Рефері чітко порахував до десяти, потім підняв руку Урсу. Переможець спустився східцями рингу під безперервний шал присутніх. Супротивник почав ворушитись, але хто там на нього вже дивився? Усі погляди, всі слова і всі симпатії були звернені до Урсу. Тренер привітав свого учня якоюсь винуватою посмішкою:
— Урсу, як же ти здогадався?.. Я не мав часу пояснити тобі, що слід перемінити тактику. Навіть коли б хотів…
Урсу, нагнувши голову, відповів йому:
— Ви казали мені про це, казали колись… Ви вчили мене, що психологія для боксера важить дуже багато. З цього я й виходив. У своїх міркуваннях, ви базувалися на упевненості супротивника в перемозі. Я теж так думав. Але ви радили подарувати йому кілька легких успіхів, а тоді укріпити його впевненість, хай, мовляв, заспокоїться. Але коли, замість заспокоїти його, ця тактика викличе в нього бажання якомога швидше закінчити бій? Надто коли він побачить, що все йде досить легко… Чому б не спробувати уникнути від самого початку будь-якої несподіванки, будь-якого неочікуваного удару? Я весь час відчував, що ваш метод призведе не до самозаспокоєння, а саме до такої реакції супротивника.
— А твої міркування? — здивовано спитав тренер.
— Я міркував так: коли атакуватиму від самого початку, то похитну його впевненість, посію страх. А це може призвести до цілковитого порушення рівноваги, і тоді невпевнений супротивник у моїй владі. Так воно й сталося в другому раунді. Я вам дуже вдячний, бо ви навчили мене думати. Але тут був ще один фактор, який сприяв моїй перемозі…
Цей фактор саме заходив до роздягальні Урсу. Був то білявий кирпатий хлопчик, він кинувся на шию переможцеві, ледь не плачучи од радості.
— Ти вибач мені, Урсу, але я навіть не знаю, як ти переміг. Коли я побачив, як готується вдарити твоя права, то заплющив очі. Мені було жаль бачити вдруге такий нокаут.
— Де Лучія? — швидко спитав Урсу.
— Яка Лучія? — щиро здивувався Тік.
— А записка… записка, яку ти мені кинув?..
— А-а!.. Записка! То я написав! Думаєш, я дурний — допустити, щоб ти через неї програв матч? Та що з тобою?
Урсу плюхнувся на канапку. Він був ладен утретє одержати могутній удар від здорованя, тільки б Лучія була тут.
3
Дівчина в білому завмерла в квадраті вікна. На ледь освітленій вулиці перехожих було мало. В будинку давно вже панувала тиша. Думкам привільно. Дівчина почувалася самотньою, дуже самотньою, обурливо самотньою. Коли батько сказав, що вона пробуде всі канікули в бабусі, Лаура застрибала від радості. Малесеньке, загублене на карті містечко притягувало до себе, наче магніт. Спогади веселого дитинства, хоч здавалися туманними й далекими, обличчя бабусі, будинок з ганком, просторе обійстя з шовковою травою, що так ніжно лоскотала ноги, коли бабуся дозволяла ходити босоніж, чарівність далеких сонячних днів, — усе видзвонювало в вухах світлою голубою мелодією. Але це містечко було жадане ще й тим, що тут жили черешняки. Про них Лаура начулася багато, але найповнішу і найправдивішу розповідь вона почула з вуст одного з них.
…Спершу їй навіть на думку не спадало, що цей кволий і незграбний хлопчисько, якого вона кілька тижнів тому зустріла в кабінеті свого батька, міг бути черешняком. Його ніби щось хвилювало, коли він перебігав поглядом по книжках, які тисячами вишикувалися на полицях бібліотеки, поки батько гаряче доводив щось високому білявому чоловікові, колишньому товаришеві по ліцею. Коли, нарешті, вони познайомилися, юнак почервонів і Лаура зверхньо посміхнулась.
Потім, швидше з чемності та під враженням від книжок на полицях, юнак боязко спитав, чи подобається їй мандрувати. Вона кивнула головою і швидко та байдуже запитала й собі те саме. Він теж відповів кивком голови, а потім знову став таким же мовчуном, яким вона його й застала. Вони були в бібліотеці самі. Дорослі вийшли десь у сад. Несподівано він спитав її:
— Ти боїшся мене?
Жорстоке запитання юного гостя ніби зняло панцир, у якому він волів би перебувати. Він глянув їй в очі, докірливо насупив брови, але раптом сказав відверто:
— Тобі подобається вдавати із себе розв’язну? То знай, що це негарно. Підшукай іншу роль, яка не грунтується на зазнайстві та на бажаннях, а на інтелігентності й щирості…
— Тобі теж не личить бути психологом. Хочеш, я скажу, хто ти?.. Ти соромливець, аж вмираєш від страху. Я, бувши на твоєму місці, давно вже знала б, із ким розмовляю…
— А-а, певно… Якби на твоєму місці була дівчина, трохи… зрештою…
Не знаходячи потрібного слова чи, може, вдаючи, що не може знайти його, він задовольнився тим, що випнув губи…
— Я — Лаура…
— А я — Йонел…
— Мені подобається подорожувати, бути королевою, мені подобаються гори, ліси, я люблю пити воду з джерел, бути розумнішою від інших!.. І писати… мені подобається писати, писати, писати про все… про ліси, про замки…
— Ти жахлива! — здивувався Йонел, намагаючись витягнути Лауру з її замрії. — А чому тобі не подобаються печери?
— Мені не подобаються печери? Хто тобі сказав? Вони мені дуже подобаються!
— Була б ти приязна, я розповів би тобі про справжній випадок у казковій печері…
— А-а! Про черешняків! Чула! Вже й не пригадую, скільки разів. І від кого тільки не чула! Я все знаю! Віктор, Урсу, Марія, Лучія, Тік, Йонел, Дан… Чому ти червонієш?
— Ні… Я не червонію… Тобто… Ну гаразд! Нічого ти не знаєш! По-перше, ти навіть не знаєш, хто я такий! А я Йонел! Чому ти почервоніла?
— Ти?! Йонел?!.. Ти черешняк? Чому ж ти не сказав цього відразу?.. І не хвалися, що…
Йонел відповів їй усмішкою. Потім заклав праву руку десь за потилицю й сказав:
— Коли хочеш переконатися, поклади руку сюди! Це саме сюди вдарив мене Петреску ручкою пістолета. Ого! Добряче боліло! Якби не Марія…
— Знаєш що? Ходімо в сад, і там розкажеш мені все. А забудеш щось, то я нагадаю…
Вони обоє побігли в сад, і там, у затінку айви, Йонел розповів їй до найменших подробиць про надзвичайну експедицію черешняків у Чорну Печеру, змалював портрети кожного, розповів про відвагу й незрівнянну силу Урсу, про енергію та далекоглядність Віктора. Подив і захоплення непомітно заволоділи душею Лаури.
Ввечері вони розлучилися як двоє гарних давніх друзів. Пообіцяли, що писатимуть, що провідуватимуть одне одного, що Йонел познайомить її з друзями. І вона відчула себе такою близькою до черешняків, що зараз же почала благати батька, щоб дозволив їй пробути частину канікулів у бабусі, в містечку. Спершу батько й чути не хотів про це, сказав, що Лаура поїде з ним, як це вже бувало й на інші канікули. Але врешті-решт її прохання й благання взяли гору.
Завмерши в отворі вікна, Лаура поринула в спогади. Приїхала вона сюди з думкою розшукати друзів, про яких мріяла вже стільки часу, але бабуся оберігала її від усіх і кожного, змушувала весь час сидіти в хаті, навіть на прогулянку не пускала саму… І Лаура почувалася самотньою, дуже самотньою…
Чиясь хода на тротуарі пробудила її від думок. На безлюдній вулиці з’явилася висока постать, що ніби прямувала сюди. Коли постать підійшла до ліхтаря, Лаура її впізнала і зраділа. Урсу! Дівчину ніби якийсь вихор підхопив. Десятки думок і почуттів витіснило одне: негайно поговорити з ним, попросити вибачення за зустріч із Марією, яка роз’ятрила болючі спомини, і щиро сказати, що Лаура хоче дружити з черешняками, що вона пропонує здійснити велику, надзвичайну подорож…
Лаура вистрибнула з вікна якраз тоді, коли Урсу опинився біля будинку.
Хлопець остовпів, коли перед ним невідь-звідки виник білий привид. Хлопець не міг второпати, що сталося. Аж відсахнувся.
— Ти Урсу, еге ж? — почувся шепіт. — Мене звати Лаура…
Урсу знову сахнувся, але білий привид підступив ще ближче до нього.
— Ти не злися і не бійся… — забринів тремтячий шепіт. — Я хочу тобі сказати щось дуже важливе…
Але саме цієї миті сліпуче світло залило темне провалля ганку, у замку дзенькнув ключ і на порозі з’явилася грізна постать бабусі. Побачивши хлопця й дівчину, що стояли, майже торкаючись одне одного, стара тільки й спромоглася спертися на одвірок і промовити:
