— Прошу! Прямо перед вами ост! Нам треба тільки лука й стрілу.

— Скільки може пролетіти стріла, Вікторе? — спитала Марія.

— Навіть дуже сильно пущена стріла навряд чи пролетить більше сотні метрів. Правда, Урсу?

— Може пролетіти… Але не набагато більше. Отже, по той бік скелі… По той бік… Там досить цікаве нагромадження… Якщо дивитися зверху, то там ніби справжній лабіринт… Тільки не в глибині гір, а біля підніжжя. Навіщо ж там шукати вхід?

— Зараз це не має ніякого значення, — сказав Віктор. — Ми не знаємо нічого, крім того, що там таємний вхід до Замку двох хрестів. І ще ми знаємо, що дорога до замку підземна, бо текст говорить: «Дорога спускається, піднімається також, потім прямо веде»!

— А це неодмінно повинна бути підземна дорога? — спитала Лучія.

— Так виходить за текстом. Аби було сказано: «Піднімається, потім опускається», то можна було б припустити щось інше. А так я не можу витлумачити інакше цю фразу. Тут ще мовиться й про ворота. А де ви бачите ворота?

— А може, все-таки десь тут є долина… — правила своєї Лучія.

— Долини не може бути в цих стінах, Лучіє, — сказав, ніби з докором у голосі, Урсу.

— Принаймні річка тут колись текла, Урсу. Ці заглибини, річище, яким ми прийшли сюди, — все воно не виникло з повеління Всевишнього.

Лучіїне зауваження трохи збентежило Віктора. Він понишпорив очима довкола, потім м’яко звернувся до неї:

— Щодо річища, то твоя правда. Я вважаю, що воно веде не зі сходу, а з заходу.

— Я теж так думаю. Отже, десь повинна бути й долина…

— Так, — перепинив її Віктор, — але в тексті дуже чітко сказано, що треба пустити стрілу в сонце, тобто на схід. І все-таки думаю, що йдеться про підземний хід. Почнемо пошуки?

Усі погодилися на тому і негайно почали пошуки. Та коли підійшли ближче до скель, то зрозуміли, що це. буде набагато важче, ніж думалося спершу. Урсу слушно застерігав. Перед ними лежав справжній лабіринт скель різної форми й величини. Скелі та підвищення, особливо в лівій частині лабіринту, поросли деревами, натомість протилежний бік був майже голий.

Щоб полегшити й прискорити пошуки, шукачі розділилися на дві групи. В одній були Тік, Урсу та Марія, в другій — Віктор, Дан і Лучія. Група Урсу мала обстежити заліснену частину, група Віктора — оголену. Речі загорнули в парусину й приклали кількома каменями, Тік звелів собаці сторожувати все, і черешняки, озброївшись туристськими інструментами, подалися на пошуки.

— Пильнуйте! — напутливо сказав Віктор, коли вони мали розійтися. — Кожен квадратний метр може приховувати вхід. Незалежно від наслідків пошуків через дві години зустрічаємося біля речей.

Віктор, Лучія і Дан вирішили спершу ознайомитися зі своєю зоною й замалювати найдивніші, найнезвичайніші місця, які могли б правити за прикриття для потайного ходу.

Після першого обходу, що тривав більше години і ввігнав їх у сім потів, Лучія охарактеризувала зроблені нею помітки:

— Скелі вапнякові, зруйновані негодою, з багатьма заломами та виямками. Виямки переважно поверхневі. Дві з них являють собою початки гротів. На одній зі скель з рівними стінами, неможливій для підйому, на вершині дивна виямка.

— Можна вважати, що вхід до замку міг би бути в одному з трьох місць, — підсумував Дан.

— Я не думаю, що нас можуть зацікавити інші місця, — сказав Віктор. — 3 чого почнемо?

— З того, що в наших силах, — відповіла Лучія. — На скелю не можна вилізти.

— Тоді ходімо в печери, — запропонував Дан. — Але не забудьмо ліхтариків.

Вони прихопили кожен по мисливському ліхтарю й подалися до гротів, гнані надією і хвилюванням.

— Я вірю, що вхід в одній із цих печер, — сказав Дан. — Це найпростіше, найлегше і…

— А я сумніваюся, — відповіла Лучія. — Печери занадто спокусливі й зручні. Швидше вже ота заглибина на вершині скелі…

— Принаймні, — роздумував Віктор, — у заглибини набагато більше шансів, ніж у печери, — хоч би тому, що вона здається неприступною.

— Але це не узгоджується із вказівкою логофета: «…спускається, піднімається також». Так, як ти, Вікторе, недавно, говорив…

— Це навіть аж занадто за вказівкою логофета… Адже він сказав спочатку про вхід, а вже потім цю фразу. Стріла знаходить вхід і стріла дуже гарно може вибрати за ціль заглибину на вершині скелі… І звідти спускається, так?

— Так, так… Я пригадую…

Черешняки підійшли до однієї з печер. Вхід до неї був стрімкий, але цілком придатний для гнучкого тіла. Перш ніж зайти всередину, Віктор попросив їх трохи відійти. Він виліз по виступові до входу, посвітив ліхтариком усередину печери і почав свистіти, кричати та жбурляти каміння. Але в печері було тихо. Отже, в ній не поселилася жодна жива істота, що мала б цілковите право розсердитись і захищати своє житло від непроханих гостей.

— Я зайду перший, — вирішив Віктор, — а як треба буде, то покличу й вас.

Віктор зайшов усередину й засвітив ліхтарика. Заглибина виявилась невеликою, — наче темне й бридке дупло. Біля входу на стінах чорніли плями кіптяви, а на долівці лежали рештки деревного вугілля. «Ось чому звірина уникає цієї природної печери, — подумав Віктор. — Її використовували, очевидно, як прихисток від негоди мисливці або пастухи. Тут нічого шукати».

— Нема нічого! — сказав він друзям, спустившись до них. — Тут були люди. Боюся, що й друга печера буде така сама. А жаль!

Лучія і Дан, за Вікторовим прикладом, почали лякати та проганяти звірину, що могла бути в другій печері.

— Нічого живого всередині! — повідомила невдовзі Лучія.

— Тоді тим більше нічого не знайдемо, — сказав Віктор.

Він зайшов у другу печеру і зразу побачив сліди людського перебування: порожні консервні банки, шматки паперу й газет, плями кіптяви й залишки деревного вугілля. Хоч печера трішечки й більша, ніж її посестра, але й тут не могло бути ніяких таємниць. Стіни кам’яні, гладенькі, і тільки в одному кутку жебонів струмочок. Віктор підібрав кілька шматків паперу та консервних банок і вийшов надвір.

— Це все, що є в печері, я тільки струмочка не зміг узяти. Зараз подивимося, хто й коли тут був… Газети… вони далеко не сьогоднішні… ба навіть не нинішнього року. Лучіє, ти не пам’ятаєш, коли вийшло третє видання «Тома Сойєра»?

— Навіщо це тобі?

— Ось тут, у середній колонці, пишеться про нові книжки і згадується третє видання «Тома».

— Торік у… червні, — пригадав Дан.

— А ця газета вже нинішнього року… теж за червень. Хто б це міг бути? Туристи? Мисливці? Червень… Червень… Але хіба це сезон для полювання? Щоб якісь мисливці… Та облишмо це на потім… Зараз подивимось, що то за заглибина на вершині скелі.

Скеля була схожа на церковний шпиль і піднімалася вгору метрів на тридцять. Зовсім неприступна. Від висоти метрів двадцяти скеля звужувалася, наче вершина шпичастої піраміди. Заглибина була метрів на п’ять нижче від вершини. Віктор обійшов скелю з усіх боків, щоб вибрати приступний шлях.

— Навіть не думай, Вікторе! — зупинила його Лучія. — В найкращому разі ти піднімешся всього на кілька метрів. А далі, варто тобі зробити тільки один помилковий крок чи рух… Пошукаймо інших засобів…

— Нема в нас інших засобів, Лучіє, дарма їх шукати… Або ми заглянемо власними очима всередину, або повинні відмовитися взагалі…

— Але ж це неможливо! Нічого навіть думати піднятися туди.

Однак Віктора Лучіїні слова не могли зупинити. Він помітив у скелі кілька щілин. Поставив ногу в одну з них, схопився рукою за якийсь виступ і відтак поволі-поволі, дуже обережно і з великими труднощами піднявся метрів на три. Він видряпувався, наче кішка по корі дерева. Але просунутися далі він уже не міг ні на сантиметр. І спуститися вже не міг. Тоді надумав просто пуститися руками. Його наче рвонув хтось, таке несподіване було падіння. Він спробував випростатися, але зробив це занадто раптово, тому впав на землю не ногами, як розраховував, а руками.