Урсу теж непокоївся. Карався, що дозволив Тікові піти замість себе. Хто зна, що там скоїлося з хлопчиною? Але все-таки спробував заспокоїти друзів:

— Не тривожтеся. Невідомо, на які перешкоди вони там наткнулися. Коли хочете, я піду вслід за Тіком.

Йому відповіли тільки повні сліз очі тієї, котру нещодавно образив білявий шибеник. Крем’язень швидко вискочив на колону і зник у потайних дверях. Невдовзі він дістався до тунелю, пішов обережно вперед, освітлюючи та обстежуючи окремо кожну стіну і кожну кам’яну плиту окремо. Він пройшов половину тунелю, і з ним нічого не сталося. Пастка була сконструйована так, що відкривалася тільки тоді, коли хтось із другого замку намагався пройти в князівський замок. Це була подвійна міра безпеки проти будь-кого чужого і незваного, хто зважився б проникнути до князівського замку.

Урсу зайшов до середини колони, знайшов потайні двері і спробував тихенько відчинити їх. Механізм піддався, але двері навіть не зрушилися з місця, незважаючи на всі його зусилля. Тут не було ніякої загадки. Хлопець здогадався, що двері забарикадовані зовні. Отже, Тік потрапив невідомим до рук. Те, чого не хотів припускати Урсу, стало фактом. Безперечно, Тік пройшов у двері, тоді одразу спрацював механізм, і люк зачинився зсередини. Тепер не можна гаяти часу. Треба якомога швидше повертатися, покликати Віктора й разом виробити план як вирятувати малого з рук невідомих людей.

Крем’язень чимдуж подався назад. Думка про те, що Тік у небезпеці, завдавала йому фізичного болю. Як захистити малого, як його врятувати? Його треба негайно рятувати, і Урсу вже знав, як. Він проникне в другий замок, він ще раз перелізе через зубчастий мур. Люди простять йому, що він заради порятунку Тіка порушив клятву. Це буде перше й останнє клятвопорушення в його житті.

У ту мить, коли думка про порятунок Тіка цілком заволоділа ним, коли він вирішив, що візьметься за її здійснення негайно, хлопець відчув, як під його ногами розверзається порожнеча. Він інстинктивно замахав руками в повітрі, намагаючись за щось ухопитися. Але йому вдалося тільки зберегти рівновагу, а це означало дуже багато при такому несподіваному падінні.

Замок, де вже років триста нікого не було, став раптом театром нечуваних подій.

У північному крилі, в крилі дівчини в білому, троє чоловіків, швидше зневірених, ніж сердитих, крутилися довкола підлітка з кирпатим носом і кучерявим чубом, а той на всі погрози відповідав мовчанкою.

У князівському крилі троє черешняків переживали невимовно важкі хвилини. Найкращі з-поміж них зникли безслідно. Зник Віктор — той, хто міг би розвіяти морок невідомості; зник Урсу — той, хто міг би довести до кінця найабсурдніший план порятунку; зник кирпатий пустун — той, за кого найбільше потерпали черешняки.

А вони всі безсило борсалися у двох глибоких і темних підземеллях, звідки не долинав назовні жоден звук. Хитрі пастки навіть за кілька століть не втратили механічної пам’яті. Вони взяли полонених, бо таке було їхнє призначення.

Над Замком двох хрестів опустилася ніч на чорних моторошних крилах.

Чоловік із шрамом оговтався.

— У нас є дуже цінна застава, — сказав він своїм спільникам. — Я впевнений, що «ті» пропонуватимуть обмін. Вони прийшли сюди тільки за скарбами. Ми повинні почекати.

— Мабуть, поява цього німого і зникнення дівчини пов’язані між собою… — наважився чоловік із борсуковими очима.

— Занадто все відбулося одночасно, щоб не бути пов’язаним…

Обох молодших спільників вразила твердість ватажка. Худорлявий звернувся до нього через кілька хвилин:

— Що робити з хлопчиком?

— Зачинити в кімнаті дівчини! — сухо відповів чоловік із шрамом.

Коли вони зайшли в приміщення-в’язницю, то побачили, що Тік ніби закам’янів у кутку. Худорлявий зупинився перед ним і пронизав поглядом-блискавкою:

— Якщо до ранку не скажеш усього, то…

Жест його був дуже красномовний.

Тік звів очі на людину перед ним, зміряв її від голови до п’ят, і обличчя його пересмикнулося.

— Виведіть його, — звелів ватажок. — У тебе буде час подумати — ціла ніч. Ти чув, злодюго?

Худорлявий смикнув Тіка, але малюк навіть не намагався чинити опору. Коли вони вже доходили до дверей, розпачливо заволав чоловік із борсуковими очима:

— Монети!.. Зникли монети!.. Злодій!.. Стій!

«Борсук» ніби збожеволів. Очі ледь не вискочать з орбіт, голос зривався.

— Де монети? — гаркнув він і кинувся зі стиснутими кулаками на малого, який тільки зіщулився, але здавався геть байдужим.

— Почекай! — зупинив свого спільника отаман. — Вони не можуть бути більш ніде, тільки тут, у кімнаті. Передусім гарненько обшукайте його.

Обидва накинулися на Тіка, обшукали, перемацали одяг, але не знайшли нічого. Кілька разів повторили обшук, аж поки чоловік із борсуковими очима не визнав:

— Нічого! При ньому геть нічогісінько нема! Проковтнути ж він їх не міг.

— Тоді виведіть його негайно!

Вони взяли Тіка за руки й повели до кімнати дівчини в білому. Залишаючи його, погрозили:

— Якщо до ранку не скажеш нічого, то мати рідна тебе не впізнає!..

Тік чемно, кивком голови попрощався з ними і впав на ліжко, щоб зібратися з думками.

Ті, що полонили його, ретельно зачинили двері, але пішли геть лише після того, як перевірили, чи надійно зачинені потайні двері, що вели з Тікової кімнати у внутрішній двір.

Стояла густа темрява. Обидва чоловіки йшли із засвіченими ліхтариками.

— Куди той шибеник міг покласти монети? — спитав чоловік із борсуковими очима.

— Заховав їх десь у кімнаті, — відповів худорлявий. — Мене не це турбує. Що буде з ним, а особливо з дівчиною?

— Він ніби зовсім спокійний.

— Такий він завжди, коли пригнічений. Мене дуже непокоїть оцей його стан. Коли він схвильований, то боятися нічого, але коли спокійний… Аби хоч не зробив якого промаху.

— Про це можна не турбуватися, — запевнив його співрозмовник.

Коли вони повернулися до своєї кімнати, там горіли всі свічки. Чоловік із шрамом заціпенів біля ніші.

— Шукайте монети! — стрепенувся він. — Куди він міг їх заховати? Гарненько перешукайте скрізь! А я ще раз обійду замок.

— Треба передивитися все! — сказав «борсук».

— А може, — завагався худорлявий, — давай спершу подумаємо, куди він міг їх приховати… Кімнату ми знаємо, як свої п’ять пальців… Інших потайних схованок нема, крім тієї, що в ніші.

— А може, він передав комусь через потайні двері в колоні? — здригнувся чоловік із борсуковими очима.

Отаман зирнув на нього із якимось презирством:

— Замість передавати їх комусь через хід у колоні, чи не простіше було б покласти їх до кишені і теж піти туди, але вже з повними кишенями?

Запитуваний присоромлено опустив очі і вдав, що починає шукати монети.

— А може, нам слід передусім переглянути речі? — запропонував худорлявий.

Йому ніхто не відповів, і він почав нишпорити в речах. Спершу витрусив на ліжко рюкзак.

Кам’яна плита, що виконувала роль люка, жбурнула Віктора й дівчину в підземелля. Обоє боляче позабивалися, особливо Віктор, що, захищаючи дівчину, прийняв на себе весь удар і знепритомнів. Невдовзі він прийшов до тями. Голова його лежала на колінах у дівчини в білому, а вона йому на скроні і на чоло поклала свої руки. Першою його думкою було знайти ліхтарика. Але рука, нишпорячи по землі, наткнулася тільки на уламки ебоніту й скла та ще на теплі пальці дівчини в білому.

У підземеллі панувала цілковита темрява, могильний морок, сюди не проникала жодна цяточка світла. Полонені не мали навіть примітивної палиці. А їм би хоч на мить світла, тільки на одну мить, щоб побачити, куди вони потрапили. Страхітливе становище! Ув’язнені не знали, чи вони на краю прірви, чи в оточенні металевих лез, чи, може, на них от-от упаде якийсь камінь. Аби підбадьорити дівчину, Віктор почав розповідати про пригоди, яких зазнали черешняки дорогою до фортеці. Час минав, і Віктор був переконаний, що Лучія, Урсу та решта всі вирушать їх шукати. Дівчина слухала, не перебиваючи. Лише коли Віктор якось сором’язливо й непевно сказав їй, що він особисто думає про послання, про замок, про людей, які її полонили, дівчина здивовано вигукнула і злякано затремтіла.