— Тепер можна сказати, що перед нами справжня копія оригіналу, — заспокоївся Віктор. — Залишається ще одне питання. Чи не загубився… тобто чи не загубили ви якогось аркушика?

— Ми? — вдав із себе ображеного Дан. — Ми ніколи не губили навіть пилинки. Може, якийсь аркуш загубився ще тоді, коли заховували документ?

— Ні! — відповів Віктор. — Ось тут є печатка на документі, яка засвідчує, що не загублено жодного аркуша.

— Де ти побачив печатку? — здивувалася Марія.

— Речення про смерть третього логофета так, як воно написане, справляє враження печатки. Якби в грамоті було три аркуші, додана фраза перейшла б на третій аркуш. Вам не здається, що грамота — справжня?

Усі погодилися з Віктором.

— Нарешті ти впевнений, що весь документ у наших руках, — сказала Лучія.

— Так! Документа то ми маємо, але де ключ?

— Автобус! — повідомив Дан. — Оце вам і ключ…

І справді, з’явився автобус. Черешняки сіли в нього. Останніми сіли Урсу й Віктор — тимчасові носії.

— Урсу, ти не міг би прийти сьогодні на ніч до мене? — спитав Віктор. — Батько поїхав, а ми могли б спокійно зайнятися розшифровуванням. Я не засну, поки не розв’яжу загадки, хоч для того довелося б не спати цілий місяць.

Урсу згідливо кивнув головою.

Усю дорогу до міста черешняки думали тільки про зашифровану грамоту. Який же до неї ключ?

Було вже пізно. Сон здолав усе. Спало місто, спали села, спала природа. Тіні та блиск мармурового замку розчинилися в нічному мороці. Із трьох людей, що володіли замком, не спав тільки чоловік із шрамом. Він курив цигарку за цигаркою та безупинно міряв кроками кімнати. Думки дівчини в білому летіли до черешняків. Біля її ніг сторожко вдивлявся в темряву своїми світляними очима Філіппе. У Шойменах Тік та його новий товариш Траян намагалися спогадами проганяти важкий свинець, що висів на їхніх повіках…

Черешняки прибули до міста пізно. Втома швидко кинула їх у ліжко. Лучію здолав міцний спокійний сон — вона була певна, що до ранку вся плутанина з’ясується. Марія заснула з думками про брата, що загубився десь у світах, але незабаром зустрілася з ним уві сні. Дан прибув надто пізно, щоб заходити до перукарні, а в батька було сьогодні, як ніколи, багато клієнтів. Коли він нарешті прийшов додому з трьома терміновими телеграмами від Тіка, то побачив, що син воює проти когось у важкому сні. Але будити не став.

Не спали тільки Віктор та Урсу. Обидва прийняли холодний душ, потім увімкнули яскраве світло й сіли один навпроти одного за столом, де лежали два жовті листочки. Віктор зважився, нарешті, порушити мовчанку цієї ночі, такої незабутньої і для черешняків, і для всіх їхніх друзів:

— Урсу, коли ми відкинемо вбік будь-який сенс документа, коли дійдемо висновку, що фрази не мають ніякого смислу, то що конкретно ми маємо?

— Ти хочеш сказати, що все написане…

— Ні, я зовсім не хочу сказати, що ці фрази безглузді, але якби вони були написані, скажімо, якоюсь абсурдною секретною абеткою, в якій к — це 1, а — 7, с — 3, що б ми робили?

— Я тебе зрозумів, Вікторе! Що б ми робили? Треба подумати…

— Що ми тут маємо конкретного, га? Папір, списані сторінки, рядки, різне чорнило, письмо, дата. Так?

— Точно! — зрадів. Урсу. — Мабуть, саме звідси й треба починати.

— Давай повторимо. Ми маємо два аркуші паперу, вони однакові, старовинні. У цьому нема ніякого сумніву. Кожен списаний з одного боку. Один — це пояснення, переднє слово логофета, другий — власне документ.

— Обидва написані однією й тією рукою, — нагадав крем’язень.

— Так! Щодо цього не може бути найменших сумнівів. Далі рядки. Документ має двадцять дев’ять рядків. Дата точна. На друге князювання Мойсея Могили припадає дата смерті Зогряну: тисяча шістсот тридцять третій рік. Я дивився в енциклопедії. Єдине, що виходить за межі спільного, — фраза, дописана іншою рукою, іншим чорнилом.

— Чому вона виходить за межі? Це, здається, можна просто пояснити.

— Ні! Це не зовсім просто пояснюється.

— Тобто, ти не віриш їй, Вікторе? Ти сумніваєшся в її правдивості? Ти ж сам говорив, що вона ніби на кшталт печатки…

— Ні, Урсу. Думка моя не перемінилася. Навпаки.

— Тоді що ж?

— Чому вона написана на двох сторінках? Вона могла б поміститися й на одній.

— Бо так захотілося тому, хто її писав. Правда, Вікторе, ти сам зумисне заплутуєш власну думку.

— Не заплутую, бо в мене нема ніякої думки. Запам’ятай — випадає із загального. Я думаю зараз про суперечку між Марією та Лучією. Отже, коли абстрагуватися від тексту, то в документі нема нічого конкретного. Ні назви, ні місця…

— Усе нормально! — усміхнувся Урсу. — Коли абстрагуватися від тексту.

— Це зовсім не нормально!

— Чому?

— Тому що в тексті теж нема ні назви, ні місця. А десь же вони та мусять бути.

— Не забувай, що текст зашифрований!

— Це ясно. Але ж він не зашифрований нормально: 1 — це 3, а — р, т — 8… тобто тим стилем, яким дуже часто користуються діти. Він зашифрований смислом фраз… Зашифровані не букви. Аби було так, то ми б розв’язали їх за півгодини без ніяких труднощів. Тут зашифровані або слова, або речення… Розумієш, Урсу? А де ж конкретні фрази?

— А оцей, наприклад, вісімнадцятий рядок, оці «три смереки» в кінці фрази не можуть вказувати на якесь місце?

— Знов за рибу гроші! Я не вірю! Поки що в нас нема конкретних вказівок на місце й назви. Це доймає мене найбільше. Коли це справді так, як я думаю, то ми ніколи не розгадаємо тексту.

— Чому? — злякався крем’язень.

— Бо це означає, що десь загубилася частина тексту! Ще одна сторінка.

— А ти сам хіба не казав, Вікторе, що додана фраза…

— Так, але я недавно дивився в літопис Мирона Костіна… Подивись і ти… Бачиш?

— Що саме?

— Спочатку іде рік від створення світу, а потім рік від народження Ісуса Христа.

— Отже, ти вважаєш…

— Це просто припущення. Бо якраз може бракувати того аркуша, де написано: «… а від народження спасителя Ісуса Христа року 1633».

— Тоді, — з острахом обізвався Урсу, — даремні всі наші зусилля!

— Ні, я ж тобі казав, це тільки припущення. Але ми не маємо права нічого випускати з уваги. Навіть тоді, коли наткнемося на щось болюче для себе.

— На цих аркушах, мабуть, дуже багато мікробів…

— Ще раз кажу, Урсу. У тексті нема ніяких конкретних вказівок. Це друга частина документа, в цьому ми обидва впевнені. Перша фраза, яка засвідчує документ, дивна, друга, яка конкретно нічого не говорить, теж дивна. Суцільні дива та й годі.

— Невже нема нічого нетаємного в тексті цього Зогряну?

— Побачимо. Я думаю, пора братися за текст.

— Отакої! — вигукнув Урсу. — Що нам за нього братися, коли ми знаємо все. У ньому двадцять дев’ять рядків…

— Ні! У ньому двадцять дев’ять рядків-фраз. Кожен рядок — речення! Оце те, що мені здається найбільш дивним.

— Чому?

— У мене таке враження, Урсу, що рядки зумисне написані так, щоб кожен був реченням. Не намагайся пригадати документ, а подивись на папір. Речення довгі, речення короткі. Хто примушував логофета робити з кожного рядка речення або з кожного речення рядок? Аж ніяк не площа паперу і не звичка. У його часи деякі книжники писали речення, що займали не один рядок, а цілі сторінки. Тобі це не здається дивним?

— Тепер… та-ак! — визнав крем’язень. — Тоді й це «потім», яке мені так діяло на нерви…

— Ну, говори, не соромся, — підбадьорив його Віктор.

— Відіграє певну роль між реченнями… Хай йому грець!

— Так! Воно підсилює окремішність речень. Я навіть ризикнув би сказати, що зумисне відрубує речення від речення. Надає кожному реченню саме його значення.

— Бр-р! — злякався Урсу. — Яка плутанина!

— Дуже велика! Бо в такому разі це означає, що кожна фраза окремо має своє значення, зате весь текст, узятий разом, не має смислу.