— Мені нічого більше додати, — обізвався Урсу. — Ми можемо дійти висновку, що цей замок під землею — сховище, адже повинен він десь бути, отже, доведеться розкопати весь цей горб.
— Або перестати вірити в полонянку в білому, — підсумувала Марія. — А ви знайшли щось?
— Так само, як і ви…
— Значить, ви теж певні? — спитала Марія.
— На жаль, ні! — відповіла Лучія. — Єдине, до чого ми дійшли обоє, стосується документа: тепер він ніби ще таємничіший, ще загадковіший, а не по-дитячому простий, як здавалося спершу.
— Не такий, як я думав спочатку, — наголосив Дан.
— Що ж робити? — спитав Урсу.
— Треба спершу якомога краще вивчити документ.
Кожен, тримаючи в руках копію, почав читати від початку й до кінця та від кінця до початку таємничий документ логофета дивану Крістаке Зогряну. І що більше вчитувалися в нього, то більше переконувалися, що покійний логофет, вирішивши «утримати в слові таємницю Фортеці Орлів», приховав її найкращим чином.
Щастя їхнє, що малий із золотим волоссям і сумними очима надзвичайно вперто йшов слідами листа дівчини в білому, та й наближалася ще одна визначна подія, рятівна для того становища, в якому опинилися черешняки.
5
Тік не застав акушерки вдома. Йому сказали, що вона приймає пологи. Новесенька біленька хата, куди вона пішла, стояла якраз посеред села, звідти долинав пронизливий дитячий крик. Тік, похмурий, мов сутінки, що вже почали густішати в повітрі, спитав про акушерку і мусив з півгодини чекати в сінях, аж поки з’явилася в сінях одягнута в біле така опасиста молодиця, яких він ще ніколи не бачив.
Акушерка помітила Тіка й підійшла до нього.
— Треба дуже швидко, чи можна трохи почекати?
— Негайно! — буркнув Тік, якого обсіли власні турботи.
— Аніко! — гукнула акушерка. — Наготуй усе, що треба. Це вже п’яті пологи за сьогоднішній день. Та дарма. Хай ростуть здорові. Ану скажи, кого б ти хотів — сестричку чи братика?
Тік аж тепер збагнув, що мала на думці опасиста молодиця, і почав виплутуватися:
— Ідеться, власне, не про пологи, — почав він. — Тут інше…
— Ось і не поталанило мені. Коли вже й я поб’ю рекорд? А про що йдеться?
— У мене особиста справа…
— Особиста? А яка ж то в тебе може бути особиста справа?
— Я маю на увазі пакет. Такий малесенький пакетик…
— Який пакет? Що за пакетик?
— Той, що ви його дали Сороці…
— А тобі він навіщо, той пакет?
— Ви можете сказати, хто його вам дав?
— О, ти допитливий, дзиго! А коли і я тебе щось спитаю?
Тік розгубився. Але голос у молодиці владний:
— Звідки ти і куди йдеш?
— З міста і повертаюся туди! — в тон їй відповідав хлопець.
— І коли ти думаєш повертатися?
— Зараз! Тобто після того, як скажете, хто вам дав пакета.
— Так! Тебе цікавить тільки, хто мені його дав?
— Дуже… Навіть дуже-дуже… — Тіків голос став благальним.
Молодиця глянула на нього зверху вниз:
— Отже, це для тебе надзвичайно важливо, дзиго, коли ти прийшов аж сюди заради пакетика. Ну гаразд! Я тобі скажу, хто мені його дав, але хочу спитати ще таке. Як ти думаєш повертатися вночі до міста?
— Трапиться якась нагода… Коли вже добрався сюди, то ого-го! Будьте певні!
— А коди не випаде нагоди?
— Ну то й що?.. Доберуся…
— Послухай мене, дзиго! У тебе є знайомі в селі?
— Є… двоюрідний брат… — збрехав Тік.
— Як його звати?
Хитрун на мить розгубився, а потім невимушено відповів:
— Іліуца… Товариш мій… У нього ніс такий, мов баклажан…
— Іліуца? — здивувалася молодиця. — Ти ба! Він живе біля мене. Аніко! Облиш приготування, поки що на сьогодні в нас нема більше роботи. Коли що, то я буду вдома. А ти, хлопче, зараз іди до Іліуци, — добре виспишся, а завтра вранці я тобі скажу.
— Так, але мені здається…
— Що тобі здається?.. Дивися, дзиго, щоб я не передумала.
Іншої ради не було. Тік побрів слідом за молодицею, гарячково шукаючи вихід із того жалюгідного становища, в якому опинився. Але жінка вже зупинилася перед великою добротною хатою.
— Ну, заходь перший, дзиго.
— Ви знаєте… Іліуца, мабуть, і не знає мене…
— Як це він може не знати тебе, коли він твій двоюрідний брат, твій товариш і в нього ніс, мов баклажан? — і жінка підштовхнула до хати нещасного Тіка. Цомбі залишився надворі, біля ганку. В хаті пустун побачив схожого на себе хлопця, хоч ніколи його не бачив досі, навіть на фотографії.
— Ось і твій Іліуца. Тільки ми його звемо Петріке.
— Коли по щирості, то я сказав не всю правду…
— Гляньте на нього! А ти думав, так тобі одразу й повірили? Чи ти вважаєш, що розумніший від когось? Аби ти знав, у цій долині щонайменше тисяча дітей, чий голос перша почула я, то й не намагався б… Мамо! Подивіться лишень, що за гість у нас сьогодні! Ну й ну! Зараз пограйся трохи з Петріке, ви швидко заприятелюєте, повечеряєте, а потім спати. Все, що тобі треба, дізнаєшся завтра вранці. Згода?
Тік не знав, що й казати. Але тут скрипнула хвіртка, й акушерка метнулася до дверей:
— Де, Аніко?
— За горою, в Туртурелах. Щойно приїхав бричкою парубок. Плаче, як баба…
— Ха-ха-ха! — засміялася молодиця. — Отак він учиться бути батьком… Сьогодні в нас таки рекордний день. Мамо! Дасте гостеві повечеряти, бо він голодний. А ви чого витріщили очі один на одного, ніби обидва не хлопці? Потисніть один одному руки і… придумайте, чим вам зайнятися.
Ледве промовивши ці слова, найгладкіша з жінок, яку Тік будь-коли бачив у своєму житті, неймовірно прудко збігла по східцях ганку.
— Але ж і спритна в тебе мати, Петріке! — дуже щиро сказав Тік.
— Ти ще не те побачиш! — відповів хлопець і заходився розповідати несподіваному гостеві силу-силенну дивних випадків, що бували з його матір’ю.
Розділ XI
1
У мармуровому замку ніби нічого не змінилося. Те саме важке мовчання, ті самі скрадливі рухи, та сама таємнича імла, що не пропускала жодного промінчика світла знадвору. Але не все в біломармуровому просторі лишалося таким, як було. Трійця ставала дедалі нервовішою, неспокійнішою. Особливо чоловік із шрамом. Багато чого у них не виходило. З кротячим завзяттям вони обнишпорили весь замок, однак не знайшли нічого. Але жоден із трьох мовчазних блукачів не міг примиритися з думкою, що тут більше нічого нема.
Найбільше непокоїв їх військовий патруль, що зупинився неподалік від Фортечки.
Сухорлявий щойно сказав про це:
— Я чув, вони говорили, що тепер чи не кожного дня навідуватимуться сюди.
Двоє недовірливо глянули на нього. «Борсук» кліпнув очима:
— Здається, справа серйозна. Нам треба вжити заходів.
— Заходів ужито! — сухо повідомив чоловік із шрамом. — Від завтрашнього дня вхід закривається, без мого дозволу ніхто не має права виходити в ліс.
Двоє мовчки погодилися. Вони давно знали свого ватажка і розуміли, що рішення його глибоко продумане. Чоловік із борсуковими очима спитав:
— А може, є інший вихід? На випадок небезпеки… Невже ніхто не подумав про таке?
— Інший вихід повинен бути! — твердо відповів чоловік із шрамом. — Однак ми його не знайшли, не знайшли ще багато дечого. А час діє проти нас. Треба поспішати, не втрачати жодної хвилини.
— Де ж нам шукати? — спитав сухорлявий. — У якій кімнаті?
— Скрізь! Ще й ще раз! І знову від самого початку!
Голос ватажка твердий і владний:
— Кожен повинен обшукати по кімнаті! — продовжував він. — Ножем і голкою…
— А дівчина? — спитав «борсук».
Чоловік із шрамом пронизав його поглядом. Він ніби чекав цього запитання. І запитання розлютило його, бо нагадало про випадкове відкриття, зроблене щойно, кілька хвилин тому. Настала слушна мить. Він дістав щось із кишені і затиснув оте «щось» у своїй великій руці:
— Я вже сказав своє рішення відносно дівчини! Ми тоді всі зійшлися на тому, щоб тримати її під замком і надійною охороною. Тоді говорилося й про те, що ніхто не порушить наказу. То що ж означає оце?
