Але все одно мене час від часу охоплює смуток. Аби тут були черешняки… Та нічого не вдієш! Хіба ж вони повірять у послання без адреси? Та й як дістануться сюди, коли цей замок так далеко і ніхто не знає про нього!..
. . . . . . .
Уже втрачена будь-яка надія. Черешняки не можуть прийти вчасно. Вони або не прийдуть ніколи, або прийдуть, коли мене вже тут не буде… Залишилося дуже мало часу… Лічені дні… Все стало схоже на хворе серце, на хворе тіло, яке потрясають важкі удари лихоманки… Люди довкола мене стривожені…
Усі вони розгублені. І втратили спокій. Патрульні сказали сьогодні вранці, ніби ходять чутки про банду, що вештається в околицях Фортечки. В окрузі наростає тривога, бо тут і раніше переховувалися банди розбійників. Думаю, тільки з поваги до нього йому дозволили побути кілька днів, але з твердою умовою: вхід до замку повинен бути закритий так, щоб і комар не проник до середини.
Кінець моїм надіям про свободу… Я ніби прикована в кімнаті… Без його дозволу не маю права й кроку ступити звідси. І він, і асистенти ні на мить не зводять очей з моєї кімнати й мого двору. Чому вони так бояться?.. Через мене? Все-таки я їм завдала стільки клопоту… Але хіба я могла не прийти до замку?.. Загублено стільки днів! Я жодного дня не ходила вільно по своєму замку… Коли б я від самого початку покликала черешняків або хоч не забула вказати в посланні місцезнаходження замку…
Я помилилася… Я сама найбільше винна у всьому, що сталося, у всьому, що сталося зі мною. Коли б я вам відкрила ще тоді, того вечора свої думки, свої плани, любі мої далекі друзі…
Я зачинена з Філіппе. Ми не сміємо вийти в двір. Патруль прочісує місцевість. Має бути щось дуже серйозне. Він розповів їм про скарби, і відтоді вони кожен день приходять до Фортечки. Солдати сказали, щоб він готувався до відходу. Він розхвилювався так, що не може продовжувати дослідження. Хоч переконаний, що історія з розбійниками — то тільки чутка, яку пустив чабан. Тому й лютує… Я самотня, в кімнаті вже нема, здається, ніяких таємниць… Весь час думаю, що це може бути останній день. У мене ще не було жодного дня цілковитої свободи, навіть жодної миті свободи я не мала в своєму замку… Чи могла б я плакати?
. . . . . . .
Та сама тиша… Філіппе знищив ще одну змію. Який відважний Філіппе!..
Він зробив собі спостережний пункт на стіні… Хто може проникнути в замок? Краще б вони займалися обстеженнями… А якщо нас завтра попросять піти звідси?.. Ні! Я повинна зберігати надію. До останньої миті
. . . . . . .
І все-таки він казав правду! Прийшов чабан і признався солдатам, що розповів одному своєму знайомому про те, як мене викрали, та про розбійників у Фортечці. Як швидко розлітаються чутки!
Я знову щаслива! Він дав мені, нарешті, свободу! Я можу ходити (звісно, з Філіппе) по замку, куди заманеться, тільки не можна виходити за замок. Тепер у нас попереду багато днів. Радість свободи оживила в мені давню надію… Може, все-таки прийдуть черешняки… Сталося стільки див! Чому б їм не прийти сюди?.. Аби вони повірили в послання, то могли б піти по його слідах і прийшли б сюди…
Любий мій зошите, від сьогоднішнього дня я заповнюю тебе веселими ділами, розповідями, історіями… Коли б я могла переконати його, щоб він розповідав!.. Ти знаєш, як він чудово розповідає?.. Ніби все бачиш у кольорі, відчуваєш час з усіма законами, звичаями і відображеннями, бачиш велетенські пересування народів. Я не знаю нікого, хто міг би так добре розповідати. Він бачив стільки фортець і замків… Ти знаєш, як я його люблю? Я люблю його, люблю…
. . . . . . .
Невже я ніколи не зможу походити по замку? Я вже стільки часу тут і весь час полонена. Він прийшов до мене такий похмурий. Я ще ніколи не бачила його таким схвильованим. Сказав, що почув у замку якісь незрозумілі звуки… Вважає, що то розбійники… Знову обмежив мене… Я не маю права залишати ні приміщення, ні двору…
Може, щось сталося? Хто б це міг бути? Може, спробувати допомогти їм чимось? Стану, приміром, спостерігачем на стіні…
. . . . . . .
Я знову зачинена у своїй кімнаті, ув’язнена, ніби закована в ланцюги. Але така щаслива! Побачила Урсу вгорі, на вершині стіни! Побачила його, і він мене побачив. Прийшли черешняки! Прийшли любі мої друзі! В останню мить. Я сподівалася до останньої миті… Думаю, що це я привела їх сюди, мої надії привели їх. Я врятована! Я вільна!
Прийшли черешняки… Чекаю вас, любі мої…»
На цьому закінчувався щоденник дівчини в білому. Тік сумовито закрив його. Йому так хотілося, щоб дівчина хоч словом згадала про нього. Адже він прагнув вирятувати її з пазурів лихих людей… Узяти її за руку й провести через підземні переходи та потайні приміщення… Де тепер дівчина в білому? Мабуть, серед друзів. Йому й самому треба звільнитися з цієї в’язниці — лихої, але й гарної… Тут стільки часу була дівчина в білому…
Малий пригадав, де він бачив чоловіка із шрамом. На подвір’ї школи, поряд із дідом Тімофте, того самого дня, коли вперше в житті побачив і дівчину в білому. А дід Тімофте був такий радий поруч нього, що Тік тоді подумав: певно, це найвідоміша людина з тих, хто будь-коли відвідував школу.
І саме тоді, коли Тік пригадав усе, металеві двері з гуркотом відчинилися і всередину ввірвалося троє розлючених людей. Чоловік із шрамом пильно глянув Тікові в очі і спитав громовим голосом:
— Скажеш?
— Скажу! — усміхнувся пустун. — Але при умові, що ви розв’яжете колону…
Малий, проте, не сказав, де він приховав монети. Його розповідь ошелешила обох асистентів, а чоловік із шрамом зайшовся реготом, чого з ним давно вже не бувало.
8
Увесь замок переживав надзвичайні події.
Після неймовірних зусиль Данові, Марії та Лучії вдалося вилізти на зубчасту вершину кам’яної стіни. Підйом стомив їх. Вони посідали на стіні, щоб трохи перепочити. Останньою піднімалася Лучія. Вона витягла за собою мотузку й теж сіла поряд із ними.
9
Піраміда, яку утворив Урсу в підземеллі замку, виконала своє призначення. Урсу навчив Лауру, як триматися за стіну, щоб підтримувати рівновагу всієї піраміди. Сказав їй також, що коли вона натисне на люк, то повинна вчепитися руками за виступ отвору. Коли піраміда досягла люка, Урсу взяв Віктора за підошви й підняв до стелі. Дівчині в білому вдалося зробити все, що від неї вимагалося. Урсу й Віктор вилізли по видовбаних у стіні виямках. Нарешті всі, після ночі ув’язнення, опинилися в підземному ході.
Втративши орієнтацію, рушили не до князівського замку, а до малого хреста. Ланцюги на колонах були розв’язані, і вони швидко опинилися в… кімнаті дівчини в білому.
Дан, Лучія і Марія, сидячи на вершині стіни, глянули в двір і побачили таку картину, від якої в них голова пішла обертом.
У внутрішній двір двома різними ходами виходили дві групи людей. Одна — Урсу, Віктор та дівчина в білому, друга — Тік, чоловік із шрамом та його асистенти. Сцена була така вражаюча і несподівана та весела, що Дан приклав долоні рупором до рота і крикнув:
— Гей! Не забувайте про глядачів!
Тепер голова пішла обертом у тих, що стояли внизу, особливо в Урсу й Тіка, які, звісно, зовсім забули про мотузку.
Розділ XX
Був ранок. Теплий погідний ранок, який ніколи не зітреться в спогадах черешняків. Марія й Лучія спустились у внутрішній двір. Дан залишався на вершині муру. Урсу тримав натягнуту мотузку, щоб товстунові легше було спуститися. Але той не встиг зробити жодного руху, бо Віктор зупинив його:
— Почекай! Треба відчинити двері в колонах. Обоє дверей зачинені.
Це була правда. Урсу, Віктор і Лаура, поспішаючи, забули залишити двері відчиненими. Сполучення із князівським замком було відрізане. Дан мусив скоритися. Він сміливо спустився по мотузці, але, собі на лихо, в той внутрішній двір, з якого піднімався на стіну. Тож не було його вини в тому, що він спізнився на зустріч у дворі дівчини в білому й не чув, як з’ясовувалися всі таємниці. Ось чому ця його відсутність мала продовження, коли не драматичне, то принаймні комічне, але в усякому разі неприємне для Дана. Молодецький черешняк не вдовольнився тим, що відчинив одні двері; він подався назад звільнити ще й другий вхід. Коли він саме ступав на величезну плиту посередині підземного ходу, почув ззаду крик Урсу:
