— Чому? Мені здається просто: один, тобто перше слово…

— Тоді логічніше було б і вказати спочатку перше слово, а потім четверте. Так? Щодо цього логофет дуже точний. Дотепер усі вказані ним номери співпадали.

— Тоді яка буде наша заповідь?

— Та, яка йде після десятої! — пояснив Віктор. — Тобто одинадцята. Неймовірно! Мене приголомшує його мудрість! Ти підкреслив? Подивимося далі: «Потім десять без одного і десять з одним понесуть твої кроки». Тобто дев’яте й одинадцяте слова. Дуже мудрий логофет… «Потім тобі допоможе проста мандрівка і не зовсім навіть остання». Проста мандрівка!

— Тобто проста фраза чи просте слово… — засумнівався Урсу.

— А може, просте число, Урсу? Правда? Виходить, ніби п’ятірка, так? Наголошено: «…і не зовсім навіть остання». Тобто та, що йде перед останньою… Передостання… дев’ята. Так? Тепер: «Потім піднімайся з труднощами до околиці села…»

— Це останнє слово в рядку. Я підкреслив. Іншого не може бути.

— «Потім покинь околицю і біля останнього обійстя сядь у затінку стріхи».

— Тобто останнє і передостаннє… — вихопився крем’язень.

— Ні, ні! — зупинив його Віктор. — Не забувай, що кожне речення — самостійне. Не перенось сюди попередню околицю. Ні! Фраза саме така, як і слід. Давай подивимося на речення в передмові.

Те речення мало такий вигляд:

«роду нашого і, князівським нащадкам, біля підошви яких схиля-…»

— Яке закінчення рядка — «схиля-» чи «яких»? Логофет був дуже точний, щоб закінчувати рядок перенесеним словом. Отже, закінчення — «яких». А перед ними — «біля» і «підошви», значить: «біля підошви». Оце і треба підкреслити!

Урсу підкреслив і далі слухав Віктора:

— «Потім зупинися на три великодні дні…» Принаймні, це не один, два, три… бо він вказав би дні на початку тижня. Великдень тут має якесь значення. Який перший день великодня?

— Неділя, — швидко відповів Урсу

— Отже, це сьомий день… Так! Оце-то так! Сьомий, восьмий, дев’ятий! Неділя, понеділок, вівторок! Винятково геніально! Потрясаюче! Та якщо вважати «неділя, понеділок, вівторок», то це означає 7, 1, 2! Але, називаючи Великдень, він дав номери іншої ознаки: 7, 8, 9! Підкресли їх! Які несподіванки нам придумав логофет? Зараз побачимо. «Потім після одного „Гоп“ уприся ногою в землю, після другого зроби так само…»

— Ну, це просто, — сказав Урсу. — «Гоп» — це стрибок. Отже, треба перестрибувати через перше й третє слова. А відтак залишиться друге й четверте.

— Саме так! — відповів Віктор. — «Потім, якщо підеш у понеділок, то прийдеш у неділю». Перше й сьоме. Дуже просто.

— А як розлютила наших дівчат ця фраза!

— «Потім гарненько лічи східці і тільки на передостанньому зупинись…»

— Сходи Дана й Лучії! Колодязь був потоком… Отже, я підкреслюю передостаннє слово.

— «Потім заблукай добровільно у лісі, повному бузини». Бузина? «Бузиновий ліс»? А-а! Коли говориться про заблукання та ще й у бузині, то не знайдеш нічого! «Потім зупинись біля потоку і святої неділі поєднай дві одиниці та полічи три смереки». Щось аж дуже заплутано. Потік — перше слово. Підкресли. А свята неділя — сьоме. Поєднані дві одиниці буде не що інше, як одинадцять. А не може це бути одинадцять плюс три? Є чотирнадцять слів у рядку, Урсу?

— Якраз чотирнадцять.

— Тоді підкресли й останнє слово. «Потім попроси князя, щоб не шукати більше нічого потім…» Тобто нам нема чого шукати в цьому рядку… «Потім перейди вершину, зітхни двічі і навіть, удев’яте».

— Підкреслив! — повідомив Урсу.

— «Потім постукай у перші ворота…»

— Відчинено! — усміхнувся Дан. — Хоч і запізно, але відчинилися вони врешті-решт.

— «Потім відчини сьомого замка і побачиш курчат у кінці подвір’я».

— «Сім» — це ясно, а курчата?

— Ти хотів сказати «курчата в кінці» рядка? Якщо не одне курча, а курчата, то не менше двох. Останні двоє слів, Урсу.

— Тут щось не зовсім виходить! Як це може бути?

Подивився й Віктор. Рядок закінчувався словами: «старечої і ся-…»

— Думаю, що «і ся-», — вирішив Віктор.

— А чому? Чому не «старечої» та «і»?

— Тому, що говориться про курчат. А вони такі малесенькі! «Потім після третьої іде четверта, як після восьмої дев’ята». Отже, три, чотири, вісім, дев’ять.

— Є! Підкреслено!

— «Потім три і вісім розсипаються…» — сказав Віктор голосом, сповненим хвилювання.

— І залишаються чотири й дев’ять! — Вони підкреслені!

— «Потім приходь до кінця кінців». Це може бути тільки останнє слово. «Тому що нема нічого, нічого, нічого».

Віктор і Урсу втупилися в копію документа, покресленого там і сям олівцем Урсу.

— Ти можеш, Урсу, вибрати підкреслені слова, записати їх по порядку, не думаючи, не відчуваючи, не читаючи речення, яке вийде? Я не зміг би… Може, тобі вдасться…

— Вдасться! — рішуче сказав Урсу й заходився вибирати та записувати слово за словом, намагаючись із останніх сил не звертати уваги на смисл, не читати речення. Він писав і рахував подумки від 134 до 7, потім від 7 й вище, аж поки лягло на аркуш останнє слово.

— Давай домовимося так, Урсу. Коли ти прочитаєш, то незалежно від смислу речення, ми лягаємо спати, не кажучи жодного слова. Навіть коли дізнаємося про неймовірну таємницю, навіть коли почуємо хтозна-який жорстокий абсурд чи дурницю… Домовились?

Надворі вже розвиднялося — скоро мало зійти сонце.

— Згода, — відповів Урсу.

— Читай!

Віктора проймав дрож, накочувалося запаморочення. Він сперся на стіл, щоб не впасти. Тремтів голос і в Урсу.

— «Тінь дуба викривленого у Шойменах на світанку місяця восьмого вкаже дорогу. За першою вершиною біля підошви крем’яної скелі стріла, пущена в сонце, покаже вхід. Дорога спускається, піднімається також, потім прямо веде. І ся треба стерегти від небезпек за всіма ворітьми».

Обидва черешняки впали ниць на ліжка. Не промовили ні слова — вони плакали від хвилювання та радості.

Данові снився жахливий сон… Ніби він жив у якусь далеку епоху, а в ній перемішалося багато інших різних епох. Він, ніби справжній перипатетик — учень школи давньогрецького філософа Арістотеля, — викладав ідеї Коперника на вулицях якогось середньовічного міста, хоч йому не виповнилося ще й дванадцяти років. Потім послав другові-ровесникові, на прізвище Паскаль, телеграму, вітаючи його з відкриттям елементів Евклідової геометрії. Вийшовши з пошти, побачив юрбу людей, що зібралися довкола похилої вежі. Невже він у Пізі? З вікна вежі молодий чоловік з чорними очима й орлиним носом кричав людям, що він говоритиме de omni re scibili[13] і чекає ergo[14] будь-яких запитань. Перипатетик, вражений відвагою незнайомця, виліз на крислатого дуба за статуєю Данте і закричав до натовпу, що він говоритиме не тільки de omni re scibili, але et quibusdam aliis[15]. Хтось його спитав, чи земля крутиться, і він упізнав у тій людині замаскованого ватажка гвардії інквізиторів. Учителя одразу оточили десятки солдатів із блискучою зброєю, але він ще встиг вигукнути: «Eppur si muove»[16]. Його підняли й понесли прямо на ешафот. Там якийсь літній священик дав йому старовинну книгу й сказав, що, коли він зуміє прочитати її, то буде помилуваний. Але оскільки бідолаха ніяк не міг утнути етруське письмо, яким написано книгу, то приреченого кинули в вогонь. Охоплений полум’ям, він схопився руками за голову й закричав до натовпу, що зібрався довкола: «J’avais, pourtant, quelque chose lá!»[17]. Але ні гільйотина, що взялася невідь-звідки, ні полум’я, що вже обпікало обличчя, не могли знищити його, бо Дан розплющив очі й перелякано скочив з ліжка. Ніде не видно було ніяких знарядь тортур чи екзекуції, а в хаті — лише промені сонця, дуже теплі й ласкаві. Він швидко вмився, поспіхом одягнувся, відчинив вікно, подивився на стіл і аж тепер побачив знаряддя тортур…