— Отже, ти справді віриш, що вона полонена в замку? — здивовано спитала Лучія.

— Що тобі сказати, Лучіє? Вірю! Але водночас у мене є й великий сумнів.

— І що в тебе викликає той сумнів? — поцікавилася Марія.

— Тон послання! Він надто закличний, наче аж прозорий. Йому бракує хіба що захоплення… Тут ще важко розібратися до кінця. Я зовсім не знаю дівчини. І ніхто з нас її не знає. Лише Марія перекинулася з нею кількома словами. Але й Марія…

— Почекай, Вікторе! — перепинила його Марія. — Це діло делікатне… Я забула сказати, точніше, не було коли. Лаура перехворіла менінгітом.

Віктор здригнувся.

— Тоді слід виходити з такого. Все, що написала дівчина, або дурниця, або правда. Оскільки перше відпадає, то виходить, що в посланні сказана правда. Дівчина справді полонена. Але щось не дало їй дійти до розпачу. Що саме? Або недооцінка небезпеки… або той постійний мрійливий стан, у якому вона завжди перебуває. Я вважаю, що розповідь про полонення — найправдивіша у посланні… Але як можна так недооцінювати небезпеку?

— Тоді це означає, — висловився Урсу, — що ми дуже запізнилися.

Віктор відповів на те не зовсім прямо:

— Слід було б діяти негайно. Хоч ми і зв’язані по руках і по ногах.

— У нас ще є принаймні два шанси, — сказала Лучія. — Перший — про щось дізнається Тік…

— Ну, а другий? — спитав Віктор.

— Ти розшифруєш документ!

— Після першого читання він мені видався з біса закрученим.

— Але ж наслідки!.. — втішив його Дан.

— Наслідки виявляться ще заплутанішими, — засміявся Віктор. — Ніби ти не знаєш, що так завжди трапляється в романах із зашифрованими донесеннями.

— Але наше донесення, на щастя чи на лихо, справжнє.

— Й існує для того, щоб довести правоту автора… Однак ми не можемо піти з руїн і взагалі звідси, поки не переконаємося, що обстежили тут кожну п’ядь. Ми не маємо права випустити найменшої дрібниці.

— Навряд чи залишилося тут хоч щось неоглянуте, — вихопився Дан. — Здається, нема жодного камінчика, жодного кущика трави.

— Ми могли б бути певними, що тут нема нічого, — сказала Лучія, — якби обстежили всю територію на глибину до одного метра.

— А ти що скажеш, Урсу? — спитав Віктор.

Урсу замислився, через кілька секунд відповів дуже впевнено:

— Нема тут нічого!

— Ти так вважаєш, ти переконаний? — допитувався Віктор.

— Переконаний!

Віктора задовольнила відповідь Урсу, але Лучія аж стенулася:

— Як ти можеш бути таким певним? Що, в тебе очі із спеціальними променями, і ти можеш бачити під землею? Чому ж ти їх не запатентуєш?

— Лучіє! — спинив її Віктор. — Не забувай, що ми шукаємо замок у вже сходженому місці. Аби йшлося про який-небудь хід чи про помешкання… Але прислана дівчиною схема свідчить про грандіозну будову. Як той замок може бути тут, у цих мочарах або в цьому лісі, де безперервно швендяють?

— Я розумію, одначе… Так, так! Твоя правда, Вікторе. Вибач, Урсу, мене дуже розлютили ці невдалі пошуки.

— Ні, Лучіє! Ти не повинна заплющувати очі! — спробував розрадити її Віктор. — Коли тобі здається, що ми обминаємо хоч що-небудь істотне, то ти маєш право, більше того, зобов’язана зупинити нас.

— Колодязь! Невже там нічого не приховано? — спитала Лучія.

Урсу відповів з такою нудьгою, що всі здивовано глянули на нього:

— А-а, яма… Звичайнісінька криниця…

Байдужий тон переконав Лучію, але Віктора змусив задуматися:

— Пригадай, Урсу, тобі не сипалося на голову нічого, ні? Може, пісок або що?

— Здається, було б краще, коли б ти теж оглянув руїни. Не для того, щоб переконатися, що там нема замку, а щоб нічого не випустити з уваги. І я, і Дан, і навіть Тік дивилися на них із презирством. Крім кількох дуже брудних підземель, ми нічого там не знайшли.

— Я не проти. Ми ще раз оглянемо все, але коли там нема нічого цікавого, то нема сенсу й даремно бруднитися.

Вони всі пішли до руїн, обійшли їх довкола, подекуди зупиняючись. Віктор спитав Урсу:

— Де, ти кажеш, ви нічого не знайшли?

Урсу показав на ліву стіну, де зяяли кілька ям, повних води й мулу.

— У цій тванюці?.. Дуже гидко, — запротестував Віктор.

— І ти вважав, ніби там щось може бути? — скривила Марія носа.

— Ні, не думав, але ми там не дуже й роздивлялися.

— Ці ями, — зауважив Віктор, — ніби недавно викопані.

— Я знаю, але вони заходять на кілька метрів під стіну…

— Та будь серйозним, Урсу! Не будь дитиною!

— Правда, Вікторе, я впевнений, що там нічого нема. Але ти мене так спитав, що я мусив пригадати всі місця, які ми тут не обстежили. І ці ями — єдине місце, яким я погидував…

— Коли так, — повеселів Віктор, — то в мене побоювань більш нема. У Вултурештах не криється жодної таємниці. А коли і є якась, то вона зараз нас не може цікавити. Мені здається, нам треба поспішати…

І всі полегшено зітхнули. Відчули: у них з’явився керівник, і тепер їм не доведеться даремно марнувати час і сили.

— Тоді негайно рушаймо! — вигукнула Марія.

— Це було б найкраще, але автобус, як сказав мені шофер, буде тільки ввечері. Отже, я хотів би… щоб не втрачати часу…

— Тобто, ти хочеш?.. — Лучія боялася закінчити фразу.

— Так! Почнемо уважно вивчати документ. У кого є копія?

Марія подала йому свою копію, і Віктор почав уголос читати старовинний текст, так добре відомий черешнякам.

Перш ніж вирушати в Шоймени, Тік зайшов і до Стеліана, і до Баніци, але обидва сказали, що вони й чути не чули про якогось там пакета. Отже, за розрахунками баби Аглаї, єдиною людиною, котра могла б передати Пескуці Гитланові послання, залишався тільки вчитель із Шойменів, «отой зазнайко Папуча».

Цомбі почув наказ знову рушати в дорогу і побіг услід за своїм невтомним господарем. На півдорозі до Шойменів Тік присів під шовковицею і приготував собі з того, що дала на дорогу тітка Парушойка, розкішний обід. Утома змусила його обідати трохи довше, і він скористався нагодою, щоб перебрати пригоди, яких уже зазнав, і передбачити інші, які виднілися на горизонті.

Малий відчував, що наближається до замку дівчини в білому, а серцем чув, що вона у великій небезпеці. Та що він може вдіяти сам?.. Тому вирішив дати ще одну телеграму черешнякам після того, як поговорить з останнім носієм послання, з учителем. Але скільки разів він уже думав, що людина, до якої він квапиться, це вже останній листоноша?.. Малий обмізковував, як би так розпитати вчителя про пакет, щоб не викликати в того ніякої підозри?

Не доходячи десь із кілометр до села, він побачив якогось хлопчину, свого ровесника; той силкувався вирвати з куща кілька кукурудзин.

— Гей, малюк! — гукнув йому Тік. — Учитель Папуча далеко живе?

Почувши цей вигук, хлопчина покинув кукурудзу й підбіг до сміливого незнайомця. Зміряв його поглядом з голови до ніг, а потім сказав із презирством:

— Ти, оцупок, думаєш, коли біля тебе шавка, то вже можеш дозволяти собі все? Аби ти знав, я старший від тебе і можу тебе в землю загнати…

Коли «малюк» ще тільки виходив з кукурудзи, Тік зрозумів, що помилився. А той розізлився не на жарт. Тік хотів усе залагодити миром, але то, звісно, не від страху:

— Мир! Хочеш? Давай руку!

— Лише після того, як поміряємося силою, клишоногий! Чи тобі вже стало страшно?

Тік, звісно, не міг витерпіти такої наруги:

— Як поклянешся, що не верещатимеш і не скажеш ні матері своїй, ні сестрі…

— На кулаках чи боротися? — спитав той прямо.

— Вибирай ти, бо я все одно зіб’ю з тебе пиху…

— Зараз побачимо, як ти проситимешся, коли опинишся на лопатках…

— Отже, будемо боротися? — уточнив Тік.

— Боротися!

Стомлений і запилений подорожній скинув рюкзак і, перш ніж почати поєдинок, спитав:

— Вільна? Класична?

— Мені однаково! Яку знаєш ти і твій батько…

— Гаразд. Хто перший торкнеться землі — той переможений.

— Давай!