Нещасний хлопець заплющив очі й думав тільки про те, що прийдуть друзі, і він добереться до наметів уже з їхньою допомогою. Скрізь панувала кам’яна тиша… Але раптом Дан почув голоси й мимохіть нашорошив вуха. Цомбі теж. Голоси наближалися. Але це не голоси друзів, а чиїсь чужі. Дан пригадав, що кущ, де він лежав, ріс над глибокою ущелиною. Але хто ж то спускався сюди? Хто? Голоси були все ближче. Давши собаці знак мовчати, Дан зважився на геройський вчинок. Він перевернувся на живіт, затамувавши в горлі болючий стогін, і всунув голову в кущ, намагаючись побачити всю ущелину. Туди спускалися двоє: високий плечистий чабан із гострим носом і кволенький миршавий чоловічок, очевидно, лісоруб. Чоловічок раптом зупинився і вчепився до вівчаря:
— Кирлане, що ти в біса приховуєш? Я ж мовчу як риба. Ти чув, щоб я десь щось бовкнув? Ну, скажи, що з тією дівчиною? Вони затримали її?
— Ти геть дурний! — відповів чабан, намагаючись відтрутити його. — Тобі заціпило тільки на два дні, а тепер знову починаєш… Я вже казав тобі — нічого там не було. Що ти від мене ще хочеш?
— А хіба ти не казав, що дівчину в білій сукні…
— Ти мене доведеш, що я тебе схоплю за горлянку. Коли я тобі це говорив, га? — гримнув чабан. — А якби навіть, і сказав? Ти хочеш накликати на мене біду?
— Отакої, одразу і гніватися, — перелякався лісоруб. — Так люди кажуть. І так ти казав першого разу…
— Але я вже говорив тобі, що нічого не було! Дивись сюди! Коли я дізнаюся, що ти хоч заїкнувся про це…
Незважаючи на всі свої старання, Дан більше нічого не почув. Ті двоє пішли далі, а черешняк так і лишився з роззявленим ротом та витріщеними від жаху очима. Він почекав кілька хвилин, а коли вирішив, що ті відійшли вже досить далеко і не можуть його почути, через силу звівся на ноги й подався до дуплавої скелі бігом, — звісно, коли кульгаву нещасну ходу із зупинками майже щокроку можна назвати бігом. Але для Дана це був найважливіший біг за все його життя.
6
Урсу з сяючими очима з’явився в отворі заглибини. Він схопився руками за виступ і тихенько-тихенько опустив ноги вниз, поки дістав пальцями кінчик шпиля. План спуску він обмізкував ще раніше, коли піднімався… Він сперся ногою на вершечок каменя, пустився руками і спорснув униз. Тієї миті, коли голова опинилася на одному рівні зі шпилем, він витягнутими руками обхопив шпичака. Небезпека минула. Тепер лишалося тільки звільнити мотузку. Урсу дістав з кишені клубок тоненької шворки, розмотав її і прив’язав один кінець до мотузки. Потім перекинув клубок через шпиль на протилежний бік. Тепер будь хто міг одним ривком стягнути мотузку зі шпиля.
Велетень спустився легко, ніби ковзаючи. Однак полегшено зітхнув лише тоді, коли торкнувся ногами землі:
— Важкувато-таки було! Але все обійшлося!..
— Самогубцю! — різко кинула йому Лучія. — Хоч би сказав, чи знайшов щось там угорі.
— Знайшов, — загадково відповів Урсу. — Але спершу знімемо мотузку.
— Щось мені здається, ніби ти небагато там знайшов, — буркнув Віктор.
— А таки знайшов! Орлине гніздо. Там кілька пташенят, але вони якісь обскубані та общипані, бідолахи…
— А вхід? — підстрибнув малий.
— Ніяких слідів… просто кам’яна заглибина та й годі…
— І ти наражав своє життя на небезпеку заради нічого, — дорікнула Марія.
— Як-то заради нічого? Я ще ніколи не бачив орлят. Вони такі обскубані, а хотіли накинутися на мене. А таких ледачих батьків, як їхні, то рідко де й знайдеш. Не прийшли навіть захистити своїх малят…
Віктор стояв сумний. Цей свій карколомний підйом Урсу здійснив через його ідею і з його згоди.
— Нічого не розумію, — зізнався Віктор. — Де ж може бути вхід?
— Може, десь далі, — відповів Урсу. — Логофет, може, мав на оці якогось особливого лучника…
— Ні. Тут криється загадка. В цьому кам’яному безладді він не міг вказати точнішого місця, ніж та заглибина на вершині скелі.
Саме тоді нагодився Дан. Він уже геть вибився із сил. Хитався, мов лозина.
— Ви не знайшли входу? — спитав він. — Який жаль! А він би нам так пригодився!
— І ти тільки ради того й придибав, щоб нам це сказати?
— Ні, ради іншого. Але спершу підтримайте мене, бо я впаду.
Урсу стрибнув йому на допомогу:
— Я ж тобі сказав лежати й не рухатися! Значить, буде додаткова доза масажу!
Дан спершу приречено глянув на Урсу; потім почав розповідати п’ятьом невдахам-дослідникам усе, що дізнався «внаслідок страждань та нелюдських мук», за які його можна було б хоч звільнити від масажу.
Данова розповідь страшенно стурбувала Тіка, Перед ним знову з’явився образ дівчини в білому, малий ніби відчув дотик чорного волосся до обличчя, як і тоді, у великому залі під час матчу.
Хлопець ніби наяву побачив, як її, тремтячу, із зв’язаними руками, повели в замок якісь дуже злі й страшні люди.
— Невже ми її не врятуємо? — скрикнув малий.
Черешняки здивовано глянули на нього. Тік вирішив перевести все на жарт:
— Чого ви так витріщилися на мене? Хіба не розумієте, яка нам траплялася нагода? Гай-гай! Коли б я був на місці Дана, то привів би сюди чабана зв’язаного. Я його мучив би, тягав би за ніс, поки він не сказав би мені, як опинився в замку…
— Бачив би ти, що то за ведмідь! А ніс який!.. Ніби наконечник списа. Я певен, що він використовує носа замість зброї при нападі…
— А що то за чабан? — спитав Віктор. — Жаль, що не пощастило поговорити з ним.
— А може, ще наздоженемо? — втрутилася Марія.
— Та як ми їх наздоженемо, коли вони пішли, наче вітер… Їй-богу, отой другий помчав, наче за ним гналися. А поки я придибав сюди, то минуло вже з годину… Та й що ми можемо вдіяти без входу?
— Завтра знов обнишпоримо ущелини… — сказала Марія. — А може, компас поламаний?
— Це відпадає! — запевнила Лучія. — Я кажу, що треба ще раз уважно вивчити речення. Може, його слід інакше тлумачити…
— Даремно, Лучіє, — сказав Віктор. — Як його інакше можна витлумачити? Що інше може означати слово «сонце», як не схід? Адже сонячне проміння не проникає на дно цього відра. Я за весь день не бачив навіть світляної плями.
— О-о! А-о-о! — з акричав Дан, аж луна пішла долиною.
Усі кинулися до нього.
— Ні! Ні! Я не кажу нічого. Тільки якщо звільните мене від масажу…
Ти що, збожеволів? Нестерпний! — приструнчила його Марія. — Надумав кепкувати з нас?
— Хочу вам дещо сказати. Сьогодні вранці я зрозумів, що я — геній, ну так, як, приміром, Едіп. Тому й нав’язав вам форсований марш. Для того, щоб у мене піднялася температура… Я все розрахував… О п’ятій у мене підніметься температура, ви без мене йдете на обстеження. Я залишаюся на плато з Цомбі. Я знав, що йтиме чабан…
Лучію вразив цей словесний потік. Вона поклала руку Данові на чоло:
— Здається, в тебе жар. Більше сорока градусів.
— Коли так, — розлютився Дан, — то зараз я вам усім нажену температуру. Знайте, любі мої, що точно о шостій тридцять п’ять сонячний промінь рівно п’ять хвилин спочивав на дні цього відра!.
Дан ніколи не бачив у поглядах своїх друзів більшого подиву. Подиву, змішаного з благанням.
— Гаразд, нестерпні! — змилосердився він. — Правда, то Цомбі відкрив сонячний промінь. Та він не може вам сказати про своє відкриття… Герой — я! Коли б я не пішов до сонячного променя, то не почув би й чабана.
Дан не помилився. Його друзів ніби шал охопив. Вони накинулися на нього, трясли його, кричали на вуха, аж поки він звалився на руки Урсу.
— Неси мене, Урсу! Я збожеволію через них. А я ж людина хвора…
Урсу перекинув його через плече, наче плаща.
— Де ти бачив сонце? — крикнула йому на вухо Лучія.
— Швидко до куща, Урсу! А вухо вже не треба масажувати!
Дан точно показав їм місце, де його обігрів сонячний промінь. Усі глянули на захід. Сонце вже сховалося за зубцями гір. Але з-за якого шпиля воно заглянуло сюди? Якщо вони не визначать напряму променя, то вимушені будуть утратити ще один день, тобто зможуть піти до замку лише післязавтра на світанку.
