Зі спритністю фокусника бородань вихопив із кишені маленького плаского ліхтарика і спрямував сліпучий промінь туди, де сходилися два тунелі. Але там не видно було нічого! Мов дзига, він обернувся до Петрекеску:
— Де ти сховав його, друже? Скористався тим, що я залишився ззаду, і сховав? З мене ти не зробиш хлопчака, дядю! Ну, давай діставай!
— Та слово честі! Його або взяли духи, або ти сам кудись його запхнув! Це не пробачається!
— Ти знову про духів? Я тебе й досі не вилікував? Будь вони…
— Не ображай їх, хоч вони і взяли човен! А хто ж міг іще, якщо не ти? Не ображай духів!
— А навіщо духам твій човен?
— Може…
Але мисливець так і завмер зі своїм «може» на губах. Він не знав, що відповісти бороданеві…
— Може, якийсь із духів порвав тут собі горлянку, — відповів за нього бородань, — і вони не мали на чому добратися до шпиталю, щоб зробити йому укол пеніциліну. Тому і взяли човна…
Ліхтарик його пошукав щось у заглибині, і раптом усміх, який з’явився в бороданя на обличчі, перетворився в оскал:
— Прокляття! Де коробочка?
Мисливець теж глянув на порожню нішу й занімів. Брови його зійшлися в одну чорну дугу, а очі поволі-поволі заплющились, і від цього вся його постать перетворилася на якусь дику й безжальну маску.
Бородань і далі прискіпливо світив ліхтариком. Але ніде, ні в жодному з тунелів, ні в жодній заглибині не видно було нічого. Ні людини, ні предмета — одне слово, нічого.
— Тут хтось був! Поки ми були надворі, хтось заходив сюди! — сказав бородань.
Неймовірним зусиллям волі мисливець розплющив очі й почав знову:
— Хто? Та слово честі!..
— Той, хто міг пройти тільки зсередини. Бо знадвору стояли ми!..
— Е-е, друже, це тільки вони! Бо вони все ходили й канючили човен…
— Та Христос із ним, із тим човном!.. Ти не міг їм віддати його від самого початку? Хіба він мене цікавить зараз? Оця гумова руїна? Та ну її до дідька!
— Друже! Не ображай, бо, слово честі!.. І не чіпляйся до човна! Чуєш?
Бородань швидко повернув його до тями.
— Облиш ти свого човна! Облиш його до дідька! — сказав він іншим тоном, ніби байдужим. — Чи він нам зараз пече?.. Скажи мені! А якщо вони зрозуміють, що потрапило їм до рук?
— А може, не зрозуміють…
— А якщо відчують щось? Ти розумієш, що буде?
— Та будь серйозним, друже! Якісь там діти, слово честі! Що вони там можуть тямити? Що вони можуть відчути? Навіть я не міг нічого збагнути.
— Ти? Та що ти можеш збагнути? Ти що, вважаєш себе еталоном мудрості?
— Після того, як я вже стільки витерпів, — сказав мисливець, знову напускаючи на себе холодну й жорстоку маску, — мені треба ще й таке?.. Прокляття його мамі! Боги й пращури богів! Ну, з мене досить! Я маю остерігатися ще й цих пройд?.. Я їх застрелю! Я їх перестріляю, мов зайців! Слово честі! Як вовка, бо він небезпечний!
— Облиш ти свою стрілянину! Одне зараз важить: аби вони не здогадалися, що потрапило їм до рук!
Цього разу вже мисливець спробував заспокоїти бородатого здорованя.
— Може, вони не здогадаються, може, навіть не зможуть відчинити її тими заплутаними кнопками…
— Ну, а мені що з того, коли вони не зможуть відчинити? Досить їм з’явитися з нею в світі — і крапка!
— Не може такого бути, слово честі!
— Хіба так важко збагнути? Тільки-но вони з’являться серед людей, будь-який чоловік, хто має клепку, побачить, що в них у руках, і все піде під три чорти. Все одно не розумієш?
— Чому ж ні! Це страшно, друже, чуєш?.. Та що там, слово честі! Ти втратив одну річ, а я втратив усе! Це неможливо! Слово честі!
— Стривай! Історія ще не закінчилася. Треба обміркувати, подивимося, чим тут можна зарадити…
— Та чим там можна зарадити! Тільки тим, чим ти знаєш…
— Стривай-но! Перш за все ми повинні їх випередити.
— А як же нам дізнатися, кудою вони ввійшли?
— Це ми зараз дізнаємось. Вони могли ввійти тільки через двоє місць. Крізь тунель, який веде в печеру…
— Хто із них міг це зробити?
Але бородань не слухав запитання. Він подав мисливцеві ліхтар і показав тунель, який треба було перевірити: лівий. У правий він пішов сам. Але одразу ж повернувся, щоб повчити Петрекеску:
— Ти ж там зважай, не обминай поглядом анінайменшого знаку. Будь-який камінчик, вибитий зі стіни, може вказати напрямок. Будь-який слід, навіть малесенький, навіть волосина, чуєш? Витріщай очі, мов фари!
Потім бородань протиснувся крізь отвір, уважно обстежуючи кожен квадратний сантиметр стін. Знайшов кілька порушених камінчиків, але не вдовольнився цим, а й далі шукав ретельно та затято, аж до того місця, де звужувалися стінки лійки. Далі пройти він не міг. Але провів ліхтариком, і промінь вихопив на одній зі стін кілька темних плям. Він послинив палець і приклав його до плями. Пляма зникла. Він понюхав палець, лизнув — і на якусь мить його ніби спаралізувало. Тепер не було анінайменшого сумніву. Плями, які він знайшов, то — кров, свіжа кров. Хтось пройшов крізь цю тріщину!
Бородань погасив ліхтарик, напружив слух, і йому вдалося вловити слабенький далекий шум. Мало-помалу призвичаївшись до нього, визначив: то хлюпотіла вода.
Аби він опинився тут хвилин на п’ять раніше, то почув би голос Віктора, який запрошував друзів сідати в човен. Однак зараз діти були вже далеко.
Жодного іншого звуку вухо бороданя не вловило. Надувний човен, легенький і переповнений, відчалив від великого підземного собору й швидко подався в невідомість. Бородань зрозумів, що не можна втрачати ані миті. Він бігцем повернувся назад до зали, покликав товариша, який шукав у другому тунелі, й швидко сказав йому про своє відкриття:
— Все ясно! Вони пройшли тут!
— Ти глянь! То чого ж ми чекаємо? Ходімо негайно за ними, слово честі!
— Тільки нам потрібен динаміт, щоб зробити прохід. Бо так ми там не пройдемо. Неможливо!
— То ходімо через протилежний бік, через велике озеро, слово честі…
— А для цього потрібен човен і трішечки сміливості…
— Стривай-но, друже! Почекай трішки! — стрепенувся мисливець. — А як вони пройшли з того боку? Звідки вони прийшли, слово честі? Не інакше…
— Ну це вже занадто! — здогадався бородань. — Вони тільки тудою й могли пройти! Але як вони відважилися в такій темряві і на чому?.. Оце загадка, друже! Хто міг би ними керувати? Нема з ними якогось учителя, чийогось батька?
— Не думаю, нема! Це нечувано! Отже, печера там не закінчується!
— Це вже трохи інша історія, друже… — бородань задумався. — Як вони пройшли через ті страхи і на чому? Це дуже дивно, якщо з ними нема нікого дорослого!
— Тоді нам залишається одне. Треба наздогнати їх. Чи є там хтось дорослий, чи нема — то не має значення, слово честі… Ходімо!
— Де ж нам узяти динаміт? — спитав бородань.
— Динаміту в нас нема, але є патрони…
— Слово честі! — сказав бородань. — Може, хоч трохи розширимо цю дірку.
Мисливець квапливо висипав на газету весь порох, який був у нього, потім дістав патронташі й заходився розкривати кожен патрон. Набралося понад кілограм пороху, він долучив його до висипаного з коробки, наповнив ним мішечок і дуже вміло та впевнено приладнав у виямок біля основи тріщини. Трішки пороху він приберіг і розсипав його тоненькою стьожкою, утворивши тоненький гніт від мішечка до того місця, де приховався сам.
— Коли ти його підпалиш? — нетерпляче спитав бородань.
— Почекай, хай вони трохи відійдуть, щоб не почули дуже близько вибуху…
— Так, справді! — похвалив його бородань. — Хай буде так. Не зле іноді вдаватися до голови, якщо вона є… Може, ми доженемо їх так, що вони й не почують, і тоді зможемо забрати коробочку. А якщо заберемо коробочку, то вони нічого не здогадаються, слово честі! То кажеш, там є й дівчата, га?
— Мене дівчата не цікавлять, друже. Мене цікавить тільки отой парубок. А ти що, жартуєш, коли все говориш про дівчат?
— Побачимо на місці, — сказав бородань. — А зараз непогано було б підготуватися до вибуху. Я підпалю гніт, а ти потрудився б вийти надвір. Побачиш ефект вибуху, а заодно подивишся, чи нема нікого поблизу…
