Потім покликав із собою Цомбі і вдруге за цей день рушив такою знайомою до найменших дрібниць дорогою.

Урсу просунув спершу руку, потім голову в пробитий каменем отвір у металевих дверях, засвітив ліхтарика й почав водити променем. Камінь провалився в якусь глибоку яму, звідти дуже тхнуло пліснявою. Яма являла собою куб, ребро якого було метрів три завдовжки. Хлопець освітив променем ліхтарика стіни, але не виявив там ні дверей, ні отвору. Він обережно висунувся назад і розповів Данові все, що побачив.

— Не може бути цей отвір просто ямою! — ніби аж злякався Дан.

— Спробуємо обстежити підлогу. Не думаю, що на нас чекає якась небезпека.

— А ти бачив підлогу? Ти впевнений?

— Якщо камінь лежить там, то там є й підлога, — відповів Урсу. — Я спущуся перший. Ти просунь голову, візьми ліхтарика, а решту залиш на мій розсуд.

Урсу обережно просунувся в отвір, спустився вниз. Відчув під ногами тверду підлогу, покриту тонесеньким шаром землі. Допоміг спуститися Данові. Вони обидва засвітили ліхтарики й почали пильно вивчати куба, всередині якого опинилися.

Це було просте за будовою, але солідне приміщення з товстими стінами. Обидва черешняки грунтовно й ретельно шукали в ньому потайний хід, який, вони були певні, неодмінно мусив бути. Урсу обстукав кайлом кожну стінку, крім відкопаної знадвору. Не залишилося необстеженої жодної п’яді стін, однак не було навіть сліду дверей.

— Не може такого бути! — затявся Дан. — Ця споруда повинна мати якесь призначення. І єдине її призначення — приховувати таємний хід. Чи ти вважаєш не так? А мене хоч ріж, не знаходжу іншого пояснення.

— Я вже й не знаю, що думати. Кожне відкриття сповнювало нас надіями й несподіванками… Ти ж знаєш — і в руїнах, і в тих підземеллях… Але не встигнеш перевести подих після важких зусиль чи крикнути «Ура!», як переконаєшся, що це відкриття — нісенітниця, воно веде в нікуди, або бачиш, що там уже побував хтось до нас.

— Не забувай про те, Урсу, що тут уже хтозна-скільки століть нікого, крім нас, не було.

— Це правда. Перед нами тут нікого не було.

— Ось бачиш? А я вважаю — ця споруда щось приховує!

— Обстежмо підлогу! Адже ми її залишили насамкінець. Дуже часто таємні ходи бувають у підлозі.

— Давай! Я ризикнув би сказати: «Хай щастить!»

Перш ніж спуститися, Урсу вкинув сюди інструменти, то тепер узяв кайло і прокреслив дві діагоналі, потім, теж кінчиком кайла, поділив підлогу на чотири рівні частини. Хлопці лопатами почали зчищати землю. Коли підлога стала зовсім чистою, вони уважно обстежили її з допомогою ліхтарів. У кутку біля задньої стіни помітили кружальце землі завбільшки з долоню. Вони одразу ж здогадалися, що там якась виямка. А може, навіть щось більше.

Дан пильно стежив за кожним рухом Урсу. Ось той узяв у руки лопату, підійшов до цього острівця грунту й відкинув його. Лопата наткнулася на метал — почувся характерний звук.

— Кільце! — збуджено прошепотів Дан. — Я так і думав!

При світлі ліхтариків черешняки побачили навколо кільця чотири тонесенькі врізи, чотири виїмки, які утворювали квадрат завширшки майже в півметра.

— Люк! — здригнувся Дан від хвилювання. — Ти бачиш, Урсу?

Замість відповіді Урсу заклав кінчик кайла в кільце і щосили потягнув за дерев’яний держак.

— Не хоче піддаватися? — спитав Дан. — Давай зробимо важіль із держака.

— Він не витримає, але іншої ради в нас нема.

Урсу здалося, ніби люк ворухнувся, але насправді зламався держак. Хлопець знову натис на кінчик кайла і так почав тягнути, аж кров застукотіла в скронях. Люк справді піддався й на кілька міліметрів одним краєм піднявся над підлогою. Хлопець витягнув кайло з кільця й кількома дужими рухами підняв кам’яну кришку.

Перед очима двох черешняків була виямка, всередині якої стояла металева скринька. Витягли скриньку назовні. Ямка виявилася неглибокою. Урсу постукав кінчиком кайла, але звук був глухий. Не залишалося жодного сумніву — тут не було ніякого потайного ходу.

Зрештою вони зайнялися знахідкою. Скринька виявилася незамкненою, тільки поіржавіла. Вони відчинили її й на свій подив побачили ще одну скриньку, дерев’яну, яка вже зогнила. Але і в ній була ще одна металева скринька, ледь зачеплена іржею, ця вже замкнена.

— Скринька в скриньці! — дивувався Урсу. — Що тут може бути?

— Може, скарб?

— Відчиняємо?

— А ти подужаєш?

Урсу почаклував кайлом. Металева кришка не дуже довго чинила опір. Незабаром вона відскочила вбік, але всередині виявилася ще одна скринька з твердого дерева, яка дуже добре збереглася.

— Ну, це вже занадто! — вигукнув спантеличений Дан. — Які скарби можуть бути там усередині?

Вони обережно дістали дерев’яну скриньку. Кришка в неї була забита цвяхами.

— Вийдемо нагору? — запропонував Урсу. — Бо я й здумати не можу, що тут є.

— Ходімо, бо мені вже кепсько від цієї пилюки та плісняви.

Вони спершу викинули інструменти, потім виліз Урсу. Дан подав йому загадкову скриньку, а потім і сам висунув голову з дірки. Урсу легко витягнув його нагору.

— Тут, при світлі, краще, — сказав Дан, з насолодою вдихаючи чисте, прохолодне повітря. — Мені дуже цікаво знати, що ж там усередині? Давай відчинимо!

Для озброєного кайлом Урсу відчинити скриньку — справжня дрібниця. Але все одно він підважував кінчиком кайла дуже обережно, щоб не пошкодити скриньки. Кришка відскочила. Що ж там усередині? Ще одна скринька? Чи, може… Вони сподівалися побачити блиск монет, діамантів, коштовностей. Але ніякого металевого блиску. Тільки зогниле ганчір’я та старе полотно. Оце і весь вміст! Вони перекинули її догори дном, вони її трусили. Але марно. У скриньці більш нічого не було. Дан уже ладен був вибухнути лайкою, коли Урсу швидко розгорнув ганчір’я і побачив там два аркуші паперу.

— Що це таке?

Аркуші дрібно списані кирилицею. Дан глянув на Урсу. Крем’язень стояв очманілий:

— Я, на жаль, нічого не розумію в цьому! Може, ти знаєш кирилицю?

— Тільки цифри… Стривай, ось ніби можна щось розшифрувати… Тс-с! Який жаль, що я не знаю абетки! Ось записано: 1… 4… 1… Що б це могло означати? Дивися, а ось унизу аркуша 7141…

— А може, то рік? — докинув Урсу.

— Твоя правда, Урсу. Це справді сім тисяч сто сорок перший рік. Треба відняти від нього п’ять тисяч п’ятсот вісім.

— Тисяча шістсот тридцять три! — швидко відповів Урсу. — Тисяча шістсот тридцять третій рік, — це, мабуть, дата документа.

— Здається, ми знайшли дуже цінний документ, Урсу. Подумай тільки, який він давній! А як дбайливо заховано його! Може, навіть уся ця споруда зведена заради нього!

— Знаєш, що я думаю? Я вже говорив, що мені часто ставало страшно. Скільки разів ми думали, ніби знайшли щось…

— Не панікуй… Я певен, ми знайшли дуже цінний документ. І все — завдяки тобі, Урсу. Аби ти не помітив того виступу стіни, ми б верталися ні з чим.

— Та облиш ти. Тут моїх заслуг найменше. Що будемо робити?

— Негайно додому! І Марія, і Лучія чудово знають кирилицю. А коли ні, то даю слово честі, що завтра до обіду я сам перекладу його на нашу абетку.

— Гаразд, я теж за це, — твердо відповів Урсу.

— А що робити з діркою? — спитав Дан. — Залишимо так чи засиплемо?

— Не турбуйся. Мине ще багато тижнів, поки її помітять. Хто сюди може зайти?

— До того ж, думаю, нам тут уже нічого шукати, — додав Дан.

Але він помилявся.

Урсу швидко згорнув намет і вбгав його у великий речовий мішок. Вони могли рушати. З якимось смутком у голосі Дан обізвався до товариша:

— Який жаль, що Тіка не було! Він би так тішився! Бідолаха! Хто зна, де він тепер!

Урсу й Дан ще раз окинули поглядом руїни і впевнено рушили до станції. До заходу сонця залишалося ще кілька годин.

Жоден із трьох хлопців не досяг того дня поставленої перед собою мети. Урсу й Дан так пізно приїхали до міста, що було ніяково будити друзів та ділитися з ними своїм великим відкриттям. Тож вирішили відкласти все на ранок. А малий шибайголова, пройшовши всю дорогу до Бозієнів пішки, дістався в село, коли вже смеркло. На щастя, він не збрехав Марії, що у нього в тому селі є приятель, отже, він і пішов просто до нього. Тік, непомітно для хлопця, випитав у нього, що справді є такий парубок, який по кілька разів на день гасає на велосипеді між Бозієнами й Могилою, але живе він не в Бозієнах, а в Могилі.