Тік прокинувся вранці веселий і відпочилий. Ранок видався чистий і ясний, прохолодний вітерець ніби підганяв малого швидше рушати на пошуки нового листоноші. Він тихенько встав, щоб не розбудити Петріке, а сам вийшов надвір, ніби побачити, як там Цомбі. Акушерка зрозуміла його намір і заступила дорогу:

— Ще рано, дзиго. А ти маєш добре серце, коли не розбудив свого Іліуцу.

— Ми так домовилися ще вчора звечора…

— А зараз що ти думаєш робити? Мабуть, зібрався йти прямо в Келцун?

— У Келцун?

— Авжеж! Хіба ти не туди зібрався йти?

— Ага! — зрозумів нарешті Тік. — Пакета вам дали там?

— Ні, не там, тільки мені його передала тамтешня людина.

— А не скажете, як її звати?

— Як наполягатимеш, то скажу. Але спершу треба поснідати, а вже потім…

Тік наполохано глипнув на жінку Хто зна, що їй ще спаде на думку?

— Ти мені мусиш ще щось пообіцяти. Коли тебе знову захопить ніч у нашому селі, то не шукай ніякого Іліуци, а йди просто до Петріке. Гаразд?

— Гаразд! — полегшено видихнув малий. — А тепер уже ви мені скажете?

— Почекай трішечки! Мамо! Молоко готове? То ж зовсім негоже — відпускати гостя голодного.

— Готове! — почувся голос із хати. — Аби лиш смакувало…

— То й ходімо снідати! — запросила акушерка.

Тік їв мовчки, зі смаком. Після сніданку бабуся принесла чималий шмат овечого сиру, пучок зеленої цибулі, п’ять яєць і стільки ж таких великих помідорів, яких він не бачив навіть у місті на виставці, величезний шмат ковбаси та окраєць хліба, що ним можна було б нагодувати півсела.

— Поклади все це, синку, в торбу, адже до Келцуна дорога далека, зголоднієш.

— А до Келцуна далеко? — злякався Тік.

— Та буде добрих кілометрів п’ять… — відповіла бабуся, дбайливо вкладаючи харчі в Тікову торбу.

Акушерка спочатку стежила, як міниться обличчя гостя, та була вона жінка милосердна, тож не втерпіла, сказала:

— Ну, годі вже. Спитаєш у Келцуні Гіцу Сафту. Та шануйся, бо то людина сердита. Це він мені дав пакета. Коли дід чогось там заприндиться, то скажи, що я тебе послала. Скажеш йому отак: «Дідусю Сафту, мене до вас прислала Парушойка».

— А коли…

— Коли ти йому так скажеш, то дізнаєшся від нього все, що тобі треба. А тепер щасливої дороги, бо мені треба бігти в диспансер. І не забудь зайти до Петріке, як ітимеш назад. А зараз хай він поспить…

— Бувайте здорові, не знаю як дякувати вам…

— Облиш, дзиго! Не обминай краще моєї хати, ото й буде найбільша дяка. Ну, в дорогу!

Тік закинув торбу на плечі, дав знак Цомбі і квапливо вийшов з великої гостинної хати. Хто зна, що його чекає там, у Келцуні? Нитці, здавалося, ніколи не буде кінця. Але дівчина в білому кликала так пристрасно, що малий ладен бігти на край світу, аби лиш знайти замок, де її тримали в неволі…

Сільце, куди він прийшов, тонуло в прохолоді садів. Хтось показав йому хату Гіци Сафту. Тік якось збентежено постукав у хвіртку. З-за хліва вийшов здоровезний чолов’яга. Він був дуже високий, однак здавався присадкуватим через свої широченні плечі. Велетенська шапка насунута на самісінькі брови, а ті брови такі чорні та нахмурені…

— Чого тобі треба, малий чваньку? — запитав басовитий і водночас добродушний голос. — Ти мені всю живність переполохав!

— Мене послала…

— Хто там тебе послав? Ану чеши звідси, поки я не чхнув! Чуєш?

Останні слова він проказав так гучно, що задзвеніли шибки у вікнах, а кілька дітлахів, які гралися на вулиці, злякано припали до плоту.

— Дідусю Сафту… — поспішив Тік, але велетень перепинив його:

— Це хто дідусь? Га?

Велетень стояв уже біля воріт, але Тік устиг випалити:

— Парушойка послала мене до вас!

І справді: магічні слова. Велетень одразу прояснів на виду:

— Ага! То чого ж ти одразу не сказав? Давай заходь сюди! Ну, скажи! Тебе, значить, прислала Парушойка. І що ж тобі треба?

— Щоб ви сказали, від кого отримали того пакета, якого їй передали…

— Ага! Та я ж того пияка ніколи в житті не бачив. А він так набрався, що й дні погубив. Бо питав мене, який день — субота чи неділя? А коли я сказав, що субота, то він вирішив повернутися на весілля. Отоді й дав мені того пакета.

Дід Сафту говорив так лагідно, аж приємно було слухати.

— І ви його не бачили більш ніколи?

— Та ну його к бісу, того пияка! Де б я його міг бачити? Я до корчми за все своє життя не ходив ні разу. Навіщо мені здалася та корчма?.. Може, його хтось знає із тих, що були на весіллі?

— А ви не пригадаєте, який він із себе?

— Такий, як кожен дурень. Хтось йому щелепу пересунув набік. А може, це в нього така звичка сміятися. Не схоже, що він із села, чи навіть із сусідніх сіл… Ага, чекай, хлопче. На ньому червоні штани, такі червоні штани, як яйця на Великдень. Я таких ще в житті не бачив. Волоцюга якийсь непутящий… Що ще?… Що тобі ще сказати? Дуже можливо, що він десь і вкрав того пакета.

— Ні! — заперечив Тік. — Треба неодмінно знати, хто йому дав пакета!

— Коли тобі треба саме це, то я навчу тебе, що робити. Піди до баби Аглаї, вона живе через дорогу від церкви, і спитай у неї. Вона знає все — і скільки разів я чхнув цієї ночі, і скільки води випив зранку кооперативний бугай, і скільки курчат проклюнулося за годину в Кирнецоїної квочки.

— Вона не зла? — поцікавився практичний малий.

— Баба може закомизитися, але ти скажи, що дід Сафту хоче знати… і спитай у неї все, що тобі треба…

— А коли вона не повірить?

Дід Сафту глянув на Тіка, тоді повернув голову на схід і прогримів:

— Гей, Аглає! Зараз я пришлю до тебе одного хлопця з проханням… Ну, тепер можеш не боятися, — заспокоїв дід свого гостя.

Тік подякував і подався до церкви. Та баби Аглаї вдома не застав. Вона була десь на протилежному кінці села, але, зачувши голос Сафту, якраз чимчикувала додому. Малий, щоб не марнувати часу, подався на пошту й послав на адресу Дана телеграму такого змісту: «До кінця нитки ще не дійшов але вже не довго крп Триматиму вас у курсі Тік».

У Вултурештах черешняки в хвилини перепочинку гарячково чекали Тіка чи бодай звістки від нього. Та перепочинки випадали такі короткі! Всі зусилля підлітків спрямовувалися на розшифрування документа. Певний час вони досліджували річище потоку. Бо в старовинному тексті була фраза: — «Потім зупинись біля потоку і святої неділі поєднай дві одиниці та полічи три смереки…» Вони перешукали все довкола, але не знайшли нічого, навіть випадково кинутого каменя. Лучія спробувала витлумачити текст цифрами.

— Давайте випишемо всі конкретні цифри, які є в тексті! — запропонувала вона.

— Передусім ми маємо чотири сажні, — швиденько нагадав Дан. — Перетворимо їх у кроки, в метри чи в ще щось?

— Почекай, почекай, Дане! — втрутилася Марія. — Перед сажнями у нас є десять заповідей і цифри п’ять та дев’ять. А після сажнів — чотири євангелія. Хіба ж це не про них сказано: «Рушай у дорогу з усіма євангеліями»?

— А потім десять з одним і десять без одного, тобто двадцять, — додала Лучія, що знала документ напам’ять. — Але, здається, Дан правду каже. Що нам робити з цифрами? Що вони означають? Віддаль?

— А може, вони означають букви? — висловив здогад Урсу.

— Букви? — здивувалася Лучія. — Давайте спробуємо! Переберемо речення за реченням.

— По-перше, ми не маємо ніяких посилань на цифри, — почала Марія. — Записуй, Дане: десять, п’ять, дев’ять… Потім чотири, потім два, чотири, знову одиниця.

— Яка одиниця? — перепитав Дан.

— Одна заповідь із шостого речення…

— Ага! А потім «десять з одним і десять без одного». Як його тлумачити — одинадцять і дев’ять, чи десять, один, десять, один?

— І так, і так, — запропонувала Лучія. — Там побачимо, може, вдасться перетворити їх у щось…

За кілька хвилин вони виписали всі цифри. Дан швидко розташував їх за абеткою. Отже, якщо 10 — Л, то 5 — Е, 9 — І…