7
Одначе пустунові приснилися, мабуть, чудові сни, бо вранці він прокинувся жвавий, веселий і цілком готовий вирушити в дорогу. Він трохи ще погаявся біля Дана й Урсу на руїнах, та коли побачив, що сонце підбилося вже височенько і що він може не застати нікого в селі, то залишив друзів, що саме готувалися спуститись у мокрий льох.
Село ніби вимерло. Бо люди ще зранку пішли в поле. У примарії залишився один тільки дідусь, який був то за сторожа, то за посильного — залежно від того, є начальство чи нема.
— Доброго ранку! — привітався Тік. — Тут нема нікого?
Дід окинув його довгим поглядом з-під брів:
— Як-то нема нікого? А я хто такий?
Тік мусив проковтнути пілюлю. Він ступив з лівої і спробував виправитися:
— Знаєте, я хотів спитати, чи нема нікого в примарії… — але зрозумів, що заплутався ще дужче.
— Ти, малий, думаєш, що тут у нас щось може відбуватися без мого відома? Ти чув про Плачинду?
— Звичайно, — збрехав Тік. — Про нього все місто знає…
— І від кого ж ти чув, скажи-но, будь ласка? — спитав недовірливо дід.
— Від… Катріни! — блиснула Тікові рятівна думка. — Вона казала, що такого, як Плачинда, нема більше нікого в селі…
— Саме так, розбійниця, і сказала?
— Їй-богу, саме так.
— Не могла б вона сказати просто так, без ніякого заміру, правда ж?
— Правда! — впевнено підтвердив малий. — Вона казала: «Побачиш діда Плачинду, він хоч і старий, але тримається добре, і якщо ти з ним станеш до розмови, то два дні й дві ночі в тебе живіт від сміху болітиме… Бо ще тоді, коли мати дівчиною була, то він викидав такі коники…»
— Так і сказала, моя голубонька?
— Так і сказала!
— То, щоб ти знав, Плачинда мій зять, і він секретар примарії!
Тік скорчив таку нещасну гримасу, що дід не стримався:
— Бачиш, як я тебе підловив! Плачинда — це я! А секретаря звати Ілією. Іліє Далба. Хіба ж не краще казати правду від самого початку?
— Якби ж і ви вчинили так само. Я хотів вам зробити приємність, їй-право. Бо навіть здаля видно, що ви хороший дідусь. Я ж знаю.
Нова тактика швидко здолала опір дідуся.
— Ти мені подобаєшся, бо розумний, а особливо тому, що так перекривив Катріну, як у селі ніхто не втне. А та розбійниця — то моя дочка. Ти знаєш, малий, як хлопці ходять за нею? Я тобі скажу, що це саме через неї в нашому селі так добре ідуть справи. Вона що захоче, те й зробить. Ось навіть учора ввечері підмовила двох хлопців, і вони пішли на руїни лякати якихось непроханих гостей…
Тік чемно мовчав. Дідусь раптом спитав його:
— А навіщо тобі Іліє Далба?
— Треба в нього дещо спитати…
— Ніби не можна мені сказати. Бо навіть коли звернешся до нього, він все одно прийде до мене питати, що відповісти. Ну, то як?
— Я сказав би, але, бачите…
— Чого ти хитруєш? Секретар пішов до міста.
— Ви сказали, нібито про що б вас не спитати…
— Ти глянь на нього! Та як ти смієш не вірити старим людям? Ти мене починаєш сердити…
Тікові не хотілося мати ще одне непорозуміння з дідом, і він спитав:
— Не приносив ніхто кілька днів тому сюди, в примарію, такого невеличкого пакета?
— Чому ж ні? Григоріє Бетяле приносив. Його Стріхою прозивають… А що тобі треба від нього?
— Я хотів би спитати його…
— Стріху? Якщо він не пішов, бо він не тутешній, а з Зогренів. Учора ввечері був ще в селі. Але казав, що сьогодні вранці піде назад.
— А може, він ще не пішов… — з надією вимовив малий, бо знав, що Зогрени за шість кілометрів від міста в протилежний кінець.
— Може! Якщо хочеш, то я скажу, де його можна знайти. Іди цією вулицею прямо, коли дійдеш до криниці, то спитай у дітей, вони там пустують громадкою цілий день, де хата Болгинди. Вона трохи вище од криниці. Там може й бути Стріха.
Тік подякував дідові й бігцем подався вулицею до криниці, що виднілася ген у долині. Аби ж він вирушив рано-вранці та не теревенив стільки з дідом Плачиндою…
— Гей, малюк! — звернувся він до якогось хлопчика в червоних полотняних штанах, що стояв біля криниці. — Де хата Болгинди?
— А навіщо вона тобі?
— Скажи, маленький, не витріщай так очей на мене.
— Не хочу казати!
— Я тобі дам гудзика.
— Спра-авді? — засумнівався той.
Тік хоч-не-хоч відірвав гудзика й простягнув пуцьвірінкові. Дівчина з косою правду казала. У цьому селі навіть діти вміють користуватися становищем.
— О-он вона, отам, де шовковиця! Ось прямо. Але вдома там нікого нема.
Та Тік не зважив на останні слова й щодуху подався до вказаної хати. Він так заходився стукати в ворота, аж по всьому селу завалували собаки, проте на обійсті Болгинди — ні духу. В сусідній хаті через вікно виткнулася голова бабусі:
— Кого тобі треба, що ти все село розтривожив? У Болгиндів нікого нема.
— А куди ж він пішов? — спитав Тік. — Мені ж треба вкрай поговорити з кимось із Болгиндів…
— Подивися, там пуцьвірінок малий має бути вдома. Такий худющий, у червоних штанах…
— Дякую!
Прибігши до криниці, черешняк відкликав убік пуцьвірінка в червоних штанах.
— Хочеш мати ще одного гудзика? Дуже гарного…
— Невже? — засумнівався малий. — Той, що ти мені дав, поганий.
— У мене є кращий, але не бреши тільки.
— Я не брешу, аби тільки в тебе були гудзики…
— Де дід Бетяле?
— Який Бетяле?
— Стріха, Стріха де?
— А-а! Стріха! Він пішов сьогодні вранці, ще півні не співали…
— Куди пішов?
— Додому, в Зогрени. Він же до нас приходить тільки раз на рік… Тепер уже десь через рік прийде.
— А він справді пішов?
— Справді!
— Ну, а зараз дай маленького гудзика, я подивлюся, котрий більший. Так! Тепер іди.
— Але ж ти казав, що даси ще одного гудзика, а забрав навіть того, що дав раніше.
— Ну, швидко! Чи не чуєш?
— Дай мені гудзики, бо я батькові скажу!
— Чому ти дозволив, щоб Стріха пішов? Я тобі дам десять гудзиків. На ось одного лея, та тільки перестань скиглити.
Почувши про гроші, малюк підстрибнув угору, ніби горобчик. Він схопився, заховав його до кишені, а потім сказав Тікові:
— Стріха пішов не прямо в Зогрени. Казав, що в нього є якесь діло на один день у Папурі.
Почувши несподівану звістку, Тік дав малюкові ще два гудзики. Той схопив їх і перевів подих аж біля хати. Перш ніж щось вирішити, Тік забіг до примарії — побачити діда Плачинду.
— Як пройти до Папури, дідусю?
— До Папури? Це від Зогренів ще кілометрів п’ять дорогою на Велени. А якщо стежкою, то буде, мабуть, тільки чотири. А що тобі там треба?
Тікова радість щезла за одну мить. Він думав, що Папура десь біля Вултурештів.
— Я хотів тільки дізнатися… — відповів він, забувши про добросердість дідуся.
Тікові пошуки почалися з невдачі.
8
Урсу і Данові не поталанило і в другому вогкому підземеллі. Єдине, що вони зробили внаслідок ретельного і впертого пошуку, — забруднили одяг та набрали в туфлі води и багнюки. Тому пішли до потоку, роздяглися і випрали одяг.
Тік прийшов до них якраз тоді, коли вони сушилися на сонці.
— Ага! — дорікнув їм пустун. — Ви згадали, що в нас зараз канікули…
— Це біда якась на наші голови, — поскаржився Урсу. — Я певен, що в цих руїнах ми не знайдемо й шматочка мармуру…
Вони переповіли по черзі свої халепи.
— Нам ще залишилося обстежити тільки стіни з правого боку, — сказав Дан. — Там є якісь брудні діри. Думаю, до вечора закінчимо. Є ще якийсь кам’яний хід… У мене таке передчуття…
— Ми не повинні дуже довіряти передчуттям, — перепинив його Урсу. — А ти, Тіку, що гадаєш робити зараз?
— Поїду шукати Стріху.
— Чим же ти поїдеш?
— Знайду щось.
— Ти не хочеш і нас трохи почекати? Можемо піти разом.
— Не треба марнувати час! — рішуче сказав Тік. — Я піду сам! До вечора знайду Стріху. А звідти, з Папури, до міста якихось десять кілометрів…