На столі лежали три телеграми від Тіка… Дан перечитав їх, спершу йому перехопило подих, потім він рвонувся, мов навіжений, та так прудко, що йому позаздрив би найкращий спринтер міста. На подвір’ї Вікторового будинку не було тільки двох черешняків: того, хто посилав телеграми, і того, хто їх отримав. А Данові що? Все одно він приніс найважливіші вісті. Тому урочисто ввійшов у ворота і владно сказав:

— Приготуйтеся в дорогу! Негайно!

Усі здивовано повернули до нього голови.

— А ти вже приготувався? — спитала Лучія.

— Навіщо мені готуватися? А-а! Звичайно, я теж приготуюся.

— А ти звідки знаєш, що нам треба їхати в Шоймени? — спитала його Марія.

— В Шоймени? Звідки ви про них знаєте? Не може бути! Вам Тік теж телеграфував?

Віктор, почувши Данові слова, здивувався більше, ніж Марія.

— Тобі Тік телеграфував із Шойменів?

Дан не відповів на запитання й не показав телеграм. Він тільки розгублено дивився на своїх друзів.

— Вам кортить покепкувати з мене?! Якщо Тік вам не телеграфував, то звідки ви знаєте про Шоймени?

— Із грамоти, соньку! — поінформувала його Марія. — Урсу й Віктор розшифрували документ.

— Як?! Ви розшифрували оту вбивчу етруську писанину?

— Чому етруську? — розсердилася Лучія. — Аби ти знав, що справжній документ у передмові, а те, що ми вважали за документ, — то тільки ключ.

— Що ви мені туману напускаєте? Дайте сюди документ!

— А ти давай телеграми.

Вони негайно обмінялися паперами, і здивуванню всіх не було меж.

— Що могло трапитися з Тіком? — спитала Марія, дивлячись в очі Вікторові. — Чому він прислав три телеграми, а дві з них однакові?

— Коли він посилав першу телеграму, — намагався пояснити їй Віктор, — то ще не знайшов першого гінця.

— Це зрозуміло. А ті дві?

— Ті дві… — замислився Віктор. — Друга свідчить, що він дізнався щось про послання раніше, ніж дістався в Шоймени.

— Тобто він знайшов першого гінця, — додала Лучія.

— Не думаю…

— Чому?

— Тому що він повідомив би про це як про надзвичайну подію. Але ж у першій телеграмі він написав: «Приїжджайте в Шоймени, послання справжнє». Він же не сказав: «Я дійшов до кінця» або: «Ура! Я знайшов!» Знаємо ми Тіка… Та ще після стількох митарств…

— А ти сам що думаєш про це? — спитала Марія.

— Йдучи слідами послання, він знайшов цілу низку подробиць, які переконали його, що послання справжнє. Але не це мене зараз цікавить… Чому він так категорично кличе нас у Шоймени, ще не прибувши туди сам?

— Може, він дізнався, що там перший гонець, — втрутився Урсу.

— Може, й так. Але це не підтверджується тоном виклику та й самим викликом. Мабуть, там трапилося щось інше. І воно вимагає негайної дії.

— Ти думаєш, воно пов’язане із замком? — висловила здогад Марія.

— Може, й так… Або з дівчиною…

— Щось серйозне? — спитала Лучія.

— І так, і ні. Його виклик свідчить, що він у чомусь упевнений! Приміром, у замку. Але ж він викликає нас, не знайшовши першого гінця. Отже, тут мова не про замок. Швидше всього про дівчину…

— Чому?

— У телеграмах Тік жодного разу не згадав слова замок, а тільки послання.

— Все одно не розумію, — призналася Марія.

— Це означає, що там, під Шойменами, де, як ми знаємо, є замок, тамтешні люди поняття не мають про нього. Коли б Тік почув від них щось певне, пов’язане з замком, тоді загадка перестала б бути загадкою і він використав би слово «замок». Тепер ясно?.. Отже, він не знає нічого про Замок двох хрестів…

— І про дівчину в білому теж, — додала Лучія.

— Так! — погодився Віктор. — Надто коли взяти останню телеграму: «Приїжджайте негайно в Шоймени». Тік остерігається говорити щось конкретне. Очевидно, щоб не викликати ні в кого підозри. Отже, там ніхто нічого не знає про замок. Але там щось таки сталося і змусило його повірити, що в посланні написана правда… бо якби Тік не був певний цього, то не кликав би нас туди.

— То чому ж ти не віриш, що він знайшов першого гінця? — наполягала Лучія.

— Бо він не зміг його знайти. Якби він його знайшов, то прислав би нам таку телеграму: «Я дійшов до кінця, я відкрив місце. Приїжджайте туди-то».

— І як би пов’язувалася така телеграма з першим гінцем? — теж здивувалася Марія.

— Знайшовши першого гінця, Тік відкрив би й замок.

— А ти вважаєш, що перший гонець узяв послання в самому замку? — спитав Урсу

— Так!

— Тоді чому ж там ніхто нічого не знає про замок? — знову втрутилася Лучія.

— Не знаю. Перший гонець — загадка. Його поведінка досить дивна. Він одержав пакета із фортеці і нікому не сказав нічого про фортецю. Ви тільки уявіть, яку сенсацію викликала б така чутка. А може, в того кур’єра є підстави тримати все в секреті?

— Або той замок — щось дуже-дуже знайоме всім, якийсь старовинний будинок чи щось подібне… А люди, не знаючи його історії, просто не звертали досі на нього ніякої уваги.

— Припущення твоє цікаве, Лучіє, — відповів Віктор. — Але Тік зовсім не згоден з ним. Він зумисне уникає робити в телеграмах найменший натяк на «замок» чи «фортецю». І все-таки не просить, а наказує виїжджати в Шоймени. Заради якихось старих руїн чи ще чогось дріб’язкового він так не чинив би.

— Твоя правда! — визнала Лучія. — Отже, кликати нас туди спонукало Тіка щось пов’язане з дівчиною в білому!

— Ти вважаєш, щось могло статися з дівчиною? — захвилювалася Марія;

— Мабуть, саме так… — роздумував Віктор. — Він з нею зустрівся або… або натрапив на її сліди… Не просто на сліди, а на те, що вона в замку… або на те, що вона полонена…

— То що ж з нею трапилося? — не могла заспокоїтися Марія.

— Історія її полонення теж загадкова… Але поки що облишмо це… Зараз у нас інше завдання. Тіків виклик, його телеграми, його Шоймени — все співпадає з нашим документом, з нашими Шойменами. Отже, нам випадає дуже гарна дорога. Це — без сумніву. Як ви вважаєте?

Усі погодилися.

— Ми зустрінемося з Тіком! — були перші Данові слова, коли він підійшов до групи з якогось закутка саду, де вивчав документ. — Мамо рідна, мене ошелешила ця розгадка… А я думав, що все дурнички. Диво, а не логофет! Я йому зробив би… сам не знаю що, але щось дуже велике. Грандіозно! Як він додумався до такої дивовижної передмови!

— Хіба тільки це? — загорілася Лучія. — А ключ? А фраза про великодні дні, яка мене збивала з пантелику?.. А речення з курчатами, з заповіддю? Признайся, Вікторе, коли ти почав відчувати, що документ — то насправді тільки ключ до нього?

— Мене ніби осяяло. В голові наче грозові хмари клекотіли. Я згадав вашу суперечку з Марією про. відсутність конкретності… З цього ми й виходили. Але облишмо розмови. Треба негайно збиратися. Ти цікавився, Урсу?

— Так! — відповів крем’язень. — Поїзд-лісовоз іде на Шоймени в обід, а прибуває десь о четвертій-п’ятій годині пополудні. Бо там підйом і дорога важка.

— Ми втратили день! — засумував Дан. — І все через мене. Аби я не заснув і дочекався батька, то прийшов би ще вночі з телеграмами і ми могли б поїхати рано-вранці.

— Там все одно нам нічого робити! — заспокоїла його Лучія.

— Як-то нічого робити?

— Ти не читав документа? «Тінь дуба викривленого, у Шойменах на світанку місяця восьмого…»

— Чому ми повинні бачити тінь дуба на світанку?

— Почекайте трішечки… Але ж відтоді, як написано документ, минуло понад триста років. Хіба міг стільки літ стояти викривлений дуб?

Нікому досі і в голову не прийшла ця думка, це запитання, найпростіше й найзловісніше з усіх. Тому вони якось аж розлючено глянули на Дана.

— Чи може стільки літ стояти викривлений дуб? — непевно, мов луна, повторила Марія запитання.

Віктор спробував розвіяти їхні сумніви:

— Не гаймо часу. Треба приготуватися так, як до тривалої екскурсії. Рівно о дванадцятій зустрічаємося на станції.

Він намагався говорити спокійно. Але Данове запитання цвяшком засіло в голові. Що ж буде, коли в Шойменах справді нема викривленого дуба?