Голос дівчини в білому звільнив його від думок про помсту

— Бабусю, чи у вас нема шматка хліба, бо он перед хатою сидить жебраченя? Сліпе, криве і, здається, ще й несповна розуму…

Калічка й справді почувався нещасним. Щеня дзявкотіло без угаву, дівчина в білому викрила його… І він вчинив так, як будь-хто розумний вчинив би на його місці. Він поволі підвівся, ступив, дуже шкутильгаючи, пару кроків, потім різко обернувся й копнув ногою те прокляте щеня. Воно жалібно заскавчало, а калічка так ударився в ноги, що його не наздогнав би ніякий собака.

Відтепер він уже не сперечатиметься з Даном про гарненького песика, якому, може, по коліно відріжуть ногу.

Хлопчик так швидко опинився перед Дановою домівкою, що навіть не встиг, чи, може, забув зняти з ока пов’язку, яка робила його невпізнанним.

— Чого ти никаєш тут, бродяго? — спинила його на порозі Данова мати. — Хочеш, щоб я на тебе собак нацькувала?..

— Облиште, мамо, це не… — трохи запізно втрутився Дан, не зразу впізнавши бродягу, що безтурботно заходив у ворота.

— Що облишити? Ти вже злигався з волоцюгами? Геть звідси, голодранцю! Гривей! Азор! Візьміть його!

Тікові не лишалося нічого іншого, як шаснути назад, хоч він добре знав, що ніяких собак нема. За кілька хвилин він знов опинився на тому самому подвір’ї, тільки зайшов десь із-за будинку. Був він уже без пов’язки, але з великою діркою в штанях, бо не помітив кілка, стрибаючи через паркан. Дан вислухав про його халепу з бабою та щеням, утішив хлопця, як міг, а тоді натхненно прочитав йому, дарма що вже смеркло, листа, якого писав від обіду до вечора:

— «Шановна незнайомко! Аби я був поетом, то весь цей лист написав би віршами. Даруй, що природа не дала мені цього хисту. Натомість я дарую тобі все, що тільки може подарувати юнак. Образ твій не полишає мене ні на мить…»

— Ой, який же ти брехун! — перепинив його Тік. — Ти ж навіть не бачив її ніколи…

— Не розумієш — це ж лист! Слухай далі… «Ти в снах являєшся мені білою мавкою…»

— Чи я не казав тобі, що вона чорнява!

— Тс-с… «…літаючи в примарному світі й збираючи довкола себе безстрашних лицарів, з якими я б’юся до знемоги, аби тільки мені одному мати щастя тебе бачити, щастя гладити сліди твоїх ніг, цілувати квіти, що торкалися до твоїх щік і золотих кіс…»

— Які золоті коси? Я ж казав тобі, що в неї волосся, мов смола…

— Так, слушно, це треба переробити, — погодився Дан. — Однак смоляні коси не годяться. Не поетично. Треба знайти щось інше.

— Чорні, чорні, чорні, — забубонів Тік. — Як воронове крило!.. Ні! Це зневажливо… Що ще є чорне?.. Хвіст Цомбі!.. Чорнило!.. Батькова туш! Чорні, мов туш… Як ти скажеш?

— Ні, не звучить, — відповів Дан. — Мов головешка.

— Мені не подобається!.. Та невже ми не знайдемо чогось чорного?

— Знаєш що? Давай зробимо так, як роблять поети. Коли не знаходимо потрібного слова, ставимо таке, що звучить, як образ, як поетичний образ. Приміром, чудове або фантастичне. «Твоє фантастичне волосся». «Фантастичне» підходить! Далі… «Але світанок, що всіх радує, веде мене у світ суму, тобто в реальний світ, а він приховує твій образ, сковує мою відвагу й навіває тугу».

— Спинись трішки. Тобі не здається, що «навіває тугу» звучить трохи пишно?.. Слово честі, Дане, не сердься…

— Цить! «Я вірю, що ти людина благородна, шляхетна, а душа твоя повна високих гарних почуттів, ладна полегшити тяжкі страждання… То хоч кинь свій чарівливий погляд загадковому юнакові, що здригається, зачувши твою ходу…» Це надихнув мене Емінеску[1], відчуваєш?

— Ні! — Тік сприйняв запитання всерйоз. — Щодо загадкового…

— Помовч!.. «…поверни йому веселість, що досі не полишала його ні на мить; вдихни надію, що він злетить колись до гніздечка твого серця. Коли ж бажання його занадто зухвалі, дозволь йому хоч раз торкнутися до твоєї руки, дозволь послухати твоє ім’я, що бринить, мов дзвіночок твого голосу…»

— Звідки ти знаєш, що в неї голос, мов дзвіночок? А це таки правда…

— Душа поета, що ж ти хочеш…

— Та-ак, — засумнівався Тік. — Коли йшлося про коси, то душі поета в тебе не було…

— Облиш критику, а краще послухай… «…і розлучитися з твоїм образом, що навіки збережеться в його великому й доброму серці. А тоді, коли ти захочеш, через рік, через десять літ чи й пізніше ти знову з’явишся переді мною…»

— Боюся, що тоді вона буде схожа на свою бабусю, — в тон йому відповів Тік.

— «…і знайдеш мене в цьому вічному чеканні, на яке спроможне тільки одне почуття. Чарівна незнайомко, прийми, будь ласка, пропозицію зустрітися, висловлену з таким острахом і сподіванням. Прийди завтра о 6-й годині по обіді в парк на лаву біля пам’ятника тому, хто найкраще оспівав кохання, — великому Емінеску». Ну, то що скажеш, Тіку?

— Я знаю одну дівчину, котра до цього листа поставилась би холодно й байдуже…

— Дівчина? — здивувався Дан. — Ти вважаєш, що є дівчина, яка може встояти проти такого листа?

— Лучія. Вона б тобі довела, що в серці нема гнізда, що дзвіночків не буває в роті, а тільки на базарах, що цілувати всі квіти не можна, бо деякі з них гіркі, не кажучи вже про кропиву тощо. Я її добре знаю.

— Твоя арапка неодмінно прийде, Тіку. Подумай сам, вона тут самотня і раптом одержує листа, та ще й якого листа!.. Неодмінно прийде! Як нам його переслати?

— Це вже мій клопіт. Коли ти його мені даси?

— Як почекаєш, то навіть зараз. А ні — то завтра вранці. Та гляди, щоб вона не дізналася, від кого лист. Треба передати його у великій таємниці.

— А коли вона прийде, то як ми виплутаємося? Ти ж розумієш…

— Коли прийде? Знаєш, що ми зробимо? Ми сховаємося на тому крислатому дубові за пам’ятником. І приготуємо записку. Ми змусимо її почекати з півгодини, а потім просто в пелену кинемо записку.

— І що ти думаєш написати?

— Десь таке: «Потворна й чванькувата незнайомко! Ми вирішили покепкувати з тебе, щоб ти не дуже гнула кирпу та провітрила трохи голову. Але якщо хочеш, ми приймемо тебе до нашого гурту. Два черешняки». Згоден?

— Чудово!.. Я тобі таке скажу, Дане. Якось мені стукнуло в голову, що ти, — сам знаєш, як каже вчитель хімії про цих… ну, тупоголових… що ти ніби безпорадний, але я оце переконався: ти насправді — хлопець хоч куди. Завтра зранку я в тебе.

Дан тільки рота роззявив. Чи не хотів, часом, цей пуцьвірінок покепкувати з нього? Але ж Тік говорив так простодушно…

Тік спершу скинув з себе лахміття і тільки тоді зайшов до будинку, — щоб батьки, бува, не почали розпитувати. Він якось двозначно відповів на запитання матері, де його носило, а коли батько сказав, що в Марії гості, малий із душевним трепетом попростував до голубої кімнати з великими вікнами й піаніно. Але дівчини в білій сукні там не було, — це ж таке йому сяйнуло в голові, — і він похмуро буркнув «Добрий вечір», бридливо скрививши носа. Це зовсім не подіяло на Марію та Лучію, проте занепокоїло Урсу.

— Що з тобою, Тіку? — спитав його крем’язень. — Ви програли матч?

Тік миттю отямився й прибрав войовничого вигляду.

— Що? Ще б чого? Це вони програли! Я забив три голи за п’ять хвилин. Сім — два, але матч довелося припинити, бо вже смеркло.

— Цілком можливо, що ти одним ударом забив два голи! — шпигонула його Лучія.

— Ні, бо я пожалів тебе. У воротях стояв той бідолаха, твій двоюрідний брат, ти знаєш, про кого я кажу: той, що з подвійним підборіддям.

— Той бідолаха, мій двоюрідний брат, учора поїхав до моря. Ти переплутав його, мабуть, із своїм двоюрідним братом, що пішов у гори.

— Кажи правду, Тіку, де ти був? — швидко спитала його Марія.

— Ходив за рослинами для гербарію… Чина, папороть, гриби, болотяна кропива…

— А де ж рослини? Лише кропива та одна папоротина…

— Де? — у Тіка на кінчику язика вертілося ім’я одного свого товариша, але він вчасно схаменувся, згадавши двоюрідного Лучіїного брата, і тому відповів інакше: — Зустрів дорогою ягнятко, бідненьке було голодне, і я віддав йому все. Таке малесеньке. Щойно народилося…