— Будьте ласкаві, підготуйте зізнання.
— Підготувати… — Вона на мить витріщилася на нього — бліда, із круглими очима, — а тоді кинулася до столу архілектора, підхопила аркуш паперу, перо й закалатала пером у пляшечці з чорнилом. Зупинилася. Рука в неї тремтіла. — Що написати?
— О, щось на кшталт: «Я, очільник Ґойл, зізнаюся в участі у зрадницькій змові Його Преосвященства архілектора Сульта з метою…» — «Як би це сформулювати?» Він здійняв брови. «Як можна назвати це непрямо?» — «З метою застосування диявольських мистецтв проти його королівської величності та членів його Закритої Ради».
Кінчик пера незграбно зашкрябав по паперу, розсіюючи цятки чорнила. Арді продемонструвала Ґлокті хрусткий папір.
— Підійде?
Він згадав прекрасні документи, які готував практик Фрост. Елегантний, плавний почерк, бездоганні формулювання. «Кожне зізнання — витвір мистецтва». Ґлокта сумовито поглянув на заляпану чорнилом базгранину, яку тримав у руці.
— Ще зовсім трохи — і вийшло б нечитабельно, але підійде. — Він підсунув документ під тремтливу руку Ґойла, а тоді взяв у Арді перо і просунув його Ґойлові між пальців. — Розпишіться.
Ґойл схлипнув, шморгнув носом і наґрамузляв унизу своє ім’я, наскільки це було можливо із прип’ятою цвяхом рукою. «Я перемагаю, і нарешті смак перемоги майже солодкий».
— Чудово, — промовив Ґлокта. — Витягніть ці цвяхи і знайдіть якийсь бинт. Прикро було б, якби він помер від крововтрати, не діставши змоги надати свідчення. Тільки заткніть йому рота: наразі я почув достатньо. Ми підемо до верховного судді разом із ним.
— Стривайте! Стривайте! Стр!..
Ґойлові крики різко урвалися: найманець із болячками запхав йому до рота брудну ганчірку. Карлик витягнув зі скрині щипці. «Ми так далеко зайшли, а ще й досі живі. Які на це шанси?» Ґлокта пошкандибав до вікна й зупинився, розтягуючи зболілі ноги. Пролунав приглушений крик: із Ґойлової руки вирвали перший цвях. Однак Ґлокта був думками деінде. Він дивився в бік Університету, високі шпилі якого в димчастому мороці скидалися на дряпучі пальці. «Окультні експерименти? Виклики й насилання?» Він кисло облизав голі ясна. «Що там відбувається?»
— Що там відбувається?
Джезаль ходив сюди-туди дахом Великої вежі, сподіваючись, що так він схожий на тигра у клітці, але, мабуть, більше нагадував злочинця на ранок власного повішення.
Дим затягнув місто кіптявим покривалом, і в ньому неможливо було зрозуміти, що відбувається далі ніж на пів милі. Штабні офіцери Варуза, що розсіялися довкола парапетів, раз у раз викрикували безглузді та страшенно суперечливі звістки. Бої точилися на Чотирьох Кутах, на Мідлвей, по всьому центру міста. Бої точилися на суходолі й на морі. Надія начисто зникала, а тоді вони раптом опинялися за крок до визволення. Але в одному сумнівів не було. Внизу, за ровом Аґріонта, активність гурків не вщухала, і це лякало.
Площу за воротами досі заливало дощем із арбалетних стріл, але на кожен гуркський труп, на кожного пораненого, якого тягнули геть, припадало п’ятеро інших бійців, які висипали з охоплених вогнем будівель, наче бджоли з розтрощеного вулика. Вояки там юрмилися жвавими сотнями, оточуючи весь Аґріонт дедалі щільнішим кільцем із людей і сталі. Вони ховалися за дерев’яними ширмами, пускали стріли вгору, на бійниці. Бій барабанів невпинно наближався й тепер розходився луною по місту. Вдивляючись у підзорну трубу й напруживши всі м’язи в намаганні її втримати, Джезаль почав помічати, що внизу розсіялись якісь дивні постаті.
Високі та граційні, ці постаті впадали в око завдяки перлово-білим обладункам, оздобленим блискучим золотом, і ходили поміж гуркських вояків, показуючи на щось, віддаючи накази, роздаючи вказівки. Тепер вони часто показували в бік мосту, який вів до західних воріт Аґріонта. Джезалеві стали потроху дошкуляти похмурі думки. Це Сто Слів Калула? Вийшли з темних закутків історії, щоб притягнути до відповідальності Першого з-поміж магів?
— Якби я був менш обізнаний, то вирішив би, що вони готуються до атаки.
— Немає жодної причини для тривоги, — прохрипів Варуз, — наші оборонні споруди неприступні.
Його голос затремтів, а на останньому слові остаточно урвався. Це нітрохи нікого не заспокоїло. Всього кілька коротких тижнів тому ніхто не насмілився б припустити, що Аґріонт може впасти. Але нікому так само й не снилося, що Аґріонт оточать легіони гуркських вояків. Правила явно змінилися. Низько заревли роги.
— Отам, — стиха промовив хтось із Варузового штабу.
Джезаль пильно поглянув у чужу підзорну трубу. Вулицями притягнули якийсь великий віз, схожий на дерев’яну хату на колесах і обкутий листами металу. Зараз гуркські солдати вантажили туди бочки під проводом двох чоловіків у білих обладунках.
— Вибуховий порошок, — не знати навіщо сказав хтось.
Джезаль відчув, як Маровія поклав долоню йому на руку.
— Ваша величносте, можливо, вам варто було б відійти звідси.
— І де, на вашу думку, я буду в безпеці, якщо вже й тут небезпечно?
— Нас скоро визволить маршал Вест, я певен. Але поки що в палаці однозначно найбезпечніше. Я вас супроводитиму. — Маровія винувато всміхнувся. — Боюся, в такому віці від мене буде мало користі на стінах.
Ґорст показав однією рукою в латній рукавиці на сходи.
— Сюди.
— Сюди, — буркнув Ґлокта, шкандибаючи коридором так швидко, як тільки дозволяли знівечені ноги. За ним простував Коска. Цок, стук, біль.
За дверима кабінету верховного судді залишився всього один секретар, який несхвально визирав із-за блискучих окулярів. «Решта, поза сумнівом, убралася в обладунки, які кепсько на них сидять, і стоїть на стінах. Або, що ще ймовірніше, позамикалась у льохах. Якби ж то я був із ними…»
— На жаль, його милість зайнятий.
— О, мене він прийме, не хвилюйтеся.
Ґлокта прошкандибав повз нього, не зупиняючись, поклав руку на латунну ручку дверей до кабінету Маровії й від подиву мало не відсмикнув долоню. Метал був холодний, як крига. «Пекельно холодний». Ґлокта повернув його кінчиками пальців і трохи прочинив двері. До коридору проникло трохи білої пари, схожої на морозний туман, який зависає серед зими над засніженими долинами в Енґлії.
У кімнаті за порогом було смертельно холодно. Важкі дерев’яні меблі, старі дубові панелі, брудні шибки — все це виблискувало білим інеєм. Купи юридичних документів від нього здавалися пухнастими. На столі біля дверей лежали рештки пляшки вина — рожева крижина у формі пляшки й розсип іскристих скалок.
— Що, в біса…
Ґлоктине дихання заклубочилося перед його обпеченими губами. По зимній кімнаті були щедро розкидані таємничі предмети. До панелей примерзла довга чорна трубка, що трусилася й нагадувала низку ковбасок, залишену у снігу. На книжках, на письмовому столі, на хрусткому килимі виднілися ділянки чорного льоду. Рожеві крижинки примерзли до стелі, довгі білі скалки — до підлоги…
«Людські рештки?»
Посеред письмового столу лежав великий кусень заледенілої плоті, частково вкритої памороззю. Ґлокта повернув голову вбік, щоб краще його оглянути. Рот, у якому ще було трохи зубів, вухо, око. Кілька пасем довгої бороди. Врешті цього вистачило, щоб Ґлокта впізнав людину, чиї рештки були так розкидані по морозній кімнаті. «Хто це, як не моя остання надія, мій третій залицяльник, верховний суддя Маровія?»
Коска прокашлявся.
— Здається, в заявах вашого друзяки Сільбера таки щось є.
«Применшення диявольських масштабів». Ґлокта відчув, як м’язи довкола його лівого ока до болю сильно засіпалися. Позаду них до дверей підбіг секретар, зазирнув усередину, охнув і відсахнувся. Ґлокта почув, як його гучно знудило за порогом.
— Сумніваюся, що верховний суддя дуже нам допоможе.
— Це правда. Та хіба зараз уже не запізно для ваших паперів і такого іншого? — Коска показав на вікна, забризкані й заляпані примерзлою кров’ю. — Гурки близько, пам’ятаєте? Якщо вам треба з кимось розквитатися, розквитайтеся зараз, поки не стали на заваді наші кантійські друзі. Коли плани зазнають краху, треба задовольнятися швидкими діями. Еге ж, очільнику? — Він завів руку собі за голову, розстебнув маску й кинув її на підлогу. — Час посміятися ворогові в лице! Ризикнути всім з останнім кидком! А опісля можна буде й повернутися до звичного життя. Якщо ж повернутися не вийде, то яка різниця? Можливо, завтра ми всі житимемо в іншому світі.
