Як сім днів у тижні, як сім небес у казці, так у цьому романі — семеро дружних школярів, а пригод, несподіванок, що на грані казки і дійсності, — сім по сім та й ще по сім.

Персонажі роману називають себе черешняками, бо найбільше їм до вподоби та пора, коли червоніють черешні, — місяць червень. Вони люблять рідне містечко, як і свою батьківщину — соціалістичну Румунію. Люблять добрих людей і життя з його вдачами і невдачами. І не можуть жити черешняки без пригод, без мандрівок та пошуків, без боротьби за щось хороше, корисне. Зневажаючи небезпеки, навіть ризикуючи життям, вони рятують людей, що потрапили в біду, знаходять скарби, розгадують старовинні грамоти…

Коли читаєш цей роман, виразно уявляється кожен із черешняків: Віктор — достойний ватажок дружного гурту, розумний хлопець, здібний математик; Урсу — соромливий, але безстрашний, добродушний силач; Лучія — вродлива, горда, вимоглива до себе та до інших дівчина; Дан — з першого погляду нерішучий, та, коли потрібно, мужній, безстрашний; Йонел — доброзичливий, щирий; Марія — дотепна, розсудлива, завжди готова комусь допомогти; малий Тік любить людей і тварин, а друзі люблять його за сміливість і кмітливість.

Такі вони — черешняки з цього роману. Деякі їхні пригоди здаються казковими; читаючи роман, перебуваєш у постійному чеканні — що ж буде далі; і хоч закінчується кожна пригода життєво правдивою несподіванкою, відчуття казковості не зникає. Пригоди в романі відбуваються не заради пригод, а в ім’я правди, вони розкривають вдачу юних героїв.

Кажуть, румунські школярі, прочитавши про черешняків, згуртовуються в команди сміливих та кмітливих, як наші тимурівці, — допомагають дорослим, піклуються про малечу, вирушають у цікаві походи, щоб пізнати світ, щоб зробити щось добре. Вони, як і герої Константіна Кіріце, називають себе черешняками, їхній девіз — дружба, взаємовиручка, чесність і сміливість.

Румунський письменник Константін Кіріце народився 1925 року, він добре знає роки фашистського розгулу, роки визвольної боротьби та становлення нової, соціалістичної Румунії. Він написав кілька романів про життя робітників, а 1956 року взявся писати про школярів (цикл романів, об’єднаних спільною назвою «Черешняки»: «Лицарі черешневого цвіту», «Колесо щастя», «Снігові крила», «Щасливої дороги, черешняки!»). «Замок дівчини в білому» — один із тих романів.

Я певен, що наші піонери-тимурівці, слідопити охоче прочитають книжку про своїх румунських ровесників і ще з більшим захопленням візьмуться за свою цікаву та корисну справу.

АНДРІЙ М’ЯСТКІВСЬКИЙ

У містечку панувала літня тиша. Підлітки ще зранку біжать купатися, а без них двори, вулиці й передмістя якісь пустельні, розморені й мовчазні. Надвечір десь щось загомонить, але ось на містечко спадає ніч, і вулиці слухняно стеляться під ноги замріяним парам. Було літо вповні, були канікули, було маленьке містечко, і одноманітність, і лінькуватість, і розмореність, тобто все, що не годиться для молоді. Бо молодь найбільше страждала в містечку. Стояла теплінь, була млявість, і нічого особливого не передбачалося.

Деякий час усі друзі, та й не тільки вони, аж язики потомили, розповідаючи й переповідаючи про діла черешняків. Та слава хоч і швидко приходить, але ще швидше зникає. Особливо в такому маленькому містечку, де в центрі розіб’ється вікно, а дзенькіт чути по околицях. Про черешняків говорили зумисне й мимоволі, але ж відомо, що всяка пісня, коли її часто заводити, врешті-решт набридає. Єдиний, хто не дуже переймався балачками про велич людської слави, був, звісно, Тік. Для нього слава — що кола на воді від кинутого каменя. Він щовечора ішов до перукарні «Гігієна», сподіваючись знайти собі шанувальників, а що відвідувачів там було небагато, то Тік дуже страждав. Ображений до глибини душі, патлатий і кирпатий шибайголова чув завжди, перш ніж піти, одну й ту саму безжальну фразу, яку любив повторювати Данів батько:

— У людей нашого міста дві великі вади: вони не голяться й не люблять дітей.

І Тік, трохи підбадьорений, простував додому.

Черешняки дуже нудилися від спеки, від безділля, а надто від несподіваної розлуки. Віктор поїхав на кілька тижнів десь за кордон у юнацький табір, Йонел теж далеко — частину канікулів пробуде разом з батьками, Урсу-боксер весь у спортивних клопотах, бо ретельно готується до товариської зустрічі з чемпіоном країни серед юніорів, а решта — Марія, Дан, Лучія — або писали, або читали, або спали.

І ніхто нічого особливого не сподівався.

І коли б Тік не пішов того дня до школи побачити діда Тімофте, то цілком можливо, що друзі-черешняки марно проскніли б іще кілька днів. А може — хто зна? — цей випадок для Тіка означав набагато більше, ніж жадоба розворушити, розпалити любителів бити байдики та нудьгувати.

Тік спершу не побачив на шкільному подвір’ї нікого. Тільки якийсь незнайомий чоловік розмовляв з дуже веселим дідом Тімофте. У цьому, звісно, не було нічого дивного, хоч хлопець ніколи не бачив раніше цієї людини в місті. Але трішечки пізніше Тік запримітив щось інше. Воно, оте «щось», поглинуло всі його думки, почуття й увагу. Усі, хто виріс у маленькому провінційному містечку, добре зрозуміють, що діялося на душі в малюка.

Біля криниці на шкільному подвір’ї… стояла дівчина! Чорнява дівчина з коротким хвилястим волоссям, одягнута в білу ошатну сукню. Тік не в тому віці, коли, побачивши красуню, підносять руку до вуст, а вуста шепочуть: «Господи, яка вродлива!» Кирпатий пустун — досконале втілення всього конкретного й практичного — задумався над іншою проблемою: «Хто вона?»

Щоб не бути викритим та щоб не довелося червоніти, черешняк розміркував, що йому треба прокрастися на шкільне подвір’я й вибрати добрий спостережний пункт. А що ніхто в світі краще за нього не знав усіх ходів і виходів у шкільному лабіринті, то десь за хвилину він перестрибнув через паркан, ящіркою прошмигнув поміж кущів та клумб і зачаївся під великими кам’яними сходами в трикутній ніші. Звідти, з темряви, він пильнував, напруживши зір і слух, за кожним порухом білого дива.

А дівчина з чорним хвилястим волоссям так і стояла нерухомо біля криниці, втупившись поглядом у голубе небо. І малий подумав: «Вона схожа на мою сестру. Я певен, що вона якраз саме складає вірші». Але коли дівчина тріпнула головою й рубонула рукою повітря, Тік зробив уже не такий ласкавий висновок: «Вона ніби трохи навіжена… або до неї вчепилася оса». А коли дівчина в білому, проходячи повз кам’яні східці, сказала дуже голосно і в’їдливо: «Які дурні розвідники в цьому місті!», Тік похолов і так й завмер із напіввідкритими вустами, неспроможний вимовити бодай слово. Він отямився за кілька хвилин і, щоб віддячити дівчині, показав їй услід язика, а потім додав погрозливо: «Ну стривай, розумако!»

Хтозна, яка думка майнула тоді в Тіковій голові. Але ж малий мав такі новини — ними й мертвого можна підняти з могили. А це, врешті-решт, означало перемогу.

Ось як випадок допоміг кирпатому хлопцеві з золотавим волоссям першим повідомити всіх про той незвичайний факт, що в місті з’явилася дівчина — чорнява, мрійлива, хитра, одягнута в дуже білу сукню.

Тікові потрібен спільник, і вже наступної миті він міркував, кому можна довіритися. Дан. Це вибір вимушений, бо Тік сьогодні вранці посварився із сестрою через квіти; тобто він без дозволу Марії зірвав у садку найкращі квіти, щоб поповнити свій небачений гербарій. З Урсу він не сварився, але не знав, де його шукати, бо той щоранку потай тренувався десь далеко на березі річки.