— Видно, у вас є чим похвалитися… — спробував Дан узяти її на кпини.

— Та хіба тільки це? — вела далі дівчина. — Теж десь у ті часи, кажуть люди, селом пішла чутка, що приїхали до нас люди з міста шукати старовинні речі. Горщики, різьблену черепицю, ятагани та інші різні речі… Аби тільки все було старовинне. Сказали, що дадуть добрі гроші. Люди заходилися нишпорити по хатах і так позатирали речі, так подряпали їх, що всі горшки в хаті, казала мати, здавалися ніби від часів Ноя, а прадід так виточив свою шаблю, ніби вона була зроблена ще при Децебалові. А дехто ще й не таке витворяв. Люди стягали шматки черепиці з дахів, обсмалювали їх у приску й вимальовували на них візерунки, які тільки спадали їм на думку. Діло посувалося швидко… Скільки там було продано!.. Прибулі скупили тоді тисячі предметів, особливо багато купила висока й слабка з виду пані. Але один наш чоловік захотів переплюнути самого себе й виписав на трьох шматках постареної черепиці імена: Децебал, Траян і Мерару. Спершу пани аж запищали од радості. Але потім почали говорити між собою, казала мати, бо й вона була там: «А хто такий Мерару?» Їх покоробило це ім’я. А той телепень, що продав їм черепичини, не зміг утриматися, дурило. Він сказав, що це ім’я прадіда Мерару, попа з верхнього скиту. І тоді покупці ледь не знепритомніли. Вони почали обзивати наших людей розбійниками… Але ж наші люди не в тім’я биті. Коли ви вже купили — то все! Хіба ж то ми казали, що все це зроблено за Ноя? Ви прийшли до нас до хати і ледь не з рук виривали. І нічого обзивати нас, буцімто ми розбійники, бо ми можемо й келепи в руки взяти… Так і пішли ті пани без оглядки.

Тік, хоч як хвилювала його дорога до руїн, зайшовся нестримним сміхом, вислухавши кумедну розповідь дівчини.

— Господи! Ну й хитруни! Прадід попа Мерару!

— О, тут ще й не таке було! — захопилася дівчина з косою. — Теж тоді, коли мати дівчиною була. Прийшов нібито сюди якось штукар, ну, ото з тих, що по ярмарках ходять із картами: «Дивись, є король — нема короля». Обшахрував він перед тим сіл із вісім. Прийшло разом з ним ще четверо чи п’ятеро пройдисвітів і кожен зі своєю штукою. Люди подейкували, що всі вони злодюжки. А вони безперервно припрошували людей до ігрищ. Нене[8], кажуть, спробуй, нене, це ж тобі нічого не варто. А той бачить, куди воно гнеться. Ну, дідусю, це ж безплатно. Дідусь дивиться, але не зважується. А один умовив-таки зіграти з ними в «Є король — нема короля». Трьома картами. І спорожнив йому весь пояс. Але гаспидники не заспокоїлися. Береш два поли[9] за пояс? А чоловікові що робити? Віддав його за два поли. І почав вигравати. Повернув свої гроші. Шахрай каже: «Спробуй ще, нене». «Але на всі гроші», — відповідає дід. «На всі». І виграв. Шахраї розлютилися. Вони примушували його грати ще. І він весь час вигравав. Бачите, вони, шахраї не втрачали надії до останнього. «Ну! — під’юджували його. — Ну, давай, адже ти стільки виграв!..» А чоловікові що робити? Грає. Виграє. Розбійники аж нетямляться од злості. Але нічого не можуть вдіяти, бо все село зібралося біля них. А ті знай підбивають його грати. «Дивись: є король — нема короля, де і який є король». Я теж таке бачила на ярмарках, але я не дурна сунути носа не в своє просо. Шахраї ж не вгавають: «Давай грати, куди ти так квапишся?» А потім почали просити людей: «Продаю новий одяг за два поли!» Люди, звісно, чому б не купити, купили й одежу, потім і взуття, і ще не знаю, що там. Потім попросили шахраї того чоловіка дати їм одного пола, аби було за що бодай вина випити. Чоловік дав їм, але вони і його програли. І пішли шахраї із села тільки в спідньому, та їхні собаки потяглися за ними. Отак той чоловік, спершу програвши пояс, потім розбагатів. А згодом люди дізналися, що з виграного йому належала тільки половина. Бо він змовився з одним із шахраїв, і той намітив карту. Чоловік поділився з ним, але все одно і йому залишилося ще багато грошей. Я вже й не можу сказати, скільки він купив волів та коней…

— Я побоююсь, аби й нам не довелося повертатися, як тим шахраям, — злякався Дан.

— Потім тут ще й не таке творилося, — дедалі більше розпалювалася дівчина. — І все це ще тоді, коли мати дівчиною була. Прибув якось у село новий жандарм, страшний, як чорт. Доти він перемінив вісім міст і скрізь підряд ставив хату своїм дочкам і внукам. Справжній тобі невдаха-жандарм, той старший сержант… Коли він прийшов до нашого села, то сказав, що в нього ще дві дочки… А як видасть їх заміж, то тоді піде вже на пенсію. Дав, мовляв, натяк… Тобто люди, якщо хочуть позбутися його… Але люди наші не в тім’я биті. Вони не сміятимуться, коли їм пальця покажеш. І почав жандарм переслідувати людей. Побори, штрафи. Тоді легко було робити, що тобі заманеться. Ходили наші до його начальників, але ті сказали, що вже вісім разів переводили його з одного місця на інше, тепер уже нема куди далі. А що ж залишається робити людям? Терпіли. Але ж це була справжня біда на їхні голови. Одне слово, бо вже он видно село, якось прибіг до нього в контору поштар і приніс вісім телеграм. Вісім телеграм!.. Жандарм за мить посивів, побачивши їх. А коли прочитав, то ледь не знавіснів. Усі дочки і внуки сповіщали телеграмами, що приїжджають до нього. Жандарм спершу подумав, може, вони переплутали, коли в нього день народження, а потім і сам почав думати, що в нього день народження. Дочки та внуки прибули всі разом, ніби змовилися. Батько — трьома підводами на станцію. Вони вискакують із поїзда і кидаються, обливаючись слізьми, до нього: «Ми приїхали, татусю, приїхали!» Жандарм ледве не знепритомнів. «Чого ви приїхали?» «А хіба ти не кликав нас?» — залементували вони. А що ж сталося? Дочки одержали телеграми, буцімто від його імені, хай негайно продають хати і все майно та якомога швидше приїжджають до нього, бо йому дуже кепсько. Дочки, знаючи, як нажиті ті хати, продали їх майже за безцінь. Їм стало страшно, знаєте, коли приходить така телеграма, і вони приїхали. Жандарм ніби збожеволів. Він подався через горби, добіг до села і почав горлати: «Ви мене з торбами пустили, розбійники! Я вас уб’ю, я вас постріляю!» Але його прогнали собаками. Ніхто й по сьогоднішній день не знає, хто дав телеграми, але то була мудра людина. Ніхто не міг дізнатися. Телеграми дані в базарний день, а тоді всеньке село було в місті. Вночі жандарм знову почав метатися по селу й кричати, що вултуренці пустили його попідтинню. «На! Візьми!» — репетував жандарм, зривав із себе лахміття і жбурляв на людські обійстя. А люди, звісно, підбирали, навіщо ж відкидати ногами нежданий набуток? Потім пішов жандарм у свою управу, уже був такий, як мати народила, і заходився телефонувати в усі міста, де він раніше служив, до своїх колишніх начальників, аж до самого Бухареста дійшов, і, так люди кажуть, говорив у телефон: «Здорові були, пане полковнику, я, старший сержант Йон Зглімбя, доповідаю вам, що вже дійшов до краю…» Тільки закінчував розмову, просив інше місто, і так весь час. Аж поки приїхали по нього… Отакі-то люди в нашому селі! З ними по-злому обходитися не можна.

Дівчина попрощалася з трьома черешняками, показавши їм найкоротшу дорогу до руїн.

Руїни й справді були в жалюгідному стані. Колишня фортеця лежала біля підніжжя урвистого пагорба. В далеку давнину її задня стіна складала разом з горбом єдине ціле. Але та стіна майже вся зникла. Лише то тут, то там стриміли якісь залишки, поїдені часом і потрощені рукою людини. Більші залишки бокових стін вросли у землю поміж ям та ровів. Від передньої стіни не залишилося нічогісінько. Люди розібрали її до основи, перевезли каміння в село й поробили з нього підмурівки для власних хат. Місце, де колись була основа твердині, перетворилося на глибоченний рів, який місцями ховався під землею, утворюючи щось подібне до льоху. Ті підземні діри — мокрі, смердючі, темні.

Оце і все, що зосталося від могутньої колись Фортеці Орлів.