Траян усе норовив провести Тіка до станції. Обидва хлопці прокинулися відпочилі, переповнені добрим настроєм. Траянова мати дала їм по великому шматку бринзи із сметаною та паруючої мамалиги. За сніданком Тік сказав Траянові, що йому треба піти на станцію зустріти друзів, «вони неодмінно повинні приїхати вранішнім поїздом». Траян одразу зголосився супроводжувати Тіка, та білявий шибеник шукав будь-якої зачіпки, аби відмовитися від такого великодушного доказу дружби. Але й Траян виявився досить заповзятливим у своїх намірах, тож вони й вирушили вдвох до маленького лісового полустанка. Дорогою Траян обурено сказав Тікові, що він теж хотів би піти на екскурсію, але мати навіть слухати не хоче його благань.

— Аби ти тільки знав, яка в мене мати! Ні, вона не зла, не думай. Але оберігає мене навіть від мухи. Коли я хочу піти з друзями десь у поле, то неодмінно мушу сказати їй, що разом з нами буде і вчитель або хтось із дорослих. Вона мене змушує брехати. Тато — той не такий. Але він рідко буває вдома… Коли батько хоче взяти мене з собою в гори, то мати намагається не пустити…

Тік, хоч і не схвалював такої поведінки матері, визнав у душі, що, не пускаючи сина на екскурсію, Траянова мати врятувала його, Тіка, від великого клопоту. Тому подумав і заспокоїв товариша:

— Такі вони всі, матері! Бідолахи. Ми повинні їх розуміти. Вони стільки намучилися з нами…

Але хлопчак із славетним ім’ям не поділяв Тікової доброзичливості:

— А тебе твоя чому пускає? Та ще й самого… Аби мати хоч трохи довіряла мені…

Та Тікові не хотілося сперечатися на цю слизьку тему. І він поспішив перемінити розмову:

— Я тобі забув розповісти про матч Урсу…

— Та ти вже розказував! І про крюк правою, знаю… І удавані удари лівою, і град ударів правою. Я все дуже добре запам’ятав. Тепер тільки думаю, проти кого їх застосувати. Ти казав, що він ударом перекинув його через канати? Щось не дуже віриться…

— Ось побачиш його. Я вже тобі казав, що на світі нема людини, яка могла б побити Урсу.

Неподалік від полустанка дорогу їм перепинив рівчак із крутими берегами. Щоб обійти його, як це робили всі люди, треба було дати гак у кількасот метрів.

— Я не можу витерпіти такої несправедливості! — розгнівався білявець. — Станція за два кроки, а мені якийсь нещасний рівчак обходити за півкілометра? Ні! Я стрибаю!

Ширина була не більше трьох метрів. Тік розігнався і приземлився без особливих труднощів на протилежному боці.

— Гей, Траян! — покликав він приятеля.

Але Траян вагався. Він подивився на течію, зміряв поглядом ширину. Врешті наважився стрибати.

— Стрибай одразу! Чого ти там думаєш? Не бійся!..

— Ні… Якщо я порву штани, мати мене вб’є…

Траян вдало стрибнув, але Тік не встиг похвалити його. Почулося пахкання локомотива. Обидва хлопці помчали щодуху й прибігли на перон разом із поїздом. З платформ та з маленького критого вагона висипало чимало людей. Але Тік не помітив між ними жодного черешняка.

— Не розумію, чому вони не приїхали… — розгублено повторював він своєму другові. — Може, вони чимось іншим доберуться? Чи приїдуть другим поїздом?

Він спитав якогось чоловіка, коли буде-наступний поїзд, той відповів, що «десь о четвертій по обіді, якщо не поламається паровоз». Тік занепав духом. Сподіванка, що вони одразу вирушать на пошуки замку й дівчини в білому, трохи відвернула його від тривожних думок і чорних передчуттів. А тепер вони знову раптово лавиною навалилися на нього.

— Чого ти засумував? — спитав його Траян. — Я знав ще звечора, що вони не приїдуть вранішнім поїздом. Поки дійшла телеграма, поки вони зібралися… ого-го! Це стільки часу! Вони, мабуть, і завтра не приїдуть.

— Не може такого бути! — розсердився Тік. — Вони неодмінно прибудуть вечірнім поїздом.

— Ходімо, я тобі краще покажу село. У нас є дуже цікаві місця.

Тік поплівся слідом за Траяном. И його, то дрож проймав, то обсідали чорні думки, які зрідка освітлювалися білими видивами. Він не помітив навіть, що вони перейшли місток, не чув жодного слова з розповіді свого товариша. Малий ніяк не міг зрозуміти, чому затрималися черешняки, тим більше що, за його розрахунками, повинен був уже повернутися й Віктор. А може, саме Віктор і відрадив їх від поїздки? Невже він повірив, що все вигадка? Не може бути! Тоді хтось-таки та приїхав би вранішнім поїздом забрати його додому. Точно! Черешняки або запізнилися, або не встигли на поїзд, або готуються до далекої дороги… Іншого пояснення не було. Не могли друзі просто так залишити його після стількох категоричних викликів. Вони приїдуть післяобіднім поїздом.

Малий розвідник аж просвітлів на обличчі. Лише тепер він помітив, що Твони прийшли на околицю села.

— Ось глянь! — говорив йому Траян. — Із заходу все стережуть гори. Вони стоять ніби мур.

І справді, на заході виднілося гірське пасмо — високе, дике, погрозливе. Пасмо складалося з безлічі гребенів. Воно здавалося уламком пилки із загостреними зубцями. Пасмо спадало до села, розбігаючись силою-силенною горбів, які, хоч і нижчі та притупленіші, здавалися зменшеною копією високого масиву.

Ті малі зубці тупі, охрестив їх Тік.

— Ми їх називаємо «Отарою». А вони й справді схожі на отару.

І то таки правда — коли дивитися на них, широко розплющивши очі, горби здавалися отарою, що закам’яніла в далечині.

— А зараз ходімо, я тобі покажу найцікавішу штуковину в селі, — набундючився Траян. — Це наша гордість!..

І він потяг Тіка до пагорба серед села, де стояла висока дивовижна церква.

— Що це таке? — спитав, зачудований черешняк.

— Ти бачиш, баня не посередині? Вона ніби зсунута на кілька метрів убік.

— Вона ніби крива!..

— Отак ми її і називаємо: Крива церква. Є легенда, що церкву звели багато років тому з наказу князя Васіле Лупу. І збудували її саме такою, як звелів господар: кривою.

— Навіщо? — здивувався Тік. — Хіба не можна було зробити нормальну церкву?

— Стривай, я тобі зараз розкажу. Легенда розповідає, нібито на місці нинішньої церкви ріс колись найстаріший у нашій країні дуб… мабуть, ще від часів Децебала. Від старості дуб зігнувся, викривився. І називався дуб кривим, і знала його вся країна. І приходили сюди люди з усіх усюд, щоб поклонитися його корінню. А однієї ночі дуб упав. І звелів тоді князь збудувати на його місці таку церкву, яким був дуб. І таку заввишки, і таку завтовшки. Тому церква й викривлена.

— Бідолашний дуб! — засумував Тік. — Але знаєш, Траяне, не міг він бути від часів Децебала. Найстарішому дубові в нашій країні десь із вісімсот років. Стільки, певне, було й викривленому дубові. А може, йому було років з тисячу, хто зна…

Хлопці обійшли, довкола стомленої церкви, потім піднялися на дзвіницю, бо в саму церкву їм не вдалося проникнути. Великі двері були на замку, а священик приходив сюди тільки правити службу. Траян повів Тіка на край села, показати маленьку гідроцентраль — «мікроцентраль, яку зробили наші люди самі, без нічиєї допомоги». Потім вони зайшли в сад, але не через паркан, а через ворота. Сад громадський, а серед тих, хто доглядав його, була й старша Траянова сестра. Вони досхочу наласувалися, фруктами, а вдома навіть не торкнулися до страв, чим дуже здивували Траянову матір.

Наближалася третя година, і Тік вирішив собі, що цього разу він піде на станцію таки сам. Тому, побачивши, що підходить Траянова мати, він таємнице прошепотів хлопцеві:

— Цього разу теж будемо стрибати через потічок. Я, коли порву штани, просто їх зашпилю…

В Траяна, звісно, охота йти відпала.

«Бідолашний Траян, — співчутливо думав дорогою Тік. — Так йому було б цікаво, і так би він засмутився, коли б побачив, що ми одразу вирушаємо на екскурсію!.. То таки на краще, що він не пішов…»

Поїзда на станції ще не було, але, казали люди, він мав підійти хвилин за п’ять.

Чекаючи, поки мине п’ять хвилин, які видалися за всі п’ятнадцять, Тік дивився на гори. Звідси вони були ще грізніші. Хлопець підійшов до селянина із заячою губою, затятого любителя люльки, і спитав: