— В цьому немає нічого поганого.

— Якби ж то. Мені треба годувати сім’ю, а вона росте з року в рік. Дуже рекомендую не заводити надто багато дітей. — «Ха, це явно не стане проблемою». — А ще у мене собаки, і їх також треба годувати, а вони мають неабиякий апетит. — Веттерлант протяжно, хрипко зітхнув і кинув птахам іще одну дрібку хліба. — Що вище людина підіймається, очільнику, то більше нахлібників вимагають у неї об’їдків. Це сумний факт.

— На вас лежить велика відповідальність, мілорде. — Ґлокта скривився, відчувши спазм у нозі, та обережно витягнув її, доки не відчув, як клацнуло коліно. — Можна поцікавитися, наскільки велика?

— Я, звісно, маю власний голос, а ще контролюю голоси трьох інших членів Відкритої Ради. Їхні родини пов’язані з моєю узами землі, дружби, шлюбу й давніх традицій.

«У такі часи, як зараз, такі узи можуть виявитися несуттєвими».

— Ви впевнені в цих трьох?

Веттерлант перевів погляд холодних очей на Ґлокту.

— Я не дурень, очільнику. Я тримаю своїх псів на гарних ланцюгах. У них я впевнений. Упевненішим у ці непевні часи й бути не можна.

Він пожбурив у траву ще крихт, і качки закахкали, заклювали й забили одна одну крилами.

— Отже, загалом чотири голоси.

«Незла частка великого пирога».

— Загалом чотири голоси.

Ґлокта прокашлявся і швидко перевірив, чи не може їх хтось підслухати. Зовсім неподалік на стежці мляво вдивлялась у воду дівчина із трагічним обличчям. На такій самій відстані з другого боку сиділи на лаві двоє розхристаних офіцерів Королівського полку, голосно сперечаючись про те, хто напередодні ввечері напився сильніше. «Чи не може трагічна дівчина підслуховувати для лорда Брока? Чи не можуть двоє офіцерів бути підзвітними верховному судді Маровії? Я повсюди бачу чиїхось агентів, і це лише на краще. Агенти повсюди». Він понизив голос до шепоту:

— Його Преосвященство охоче запропонував би за кожен голос по п’ятнадцять тисяч марок.

— Зрозуміло. — Примружені очі Веттерланта навіть не ворухнулися. — М’яса на це можна купити так мало, що мої собаки ледве наситилися б. А для мого столу не залишилося б нічого. Мушу вам сказати, що лорд Барезін уже запропонував мені — в дуже завуальованій формі — вісімнадцять тисяч за кожен голос, а також чудову земельну ділянку, що межує з моїми володіннями. Ліси, в яких можна полювати на оленів. Ви мисливець, очільнику?

— Був мисливцем, — Ґлокта потицяв у знівечену ногу. — Але вже доволі давно.

— А… Співчуваю. Завжди обожнював це заняття. Але тоді до мене завітав лорд Брок. — «Яка приємність для вас обох». — Він люб’язно запропонував двадцять тисяч, а також дуже вдалу партію для мого найстаршого сина — свою молодшу доньку.

— Ви погодилися?

— Сказав, що ще зарано на щось погоджуватися.

— Певен, що Його Преосвященство міг би розкошелитися на двадцять одну, але тоді вийшло б…

— Людина верховного судді Маровії вже запропонувала мені двадцять п’ять.

— Харлен Морроу? — процідив Ґлокта крізь останні зуби.

Лорд Веттерлант здійняв брову.

— Здається, його звали саме так.

— На жаль, поки що я можу запропонувати лише те саме. Поінформую про ваше становище Його Преосвященство.

«Певен, його захват не знатиме меж».

— Із нетерпінням чекатиму на звістку від вас, очільнику.

Веттерлант розвернувся назад до своїх качок і кинув їм іще кілька крихт. Поки він дивився, як вони чубляться між собою, на його губах залишалася невизначена усмішка.

Ґлокта з болем пошкандибав до цілком звичайного будинку на нічим не примітній вулиці. На його обличчі виднілося щось схоже на усмішку. «Одна мить без задушливого товариства визначних і великодушних. Мить, коли не треба ні брехати, ні дурити, ні пильнувати спину, щоб туди не встромили ножа. Можливо, я навіть знайду тут кімнату, в якій не тримається сморід Харлена Морроу. Це було б ковтком…»

Щойно він підняв кулак, щоб постукати, двері розчахнулись, і він побачив перед собою усміхнене лице чоловіка у формі офіцера Королівського полку. Це було так несподівано, що Ґлокта його спершу не впізнав. А тоді його вмить охопив розпач.

— Отакої, капітан Лютар! Який сюрприз.

«Ще й такий відверто неприємний».

Лютар помітно змінився. Колись був хлоп’якуватий і гладенький, а тепер став якийсь кутастий і навіть обвітрений. Колись нахабно задирав підборіддя, а тепер майже винувато хилив обличчя. Також у нього виросла борода; можливо, то була невдала спроба приховати страхітливий шрам, що тягнувся через усю його губу й щелепу. «Хоча це, на жаль, аж ніяк його не спотворило».

— Інквізитор Ґлокта… гм…

— Очільник.

— Справді? — Лютар трохи покліпав на нього. — Що ж… тоді… — Знову з’явилася невимушена усмішка, і Ґлокта з подивом усвідомив, що йому тепло тиснуть руку. — Вітаю. Був би дуже радий побалакати, та обов’язок кличе. Від’їзд на Північ і таке інше.

— Звісно.

Ґлокта насуплено подивився вслід Лютарові, який зухвало пішов вулицею й один-єдиний раз крадькома озирнувся через плече, завертаючи за ріг. «Лишається одне запитання: чому він узагалі тут був?» Прокульгав у відчинені двері й тихцем зачинив їх за собою. «Хоча, якщо чесно, коли молодий чоловік виходить рано-вранці з дому молодої жінки? Цю загадку можна розгадати й без Королівської Інквізиції. Зрештою, хіба я сам не покинув задосить чужих помешкань у ранню годину? Вдаючи, ніби сподіваюся, що за мною не спостерігають, хоч насправді до певної міри сподіваючись, що спостерігають?» Пройшов у двері вітальні. «Чи то був хтось інший?»

Арді Вест стояла до нього спиною, і він почув, як ллється в келих вино.

— Щось забув? — спитала вона через плече тихим і грайливим голосом. «Нечасто я чую, як жінки говорять таким тоном. Частіше мені трапляються жах, огида й ледь-ледь уловимий жаль». Арді відставила пляшку, дзенькнувши нею. — Чи вирішив, що тобі справді не вижити без іще одного…

Арді повернулася з кривою усмішкою на обличчі, та коли вона побачила, хто стоїть позаду, ця усмішка зникла.

Ґлокта пирхнув.

— Не турбуйтеся, на мене всі так реагують. Навіть я сам щоранку, коли дивлюсь у дзеркало.

«Якщо мені взагалі вдається стати перед тією клятою штукою».

— Це не так, і ви це знаєте. Я просто не очікувала, що ви зараз навідаєтеся.

— Отже, ми всі цього ранку зазнали чималого шоку. Нізащо не здогадаєтеся, з ким я розминувся у вашому передпокої.

Вона застигла всього на мить, а тоді зневажливо трусонула головою й сьорбнула вина з келиха.

— І що, не підкажете, з ким саме?

— Гаразд, підкажу. — Ґлокта, скривившись, опустився на стілець і витягнув перед собою зболілу ногу. — З молодим офіцером королівського полку, на якого, поза сумнівом, чекає блискуче майбутнє.

«Хоча ми всі можемо сподіватися на протилежне».

Арді сердито зиркнула на нього з-за вíнця.

— У королівських полках стільки офіцерів, що я їх майже не розрізняю.

— Справді? Цей, здається, переміг на минулорічному Турнірі.

— Я геть не пам’ятаю, хто вийшов у його фінал. Там кожен рік схожий на попередній, чи не так?

— Так. Відколи я там бився, якість невпинно падає. Однак я подумав, що цього хлопчину ви можете пам’ятати. Він мав такий вигляд, ніби після останньої нашої зустрічі хтось ударив його по обличчю. Як на мене, доволі сильно.

«Щоправда, навіть не наполовину так сильно, як мені хотілося б».

— Ви на мене сердиті, — промовила Арді, та її це, здавалося, нітрохи не бентежило.

— Радше розчарований вами. Та чого тут можна очікувати? Я гадав, що ви надто розумні для цього.

— Розум — не гарантія розважливої поведінки. Мій батько постійно так казав. — Вона допила вино, звично сіпнувши головою. — Не турбуйтесь. Я можу подбати про себе.

— Ні, не можете. Ви більш ніж чітко дали це зрозуміти. Ви ж розумієте, що станеться, якщо люди дізнаються? Вас відцураються.