Полонянка щасливо вийшла якраз у великий отвір посеред гребеня. Це й справді бійниця. З неї видно далеко навкруг Фортечки. Від одного погляду вниз дівчині стало млосно, аж у голові запаморочилося. Там чигала огидна, жахлива прірва. Неймовірно, щоб якась жива душа зважилася піднятися чи спуститися цим боком. Дівчина подолала запаморочення і довго-довго вдивлялася в дикий краєвид Фортечки. Постояла часину із заплющеними очима, помріяла, а тоді обережно почала спускатися. Коли опинилася внизу, взяла кота на руки й, погладжуючи його, обізвалася:

— Нема більше ніякої ради, любий Філіппе! Мусимо залишатися розумними невільниками. А як було б чудово, коли б нам пощастило звільнитися!

Філіппе так сумно глянув на неї, що в дівчини серце закам’яніло. Мовила заспокійливо:

— Не впадай у відчай, дурненький, бо втекти ми все одно втечемо. Радій, що з нами не скоїлося чогось гіршого. Ось побачиш, ми скоро будемо на волі…

І замовкла. Тільки пальці занурювалися в м’якеньке хутро. Вихор думок охопив дівчину, але швидко вгамувався. Їй стало дуже сумно. Принесла зошита, олівця, присіла на камінь і спробувала накреслити план замку. Її ще з першого погляду вразила довершена симетрія мармурової кімнати. Творець замку був, мабуть, одержимий законами симетрії. Кожна стіна квадратна і водночас являє собою суму певних квадратів, двері й колона розташовані в кімнаті теж симетрично. Дівчина в білому обчислила, що довжина сторони основного квадрата буде приблизно один метр. І використала цю умовність у своєму плані, хоч добре знала, що тоді, коли будовано палац, метричної системи ще не існувало. Архітектор у своєму задумі виходив з основного квадрата і переходив до квадратів більших, а ті утворювали куби, один із них — її кімната. Цілком можливо, що весь замок має форму велетенського куба з чотирьох приміщень, розділених двома коридорами у формі хреста. І вона намалювала на папері план палацу, надавши деталей своєї кімнати іншим трьом приміщенням. На малюнку план замку видався їй навдивовижу простим. Чотири кімнати, хрещатий коридор.

— Філіппе! — закричала вона несамовито. — Філіппе! Ти знаєш, де ми? Дурненький ти! Аби ти знав!.. Це мій замок! Мій замок, Філіппе! Я давно вже мрію про нього… Я була всього один лиш раз у ньому… але то був сон… А потім ще раз… коли писала про нього на літературному конкурсі…

Дівчину в білому ніби охопив якийсь шал. Очі її виблискували.

— Це мій замок, Філіппе! — шепотіла вона. — Замок моїх снів. Я одягла найкращу свою сукню, щоб прийняти його запрошення…

Дівчина раптом замовкла й розкрила зошита. У своєму захваті, та ще розмовляючи з котом, вона не помітила чоловіка із шрамом. Чоловік дивився на неї крізь отвір у металевих дверях, і на його обличчі був якийсь дивний вираз. Коли полонянка почала писати, він тихо причинив двері.

Дівчина в білому писала, писала… У ногах її монотонно муркотів кіт.

У сусідній кімнаті замку, котра, мов дві краплі води, була схожа на кімнату дівчини в білому, чоловік із шрамом допомагав сухорлявому довгорукому чоловікові виконувати якусь дуже дивну роботу. Обидва стояли на високих дерев’яних козлах і ретельно обстукували мармурові плити обмотаним у ганчір’я молотком. Після певної кількості ударів вони зупинялися, щоб перекинутися кількома словами.

— Нема нічого… Ніякої порожнини…

— І в мене нічого…

— Це місце з червоним хрестиком.

— Все одно. Треба обстукати кожну плиту.

І вони знову починали стукотіти. Обидва обстежували одну стіну. Але все марно. Стомлені й злі, вони спустилися по благеньких сходах.

— Це може бути, щоб ми не знайшли! — сказав чоловік із шрамом. — Треба ще раз перевірити ніші.

Він зупинився перед нішею, засунув пальці в заглибину й, легенько натиснувши, відчинив потайні дверцята. У вузенькому отворі, обличкованому мармуром, стояла невеличка глиняна ваза. Він висипав уміст вази на білу плиту ніші. Звук, що розкотився по кімнаті, — пронизливий, металевий, гострий, — видався обом їм приємнішим за все на світі. По мармуру розсипалися жовті монети.

— Золото, золото, щире золото! Маєток… багатство, — зашепотів сухорлявий.

Чоловік із шрамом перепинив його:

— Монети все одно поки що залишимо тут. Це найкраща схованка. Обстежимо й другу нішу… хоч уже раз шукали… Де ж воно може бути заховане?

Його вічно похмуре обличчя проясніло.

— Почекай! А може…

Спільник обернувся й здивовано глянув на нього. Чоловік із шрамом зупинився біля залишеної ніші, знову відчинив потайні дверцята, витяг вазу з монетами. Пильно обдивився голі стіни. Потім повільно дістав з кишені молоток і почав обстукувати стінки. Почувся глибокий звук, бічні стіни відповіли тим самим, унизу теж.

— Тут, тут! — сказав він.

І несміливо стукнув, а може, й не стукав, бо молоточок тремтів у руках. Сухорлявий (очі ледь не вискочать з орбіт) кинувся до нього:

— Порожнина? Невже?..

Пальці ватажка шукали край. Верхня плита відчинилася, наче люк. Він засунув руку по лікоть і тремтячими пальцями витяг глиняну вазу. Знову поліз рукою і дістав ще одну вазу. Втретє не знайшов нічого. Перекинули вази на мармурові плити ніби лише для того, щоб почути дзвін монет.

— Теж двадцять?

— Так.

— Отже, разом шістдесят.

Обидва нахилилися над знайденим скарбом, брали в руки по кілька монет; чоловік із шрамом роздивлявся кожну по черзі, приплющивши очі, сухорлявий пробував на зуб.

— Вони? Їй-богу, вони!

— А може… — але сухорлявий не встиг докінчити фразу. У глибині кімнати відчинилися потайні двері, і зайшов чоловік із очима борсука.

— То ви вже знайшли щось?.. Я бачив чабана, він піднімається сюди.

Чоловік із шрамом раптово обернувся:

— Він іде з села?

— Так! Хоч учора сказав, що йде в протилежний бік…

— Залишайся тут! — звелів чоловік із шрамом прибулому. — Ми знайшли ще дві вази з монетами…

Тоді покликав із собою худорлявого, й вони разом вийшли з мармурового приміщення.

Ледве за тими двома зачинилися двері, як чоловік з очима борсука кинувся до ніші. Монети валялися по всій ніші. Він уголос перерахував їх. «Шістдесят». Розділив на три купки по двадцять штук і задоволено потер рукою підборіддя. Довго дивився на глиняні вази, обмацав їх, потрусив, потім відніс в один куток кімнати. Повернувся до ніші з золотом. Йому ніби не сподобалося, як розділені монети. Узяв кілька штук, неквапом обмацав їх, погладив. Його очі горіли приском. Потім поклав на місце… Але не всі. В руках у нього залишилася одна монета. Він поклав її до кишені, вдоволено кашлянув. Потім вийшов із приміщення через металеві двері. Упевнено пройшов коридором, не присвічуючи собі ліхтариком. Перш ніж вийти через замаскований отвір у руїнах, сторожко виткнув голову. Пильно подивився навсібіч. І лише переконавшись, що його не бачить ніяке чуже око, вийшов із замку. Певний час ішов у лабіринті скель та поворотів, які й вивели його на галявину. Його друзі сиділи з чабаном на могилці і розмовляли.

Вівчар збирався йти. Він уже закинув гирлигу на плече, а бесаги за спину. Чоловік із шрамом сказав:

— Дивіться, будете повертатися, неодмінно зайдіть сюди. Гаразд? У всякому разі…

— Буде видно, бо я повертатимусь не раніше, ніж днів через десять… Щасливо залишатися!

— Щасливої дороги!

Одночасно з вівчарем пішли й ті троє. Але вони не квапилися. Той, що з очима борсука, спитав:

— Що він казав?

— У нього ніби не всі вдома… — охарактеризував чабана чоловік із шрамом. — Але я думаю, ми з ним дійдемо згоди.

— Мені він здається хитрим, — втрутився сухорлявий. — Навряд чи він здатен утнути якусь дурницю…

— Ще монети є? — перемінив розмову той, що із очима борсука. — Перейдемо до іншої кімнати, чи?…

— Не треба квапитися, — порадив ватажок. — Поки не перешукаємо десять разів на кожному місці, нікуди не підемо.

Інші мовчки погодилися. Ватажок, здається, користувався серед них повагою. Вони йому ніколи не перечили. Чоловік із очима борсука зрозумів даний йому мовчки сигнал, повернувся й пішов до могили. По якімсь часі сухорлявий спитав: