Джезаль зміг хіба що застигнути на місці, рясно пітніючи й трусячись під жорсткою формою, тимчасом як Баяз лунко вів далі, перекрикуючи сміх, що булькав угорі:
— Ось заява, дана під присягою його названим батьком. Вона засвідчує, що всі мої слова правдиві, та хіба це має значення? Всякому легко побачити, де тут правда! — Маг знову махнув рукою на Джезаля. — Він на очах у вас усіх переміг на Турнірі й супроводив мене в повній небезпек подорожі, жодного разу не поскаржившись! Очолив атаку на міст біля Дарміума, не думаючи про власну безпеку! Врятував Адуа від бунту, не проливши ні краплинки крові! Його відвага й доблесть, мудрість і самовідданість добре відомі всім! Хіба можна сумніватися, що в його жилах тече кров королів?
Джезаль кліпнув. На поверхню його млявого розуму почали спливати розрізнені факти. Він був не надто схожий на братів. Батько завжди поводився з ним інакше. Йому дісталася вся краса в родині. Він стояв із роззявленим ротом, але зрозумів, що не може його стулити. Його батько, побачивши Баяза на Турнірі, став білий як молоко, неначе впізнав його.
Таки впізнав, і він Джезалеві зовсім не батько.
Привітавши Джезаля з перемогою, король прийняв його за рідного сина. Вочевидь, це не така вже сліпуча дурниця, як усі могли подумати. Старий дурень підійшов до правди ближче за всіх. Раптом у всьому цьому з’явилася жахлива логіка.
Він бастард. Найсправжнісінький.
Незаконний син короля. І навіть більше: як він поволі, з дедалі сильнішим жахом почав усвідомлювати, тепер його серйозно розглядають як можливу заміну королю.
— Панове! — гукнув Баяз, перекрикуючи недовірливий гомін, який щомиті ставав гучнішим. — Ви вражені! Можу вас зрозуміти: з цим фактом важко змиритися. Тим паче в такій задушливій спеці, як тут! — Він подав знак вартовим в обох кінцях зали. — Будь ласка, відчиніть брами, дайте нам трохи повітря!
Двері відчинили, і до Осередку лордів увірвався легкий вітерець. Прохолодний вітерець, а з ним і дещо ще. Спершу це важко було розрізнити, та згодом воно набуло чіткості. Щось схоже на гомін юрби на Турнірі. Тихе, монотонне й вельми страхітливе.
— Лютар! Лютар! Лютар!
Сумнівів бути не могло: за стінами Аґріонта безліч горлянок скандує його ім’я.
Баяз усміхнувся.
— Здається, мешканці міста вже вирішили, якого кандидата воліють.
— Обирати не їм! — заревів Брок, який досі стояв, але почав опановувати себе лише зараз. — І не вам!
— Але не зважати на їхню думку було б дурістю. Не можна так просто відмахнутися від підтримки простолюду, тим паче в ці неспокійні часи. Якби вони у своєму нинішньому настрої раптом розчарувалися, хто його знає, що могло б зчинитися? Заворушення на вулицях або щось гірше? Цього не хоче ніхто з нас, чи не так, лорде Броку?
Кілька радців нервово засовгалися на лавах, позираючи на відчинені двері й шепочучи щось сусідам. Якщо раніше в Осередку панувало спантеличення, то тепер тут панувало отетеріння. Проте тривога й подив Відкритої Ради й близько не могли зрівнятися з тривогою й подивом Джезаля.
«Захоплива історія, та якщо він гадає, ніби найжадібніші люди Союзу просто повірять йому на слово й просто так віддадуть корону, то він дивовижно помилився, і байдуже, мочиться простолюд від прізвища “Лютар” чи ні». У передньому ряду вперше підвівся з лави лорд Ішер, ставний і величний. На його ланцюгу радці зблиснуло коштовне каміння. «От і починаються несамовиті протести, обурені заперечення, вимоги покарати винних».
— Я щиро вірю, — дзвінким голосом проказав Ішер, — що людина, відома як полковник Джезаль дан Лютар, — не хто інший, як незаконний син новопреставленого короля Гуслава П’ятого! — Ґлокта роззявив рота з подиву. Як і, здавалося, майже всі інші присутні в залі. — І що він також гідний правити, зважаючи на бездоганний характер і численні досягнення, як у Союзі, так і за його межами! — Угорі знову забулькав огидний сміх, але Ішер його зігнорував. — Ми з моїми прибічниками від щирого серця голосуємо за Лютара!
Якби Лютар вирячив очі ще сильніше, вони, можливо, повипадали б із черепа. «І хто може ставити це йому на карб?» Тут звівся на ноги один із вестпортських делегатів.
— Старійшини Вестпорта всі як один голосують за Лютара! — проспівав він зі штирійським акцентом. — Незаконного сина і спадкоємця короля Гуслава П’ятого!
За кілька рядів позаду нього підскочив якийсь чоловік, що швидко й дещо нервово позирнув на Ґлокту. Не хто інший, як лорд Інґелстад. «Цей брехливий малий гівнюк — що він замислив?»
— Я за Лютара! — прокричав він.
— І я за Лютара!
Веттерлант. Його прикриті повіками очі залишалися такими ж беземоційними, як тоді, коли він годував качок. «Кращі пропозиції, так, панове? Чи кращі погрози?» Ґлокта позирнув на Баяза. Той із ледь помітною усмішкою на обличчі дивився, як інші підскакують із лав, щоб оголосити про підтримку так званого незаконного сина Гуслава П’ятого. Тим часом досі було чути, як скандують натовпи в місті:
— Лютар! Лютар! Лютар!
Коли шок ущух, Ґлокта поринув у роздуми. «То от чому наш Перший з-поміж магів змахлював на Турнірі, допомагаючи Лютарові. От чому він увесь цей час тримав Лютара біля себе. От чому забезпечив йому такий визначний командний пост. Якби він представив як королівського сина когось невідомого, його засміяла б уся зала. Проте Лютар — один із нас, люблять його чи ненавидять. Він відомий, він знайомий, він… прийнятний». Ґлокта поглянув на Баяза з чимось схожим на захват. «Деталі головоломки, які він терпляче готував роками, спокійно стають туди, куди треба, на наших вражених очах. І ми нічого не можемо з цим удіяти — ну, може, хіба затанцюємо під його дудку?»
Сульт нахилився вбік, не встаючи з крісла, й наполегливо зашепотів Ґлокті на вухо:
— Цей хлопчисько, Лютар — що він за людина?
Ґлокта хмуро поглянув на нього. Лютар оторопіло стояв попід стіною. Тієї миті здавалося, ніби від нього не можна очікувати навіть влади над власними нутрощами, вже не кажучи про владу над країною. «Однак практично те саме можна було б сказати про нашого попереднього короля, а він пречудово виконував свої обов’язки. Обов’язки сидіти й пускати слину, поки ми керували країною за нього».
— До подорожі за кордон, Ваше Преосвященство, він був найбільш безголовим, безхребетним і марнославним молодим дурнем у всій нашій країні. Проте коли я розмовляв із ним востаннє…
— Ідеально!
— Але ж, Ваше Преосвященство, ви маєте розуміти, що все це відповідає планам Баяза…
— Із отим старим дурнем ми розберемося згодом. Я хочу почути якісь поради.
Сульт, не чекаючи відповіді, повернувся до Маровії й зашепотів до нього. Тут двоє старих поглянули на Відкриту Раду, закивали й віддали сигнали тим, кого контролювали. Баяз тим часом усміхався. «Неначе інженер, що вперше бачить, як його нова машина працює саме так, як він задумав». Маг перехопив Ґлоктин погляд й ледь помітно кивнув. Ґлокта зміг хіба що знизати плечима й беззубо всміхнутись у відповідь. «Цікаво, чи не настане, бува, такий час, коли ми всі пошкодуємо, що не проголосували за Брока».
Тепер Маровія квапливо говорив щось Хоффові. Лорд-камергер насупився, кивнув, повернувся до присутніх і віддав сигнал спікерові. Той несамовито загупав по підлозі, вимагаючи мовчання.
— Шановні лорди Відкритої Ради! — заревів Хофф, щойно встановилося щось схоже на тишу. — Поява незаконного сина очевидно змінює характер цього спору! Вочевидь, доля подарувала нам можливість без сумнівів і конфліктів продовжити династію Арно!
«Доля подарувала? Як на мене, наш благодійник не такий безсторонній».
— З огляду на ці виняткові обставини й потужну підтримку, яку вже висловили члени цього зібрання, Закрита Рада постановляє, що зараз слід провести виняткове голосування. Одноетапне голосування за те, чи слід негайно оголосити верховним королем Союзу людину, досі відому як Джезаль дан Лютар!
— Ні! — проревів Брок. У нього на шиї набухли вени. — Я категорично протестую!
