, і те де…

— Ні, ні… Я хочу навчити тебе бути спостерігачем. Не вміючи цього, тобі нічого робити в горах…

— А цього не можна зробити на землі?

— З дерева набагато краще видно, та й красивіше, — відповів Урсу. — Я певен — ти станеш асом розвідки… найкращим…

Вони підійшли до стовбура велетенського бука. Від землі до першої гілки було метрів десять, але приблизно на середині цієї віддалі зі стовбура стирчав, мов людська рука, старий сучок, трохи струхнявілий всередині.

Дан сів на траві, витягнувся й зачудовано дивився на витвір природи:

— Мені дуже до вподоби роль глядача. Єдиний раз я спробував, років п’ять тому, піднятися на одну вишню, на якій ніхто навіть не вирізав мого імені. І звати ж мене не Константін чи Александру, а Дан. У мене коротеньке ім’я. Незважаючи на це, гілка — негідниця! — зламалася, а я ледь не зламав собі ногу. Відтоді я не їм вишень і не намагаюсь видертись ще на одне дерево.

— Я знаю один дуже надійний і простий спосіб, — спробував підбадьорити його Урсу. — Не встигнеш оком кліпнути — і ти вже вгорі.

— Я прошу тебе, Урсу, говори від першої особи. Навіщо ти хочеш мені завдати хвилювань, коли я можу захоплюватися тобою і звідси, з трави? Мені здається, за нами стежить Лучія.

Відстань між буком і наметом по прямій невеличка — через прірву. Менше сотні метрів. Може, вісімдесят. Лучія справді вийшла з намету й дивилася на обох хлопців.

Урсу зупинився під буком і примірився до першої гілки. Потім витягнув з-за пояса топірець і прив’язав його до кінця мотузки. Відступив кілька кроків назад, довго прицілювався, нарешті кинув топірець. Той потягнув за собою мотузку й перекинув її через першу гілку. Урсу попускав мотузку, топірець спадав униз, тягнучи свій кінець до землі. Крем’язень висмикнув топірець із петлі і замість нього всунув туди праву ногу, потім схопив руками протилежний кінець мотузки й почав повільно підтягуватися. Тіло його піднімалося над землею, ніби без ніяких зусиль наближаючись до крони бука. Торкнувшись руками гілки, хлопець опустився вниз так само впевнено й повільно, як і піднявся.

— Будь пильний, я повторюю! Будь дуже пильний!

Урсу повторив, а Дан вдивлявся в нього, ніби фотоапарат. Від нього не уник жоден рух. Усе здавалося дитячою забавкою, а втім, так воно й було.

Дана не треба було підганяти. З неймовірною сміливістю він підбіг до бука, намагаючись точно повторити рухи Урсу. Всиливши ногу в петлю, схопив руками протилежний кінець мотузки й почав тягнути її вниз.

Відчув, що піднімається над землею, встиг навіть подумати про простоту системи і про приємність піднімання, але наступної миті у нього виникло враження, що світ перевернувся. З ним неодмінно щось сталось би, якби його не зловив Урсу — він, здається, підготувався саме до такої розв’язки. Мов несамовитий, Дан спробував удруге, але наслідок був той самий.

— Неможливо! Та будь він проклятий, цей спосіб! Я ж роблю все точнісінько так само, як і ти! Але ти піднімаєшся, а я падаю. Спробую ще раз!

Він спробував утретє, ще розлюченіше, і його ще болісніше кинуло на землю.

— Це неймовірно! Нечувано! Я можу в’язи скрутити, досить! Я не годен лазити по деревах! І мене не цікавить це. Мене цікавить одне. Чому ти можеш, а я ні?

Урсу швиденько пояснив йому все. А загадка полягала в дрібниці: руки повинні колом охоплювати мотузку, в якій була нога, вона повинна залишатися не поза ними, а всередині.

— Тепер зрозумів? — спитав Урсу.

— Зрозумів, хай йому грець, але я вже вилікувався від акробатики… знову років на п’ять.

— Не хочеш ще раз спробувати? — підштовхнув його крем’язень.

— Навіть не подумаю. Досить! Що, я не маю права побути трохи дивакуватим? Усе тільки ви та ви?

— Я піднімуся на дерево, подивлюся, що робиться біля нас…

— Роби, як знаєш! — підбадьорив його Дан на свій лад. — А я краще піду в долину пошукаю малини, бо бачив там силу-силенну кущів. Принаймні, буду в безпеці.

Кількома рухами Урсу дістався до першої гілки, схопився руками за неї, підтягнувся, зник між листям і за якусь часину опинився на вершині дерева. Ніщо не перешкоджало йому дивитися. На заході, десь кілометрів за три, гора, на якій вони знаходились, була розділена глибокою долиною. Трохи далі здіймалися розтріпаними гривами інші гори. На півночі кілька попелястих горбів затуляли горизонт, а на південь — один масив: той, який прикривав печеру. Десь там, у глибині лисого горба, поцяткованого то сям то там острівцями ялівцю, перебували його друзі, їхні друзі: Марія, Віктор, Тік та Йонел. Куди може простягатися печера в горі? Чи веде вона до цієї дивної скелі, схожої на шахового коня, біля підніжжя якої він зустрівся з Петрекеску? Скеля знаходилася точнісінько навпроти гори, де вони зупинилися. Скеля згори не мала точно такої форми, як визначила Лучія з першого разу. На заході — тільки намет і Лучія, вона саме відійшла від намету й підходила до краю прірви.