— Ану в хату…

Лаура скорилася, наче загіпнотизована.

Урсу ще почув, як зачинилися двері, як розлючено крутнувся в замку ключ, і, так нічого й не збагнувши, попростував додому.

У бабусі подив уже минувся. Тепер її охопили страх і лють, очі метали блискавиці.

— Як ти тільки зважилася на таке? У твоєму віці? Стрибати через вікно?

Лаура не могла нічогісінько пояснити. Вона кілька разів розкривала рота, але стара зразу ж зупиняла її і знову накидалася:

— Це нечувано! Який сором! Який жах! Від завтрашнього дня ти не вийдеш із хати! Досить!

— А я втечу!.. — затялася Лаура й зайшлася гірким плачем, а крізь схлипування тільки чулося: — Втечу!.. втечу!..

— Від завтрашнього дня ти не вийдеш із хати. Я замикатиму тебе на ключ!

— Бабусю! — підскочила Лаура. — Чому ви не хочете мене вислухати? Хоч вислухайте, коли не хочете зрозуміти!

Але стара вийшла з кімнати, навіть не глянувши на внучку. Лаура впала на ліжко і, схлипуючи, виробила відчайдушний план.

Нема жодного учня, а може, й дорослого чоловіка на все місто, якому одяг так би міняв зовнішність, як Тікові, коли він одягав святкового костюма. Сніжно-біла сорочка, коричнева краватка з чорними стрілами, старанно напрасовані штани, начищені до блиску черевики, з нагрудної кишені ледь видніє біла хусточка — все це надавало ангельського вигляду найпустотливішому на всю округу хлопцеві. Малий добре знав це і тому беріг святковий одяг лише для надзвичайних випадків. Звичайно, він не часто одягав його навіть на свята.

Але щоразу, коли пустун устругне якусь штуку і йому треба з’явитися на очі суворого судді десь поза рідними стінами, першим його захисником ставав святковий костюм.

Якось на урок географії прийшов новий учитель, що замінив їхнього. Страшенно заїкаючись, він намагався пояснити наступний урок, а тоді почав викликати учнів для закріплення матеріалу. Викликав і Тіка… бо той крутився за партою. Пустун відповідав спершу чемно, та коли його спитали: «Де розташований вулкан Попокатепельт?», він уже не міг витримати. Він і так терпів аж занадто. Новий учитель переніс гору Аконкагуа в Перу, але в Латинській Америці саме була епоха революцій, і хлопець змовчав. Хто його знає? Може, перемінилися державні кордони. Потім учитель змінив течію Міссісіпі, змусивши її текти через Колорадо. Тік знову не сказав нічого. Може, останнім часом побудували якийсь канал, а Тік про нього не знає. Але коли він почув, що новий учитель переплутав Гурон і Мічіган, то швиденько затулив собі рота рукою. У нового була якась оригінальна система повертати течію річки від гирла до витоків. Коли ж хлопець почув, як перекручено назву одного з найбільших на земній кулі вулканів, то не витерпів:

— Ви хотіли сказати Попокатепетль…

Новий люто глипнув на нього:

— Ну! Відповідай, де розташований Попокатепельт?

— Ви хотіли сказати Попокатепетль…

— Геть з класу, негіднику! — не на жарт розгнівався учитель. Тік підкорився категоричному наказові, але в дверях зупинився і сказав тоном наївним і вибачливим:

— Аби це був який згаслий вулкан, то я мовчав би, мов равлик. Але ви подумайте самі… Один з найбільших вулканів на земній кулі…

— Двійка! — зробив підсумок учитель.

Несправедливість була аж надто очевидною. І Тік утратив самовладання:

— Хочу вам сказати, тобто сказати їм, що Аконкагуа знаходиться в Чілі, що Міссісіпі тече не через Колорадо, що Мічіган не винен, що він знаходиться перед Гуроном, що в Америці леви водяться лише в цирках та в зоопарках. А Париж столиця Франції, а не Японії… Оце я й хотів сказати вам…

Остання ремарка була, звісно, вигадкою Тіка. Малого негайно викликали в кабінет директора. Але він запізнився десь на годину — рівно настільки, щоб збігати додому, одягнути святковий костюм і повернутися до школи. Директор, новий учитель, класний керівник і ще декілька вчителів чекали його в кабінеті. Спершу він просунув голову в двері і з першого погляду зрозумів, що тут гаряче. Новий стояв червоний, а керівник і директор були похмурі; один ходив, заклавши руки за спину, а другий важко опустив голову на руки. Вони дали йому знак зайти. Набираючись духу, він встиг поправити складку на штанях, а потім зайшов до кабінету.

Його поява в такому ангельському вигляді збентежила суддів. Аби щось сказати, класний керівник суворо глянув на нього згори вниз:

— Чому ти запізнився?

— Я не міг з’явитися перед вами…

— Гаразд, гаразд, — втрутився директор, — зараз мова не про запізнення.

Він подав знак новому, ніби запрошував прокурора розпочати процес. Але прокурор почував себе ніяково:

— Ви дуже добре знаєте… — почав він. — Знаєте, що то негаразд, коли якийсь учень… котрий загалом непоганий учень…

— Ви тільки не сердьтеся… — відповів Тік медовим голоском. — То лише через Попокатепетль… Коли б це не був один з найбільших вулканів на нашій планеті…

— Що таке? — зацікавився директор.

Тік повторив ще раз, і директор усе зрозумів. Він виніс сувору догану шибеникові в образі ангела.

— Але ж коли б це був не Попокатепетль… — захищався той.

— А Париж? — сердито докинув з другого боку класний керівник.

— Тут я винен… але, знаєте… це все через Попокатепетль. Коли б це не був один з найбільших на планеті вулканів…

Директор жестом попросив Тіка залишити приміщення. Але шибеник нашорошив вуха за дверима і почув-таки директорові слова:

— Ви тільки Попокатепетль скалічили? Не могли знайти на всю Америку якогось іншого, меншого вулкана?..

Тік одягнувся по-святковому, а це означало, що трапилося щось аж надто важливе. Звичайно, причиною такої несподіваної переміни була дівчина в білому.

Одразу після перемоги Урсу Марія розміркувала, що вона сама нечемно повелася з Лаурою. Слова, що розізлили її: «Але ж ми з вами ніколи не були знайомі», означали передусім подив. Вони навіть віддалено не нагадували докору чи втечі… Марія терзалася всю ніч, а вже як зрозуміла свою помилку, то ще вдосвіта розбудила Тіка і все йому розповіла. Тік одразу її зрозумів, і, хоч не забув, як з нього насміялися, без вагання згодився піти до дівчини в білому, витягнути її з хати під будь-яким приводом, передати Маріїні вибачення й домовитися про зустріч. Аби не припуститися помилки й цього разу, братик одягнувся по-святковому.

Але, перш ніж вирушати до будинку дівчини в білому, Тік зробив чималий гак по місту. Він зайшов до парку привітати свою гальорку, зупинився потім перед «Продуктами», щоб одержати і швидко ліквідувати свій заклад, потім подався до діда Тімофте, але йому сказали, що старий пішов десь на село. Отже, так вийшло, що до помешкання дівчини в білому він прибув перед обідом.

Вигляд у Тіка був такий, що навіть собача не впізнало в ньому вчорашнього зловмисника. Але й Тік не розгубився, побачивши на ганку бабусю. Він заговорив своїм чарівливим голосом, що так пасував до його вбрання:

— Доброго дня, бабусю… Я хотів би сказати вам…

У малого слова застрягли в горлі. Бабуся плакала. Він хотів був тікати, але його поява, певне, справила враження, бо він почув слабенький, майже благальний голос:

— Заходь, заходь! Кого ти шукаєш?

Тік ступив на ганок, чемно поцілував бабусі руку і тільки після цього відповів:

— Дівчину в бі… тобто Лауру…

Почувши ім’я «Лаура», бабуся знов приклала хусточку до очей. Плакала вона щиро.

— Я втратила її… Вона пішла… втекла… Я знов залишилась сама… Я не зрозуміла її, а вона не зрозуміла мене.

У Тіка обірвалося серце. Але він не міг повірити в те, що чув на власні вуха.

— Моя сестра хотіла б… — спробував він.

— Вона пішла, — зітхнула бабуся. — Втекла… Залишила мені тільки записку…

Острах нитками прошив пустунове серце. А що, коли все, що він почув, правда?

— Наша родина ніби проклята… Ніхто й знати не хоче ніякого пристановища й відпочинку, всім давай тільки гори, та руїни, та диких звірів. Господи-боже мій!.. Вона ж іще дитина, а пішла сама… А я ж так хотіла, щоб і при мені була якась жива душа… Тому й тримала її весь час у хаті, біля себе…