Віктор був за крок від водоспаду. Він прилип до мокрої стіни, а промінь ліхтарика впав на підземний поріг. Пара, і судоми, і стогони, і громи… А більше нічого… Плота проковтнула прірва…

Хлопець відчув важке запаморочення й швидко відступив назад кілька кроків. Втома охопила все його тіло. В голові гуло. Невідомість ось так враз показала свою жорстокість… Ох, ця підземна невідомість із мороком та його пастками…

Віктор до болю притиснувся до стіни, аж поки й отямився. Він не мав права розгублюватися. Наставав вирішальний момент. Хлопець рушив назад по тунелю повільно, щоб зібратися з думками. Там, де потік роздвоювався, він зустрів друзів і гірко повідомив їм:

— Пропав пліт! Будь воно все неладне!

Усі мов закрижаніли, і Віктор відчув, що передовсім для самого себе він мусить сказати твердо:

— Я цілковито певен, що ми виплутаємося… Хіба ми не черешняки? Добре, що врятували, багаж…

— Ти збожеволів?! — закричав Йонел, ніби подавав сигнал тривоги. — Не розумієш, що ми тут живцем поховані?.. Як ми виберемося звідси? Попереду водоспад, позаду — пекельний простір…

Віктор поклав йому руку на плече:

— Я знаю, що ми опинилися в скрутному становищі, але було б набагато важче, якби ми втратили самовладання. Підемо по правому рукаву. Може, він виведе нас на поверхню…

— А якщо там нас підстерігає ще один водоспад? — спитав Йонел.

Підійшов до Віктора й Тік. Малюк, нещасний і сумний, таким він рідко бував, з кількома гарячими сльозинками на очах, яких, на щастя, ніхто не міг бачити, і собі, хлипаючи, втрутився в цю боротьбу за життя:

— Я втратив Цомбі… Ох! Господи! Але дивіться, я клянусь, що не плакатиму й не думатиму про нього, поки ми вийдемо на поверхню. Потім я зроблю щось…

Злагіднів і Йонел. Голос його згас:

— Підемо й ми услід за Цомбі… Ми опинилися в тій самій могилі…

— Але ж ми живі, Йонеле! — збунтувалась Марія. — І я відчуваю в собі таку лють, що могла б розламати скелю!.. І ми не залишені на самих себе, в нас є наші друзі надворі. Якщо ми не зможемо виплутатись самі, нас визволять вони! Аби ми були на їхньому місці, то зробили б так само!

— І як ми повідомимо їх, тих, що надворі?.. — болісно спитав Йонел. — Яким апаратом? Якими сигналами? На яких хвилях?

— Внутрішніми хвилями! — гаряче сказала Марія. — Що ти зробив би на їхньому місці, якби не одержав жодної звістки з печери? Не здійняв би тривоги? Не побіг би побачити, що сталося? Не покликав би на поміч?

— Так… — сказав дуже тихо Йонел. — Тільки ніхто в світі не знає й не може знати, чи ми в печері, чи десь надворі, чи в якійсь прірві… Ми не залишили після себе ні сліду, ні знаку! Нічого, навіть клаптика паперу… Кому спаде в голову, що печера закінчується не там, де показує карта? Чому б їм не подумати, що ми вийшли надвір?

Голос Йонела тремтів і свистів, а пауза, яка запала після його слів, виповнилася страхом і тривогою.

— Один знак я все-таки залишив! — збуджено вигукнув Віктор.

— Ні, Вікторе, — прошепотів малюк. — Я забрав твою записку, знаєш, оте твоє повідомлення про відкриття. Воно в мене в кишені. Я взяв його собі напам’ять… Марія сказала, що вона загубила його?.. Ні, то я його взяв… я позичив у неї… якось мимо…

— Отже, це ти винен! — спалахнула Марія.

Віктор схопив малого за голову й притиснув до своїх грудей майже із жорстокістю:

— Ні, Тіку… я мав на увазі не цей знак. Я залишив інший знак, Тіку… Пліт!..

— Але ж пліт… — мимохіть скрикнула Марія. — Він пішов на водоспад… Ти думаєш, він десь вийде на поверхню?

— Ні… — відповів Віктор. — Тут інше: те, що нема плота, буде найкращим свідченням, що сталося щось у печері, а не на поверхні. Усіх цікавитиме, де пліт… таким чином, з’являється багато шансів, що буде знайдено нову печеру.

— Це проблематично, все-таки… — сказала Марія.

— Я знаю… — погодився Віктор. — Але, крім наших зусиль, з’являється надія, тобто дорога до порятунку. Однак ми не будемо розраховувати лиш на це. Перш за все ми повинні покладатися на самих себе. Починаючи від цієї хвилини, не існує більше експедиції, печери, карти — нічого! Існує одна мета — порятунок!.. У який бік нам іти?.. Лівий рукав закритий. Він не може нас цікавити. Ми підемо вперед по правому рукаву. Нам треба економити батареї. Світитимемо одним ліхтарем, по черзі. Ітимемо колоною, один за одним. Без страху… тому, що йдемо до життя, а не до смерті…

— Але перед тим, як вирушити, я пропоную обрати іншого керівника! — твердим голосом сказала Марія.

— Віктор! — негайно відгукнувся Тік.

— У нас нема зараз для цього часу… — запротивився Віктор.

— Ми вже мали час… — прозвучав дуже згаслий голос Йонела, який ніби поставив печатку на моменті, що спливав.

І школярі рушили в дорогу крізь щільний невідомий морок, крізь який, може, не йшла досі жодна людська душа. Вони йшли вперед обережно, з постійно напруженим слухом, по смужці світла, яка прорізувала їм дорогу. Час від часу вони зупинялися й освітлювали всі ліхтарями рельєф. Кожна неправильність, кожна заглибина, кожна ніша переповнювалися світлом. І на певний сигнал усі ліхтарі гасли — чи не з’явиться де-небудь прихований вихід, чи бодай заглибина, яка має хоч якийсь зв’язок і зі світом, і з зовнішнім світлом.

На одній зі стін ліхтарі натрапили на дивні знаки, які здавалися нагромадженням ліній, чи, краще сказати, там сконцентрувалися лінії рівні й криві. Діти підійшли ближче до дивної інкрустації. Марія потерла стіну ганчіркою, навіть пожертвувала зубну щіточку, щоб прочистити спокусливу заглибину. Голос її затремтів від радості:

— Дивіться! Гляньте ось звідси! Я ладна поклястися, що це зображення мамонта.

Картина, яка з’явилася перед ними, викликала захоплення у всіх, а особливо у Віктора:

— Так! Я бачив в одному альбомі репродукції наскельних малюнків з печер… А цей точнісінько схожий на репродукцію в альбомі…

— Справді! — сказала Марія. — Я теж пригадую…

— І він справді такий гарний? — спитав малюк непевним голосом. — Я…

— Він дуже гарний, Тіку! — погладив його Віктор. — І має виняткову цінність, особливо для нас…

— А що, хіба ми можемо забрати мамонта звідси? — здивувався Тік.

— Нам його не треба забирати, — відповів Віктор. — Важливо, що ми його знайшли. Тобі не здається, що цей мамонт говорить? І знаєш, що він каже? Він каже дуже гарні й дуже важливі для нас речі, Тіку! У цій печері жили колись люди. І якщо тут колись жили люди, це означає, що колись, хай і давно-давно, вона мала й вихід. Чому б і нам не дійти до того давнього виходу?

Вікторове натхнення передалося й іншим. Єдиний, хто не міг розділити всією душею радості, що народжувалася, був Йонел. Сум і біль безупинно підточували його й затьмарювали думки. Іноді він почував себе самотнім, ідучи вслід за ліхтарем, йому тоді здавалося, ніби він іде до прірви, з якої вже ніколи не зможе вернутися. Погляд його не бачив нічого, він віддався на волю жахливих думок, а надії, котрими можна було б прогнати їх, спалахували, мов іскорки, але одразу ж і згасали від першого подиху мороку. Він ішов механічно, обкрадений надіями, за блідим і слабеньким промінчиком світла. Скелі, весь час скелі, мокре слизьке каміння, тріщини, валуни, зблиски води і знову каміння… Кілька камінчиків, забутих у кутку якоїсь глибокої ніші, вимусили його очі заіскритися. Маріїн ліхтар ковзнув байдуже над камінчиками. Тік шукав щось, Віктор освітлював дорогу. Йонел натис на кнопку ліхтарика й зупинив промінь на камінчиках. Узяв кілька в руки, потер їх, обмацав, обвів по контуру великим пальцем. Якусь мить стояв оніміло.

Не чуючи його кроків, Марія зупинилася й побачила його біля ніші з камінчиками в руках:

— Що сталося? Чому ти зупинився?

До них підійшли Тік і Віктор. Промені ліхтарів ще раз пробігли по злиденній ніші.

— Ти знайшов щось? — спитав Віктор. — Що це таке? Камінці?

Не кажучи й слова, Йонел простяг відкриту долоню, в ній лежали кілька сірих мокрих камінчиків.