— Граніт?!. — І Марія готова була додати слово, яке стільки часу переслідувало Йонела: «архаїчний», але байдужий голос збирача каміння випередив її:

— Ні… Палеозой… Я думаю, що це знаряддя… шліфований камінь… давні крем’яні знаряддя…

— Так! Крем’яні знаряддя! — одразу погодився й Віктор. — Отже, ми на правильній дорозі. Тепер нема анінайменшого сумніву, Йонеле: у цій печері жили люди! І повинен бути й вихід! Ми йдемо правильною дорогою!

— А якщо ті давні люди не виходили з печери? — наївно спитав Тік.

— Таке скажеш! — без злості дорікнула йому Марія. — Ті давні люди тільки ховалися й захищалися в печері. А харчі та одяг вони брали надворі… Крізь стіни вони не могли ходити…

— Дай і мені одного камінчика… — попросив Тік Йонела.

— Візьми! — відповів йому Йонел. — Он там їх цілий склад, але якщо ти хочеш цього, то бери!

Та Тік уже нишпорив у ніші. Він вибирав найдивовижніші камінці, схожі на наконечники стріл і списів, напхав ними кишені, потім приєднався до індіанського ходу своїх друзів.

Йдучи попереду, Віктор перший побачив, що тунель розширюється, а вапнякові колони провіщали, що неподалік повинна бути нова зала: перша зала в новій печері. Він зупинився на березі озера й почекав усіх. Коли ліхтарик загорівся й почав повільно блукати в незнайомому просторі, подив черешняків згас у шепотах і вигуках.

Нова зала була набагато більша, вища й розкішніша, ніж ті, які вони бачили в старій печері. Стеля на краях — плетиво склепінь і аркад, стіни під нею повні арабесок, зубчата різьба збігала білястими вапняковими ногами до води, яка жебоніла внизу. Сталактити й сталагміти досягали казкової висоти й товщини. А попід стінами височіли колонади чи стилобати, які чекали прикрас. І кожна геометрична фігура в залі була орнаментована й виліплена філігранно, з приголомшливою майстерністю. А вода, яка ліниво текла під колонами, мов голубий поїзд якогось невидимого дива, доповнювала велич і вишуканість зали. Це була бліда, несмілива, віддалена картина кришталевих палаців із казок і дитячих мрій, переповнена величчю мармурової архітектури й прихована так завзято й затято у глибинах світу, ніби зумисне для того, щоб відкритися тільки очам найбільших відчайдухів.

Не питаючи й не питаючись, кожен був вільний бродити де заманеться і на свій розсуд у величному підземному соборі. Одна зі стін перетворилася впродовж ер у білий чистий орган, на якому краплі води зі склепіння та їхнє відлуння, нечутні вітри й, нарешті, голоси та вигуки сміливців-дітей грали мелодії краси й страху. Жива вода створила для черешняків закам’яніле диво. Кожен зустрівся із самим собою, з роками й фантазіями того світу, з його певністю, безпекою свободи та безстрашністю…

І тут кирпатий пелехатий малюк із світлим пшеничним волоссям, в очах якого знову заблискотіло живе срібло, відчув у всіх мелодіях і мовчанні мармурового замку пісню пошуку, а коли мелодії затихали, він чув холодний шепіт у вухах. Усе і вся твердило йому, що саме тут і тільки тут захована чарівна коробочка. І він рушив на її пошуки, прокрадаючись і проникаючи, мов промінчик світла, поміж колонами й сталагмітами, між бурульками й ще незакінченими статуями, через потоки води, через самотні східці, поміж кольє й горбатими аркадами, які перекинулися далеко, аж до зубчатих і загадкових стін, утворивши щит на правому боці підземного собору. Там, у плетиві тисяч тріщин, одні з них тоненькі, мов нитки, інші широкі, мов долоня, там, у тій безлічі ям та заглибин, мов гнізда, видовбані птахами інших ер, там треба шукати і там треба знайти. Малюк почав обстежувати поглядом усі тріщини ширші за палець, усі заглибини, куди можна було всунути руку. Тріщини й заглибини вкривали вапнякові гори. Були серед них і ширші, куди могла пройти долоня й навіть рука вся аж до плеча, вони заходили далеко в гору, далеко, аж туди, куди не досягало світло. Як же можна було дістатися туди, якщо навіть зазирнути не можна? Малюк уже майже занепав духом, бо підозрював, що саме в такому сховку може бути чарівна коробочка. Де її шукати?..

Погляд його наткнувся на похилий виямок, на початку він був завширшки з дві долоні, але через кілька метрів розширювався, мов довга безкінечна лійка. Розбурканий, мов чортеня, він обвів променем ліхтаря стінки тріщини, але не побачив нічого, ніякого металевого блиску. Розлючено майнув променем далі, до кінця лійки, далеко, за десятки метрів, і зненацька відчув, як у серце його шпигонула стріла, і була та стріла гостра й лагідна, холодна й гаряча водночас… Там, де закінчувалася лійка, був…

— Вікторе! — закричав малий, мов несамовитий, виповнивши громом луни печеру. — Ідіть сюди! Сюди! Я знайшов човен!

Тік не збожеволів. За лійкою справді стояв човен!

Це був жарт! Малюк хотів їх розвеселити своїм звичаєм, або викинути коника… Всі думали так, але не могли протистояти закликові цієї білявої труби й підійшли до виступу. Тік показав пальцем на тріщину, й надія затріпотіла разом із пальцями, що натисли на кнопки ліхтарів. Світло вдарило аж за кам’яну лійку, розгублене тремтіння малюка передалося всім і знову переповнило його самого. Так! У кінці лійки був човен, і не просто якийсь човен, не мармуровий корабель, який сів там на мілину ще з доісторичних ер, а справжній надувний човен: човен Петрекеску!

І те, що робив Тік досі — оглядав подовбані стіни — почали робити всі, але грунтовніше і з іншою метою. Якщо за десять метрів звідси стоїть човен, то, може, тут є й вихід на поверхню. Але жоден виямок, жодна тріщина в стіні не принесли жаданого успіху розпачливим пошукам черешняків. Самі ж стіни були тверді, невблаганні. Усі виямки вузькі, навіть щур не міг би пролізти крізь них, майже всі тріщини тоншали й зупинялися, мов леза, за кілька метрів. І тільки Тікова тріщина, подолавши вапняк, бігла вдалину. Але була вона така вузенька на початку, що туди ледве пролізла Вікторова рука. Через кілька метрів вона великодушно розширювалася, спершу — мов стежка, далі — мов бульвар у мрії, але до цієї стежки завширшки з півметра і до бульвару завширшки з метр, а може, навіть два, були ці кілька пекельних кроків на початку, цей простір тортур, який зводив нанівець і надію, і радість.

Черешняки дивилися, безсилі й розгарячілі, на цей зріз перед собою. Кілька метрів, може, тільки три метри — і ворота раю були б відчинені для них. Аби примусити стінки лійки розширитися на кілька сантиметрів, може, всього на якийсь десяток сантиметрів, і знову їхні тіла, а особливо їхні серця відчули б гарячу й невтримну радість.

— А може, спробуєш, Тіку? — сказала Марія з непотрібним благанням. — Нам хоч би взяти човен…

Тік уже давно подумував про лійку! Багато хвилин він подумки обдирав голову й тіло об вапнякові гостряки. Знав — аби лиш пролізла голова…

Малюк справді підійшов до тріщини і спробував просунути голову. Ну була б вона ширша хоч би на три чи, може, всього на два сантиметри, і він пройшов би у світ казки, який починався он там, у кінці лійки. Марія посвітила ліхтарем вище, і їй здалося, ніби в одному місці тріщина ширша на кілька сантиметрів, зате одразу ж вужчає в глибині. На щастя, пучок променів затримався довше на тому місці, і погляди, зголоднілі за надією, трохи навскіс від місця, відкритого Марією, натрапили на отвір, схожий на похилу трубу, ніби трохи ширший, аніж прямий початок лійки.

Може, все це лиш оптична ілюзія, відблиск жахливих бажань. Але це була водночас єдина зернина надії. Тік подивився на Віктора й поклав йому руку на плече. Марія спробувала погладити братика по скуйовдженому волоссі, але братик ухилився. І без Маріїної руки в нього пекли очі.

Віктор нагнувся, й за одну мить підошви малюка опинилися у нього на спині. Коротко свиснувши, Тік почав тихенько-тихенько просовувати голову в тріщину, освітлену променем Маріїного ліхтарика. Майже одразу почув, як щось поколює й дряпає обоє вух, йому закортіло горлати від радості. Голова пройшла!..