— Ну, рубець, слід після рани, знаєте, коли хтось поріжеться…

— А-а! Ти хочеш сказати, чи не був він якось позначений? Ні, я нічого не помітив. Хоча стривай… Ні… Він був вимазаний у сажу від машини, не знаю, як вона зветься. А на обличчі сліди від пальців.

— Ви не пригадаєте, як він одягнутий?

— Чому ж ні? Такий одяг носять трактористи. «Комбінезони» на них кажуть. Але він його скинув і залишився тільки в бавовняній сорочці без рукавів. У нього дуже сильні руки, це я помітив.

— А на руці не було якогось татуювання?

— Як? Що це таке? Я ж тобі казав, що я не ходив до школи!

— Ну, знаєте, так, як роблять моряки. Вони виписують щось на руці, ніби вимальовують голубим чорнилом. Серця, жіночі обличчя…

— А-а! — зрозумів Стріха. — На руках у нього не було ніяких дурничок. Я бачив тільки набряклі жили.

Тіка охопив розпач. Що за ніякий шофер? Без рубців, без татуювання. Хоч би в нього не було ноги або в бійці хтось йому відтяв вухо…

— І не було нічого-нічого? Навіть ніс не приплюснутий?

— Аби я його побачив, то, може, і впізнав би, але чогось особливого не пригадую. А навіщо він тобі, хлопчику, що ти неодмінно хочеш його бачити?

Малий не встиг відповісти на запитання, бо Цомбі, запідозривши, очевидно, що господар його в скрутному становищі, зчепився раптом з кошлатою шавкою, яка злякано дивилася на нього з кутка подвір’я. На поміч шавці прийшов сусідський собацюра, отже, боротьба вже тривала на рівних. Стріха, не відаючи про справжнє становище на фронті собачої битви, схопив дрючка й пожбурив його в нещасного собаку.

— Геть з обійстя, помазок і прокляття!.. — лайнувся він і, повертаючись до Тіка, сказав, ніби просив вибачення: — Цей шофер так лаявся, що й я навчився від нього на старості літ. Знаєш, що таке помазок?

— Щіточка для гоління… — відповів малий.

— І чому шофер лається в «помазок»?

— Він лаявся в «помазок»? — аж підстрибнув від несподіванки Тік.

— Я тобі вже сказав. Мені ще ніколи не доводилося чути, щоб хтось лаявся в «помазок», хоч, скажу тобі, наслухався я в житті чимало лайок.

Що там не кажи, а малий недарма бив ноги. Все-таки щось та дізнався. Може, врешті-решт, йому пощастить знайти шофера за останньою ознакою, за отим «помазком», про якого нагадав Стріха. Хоч хлопець і поспішав, однак не забув подякувати дідусеві і стрімголов кинувся у ворота.

— Гей, Цомбі! — крикнув він. — Ми мусимо знайти людину в місті, котра лається в «помазок»! Знаємо тільки одне: він шофер.

З усього видно було, що щастя починало всміхатися кирпатому черешнякові. Не встиг він вийти за село, як його наздогнала підвода. Їздовий запросив хлопця сісти, а Цомбі вимушений був пристосувати свій біг до швидкого дріботіння коника. У місті кирпатий кучерявець зібрав ватагу малюків і таємниче та суворо звелів їм повторити завдання. Він перемінив сектори дії кандидатів у черешняки так, що жоден з них не міг спровокувати на лайку одного й того самого шофера.

— Перемінимо й пароль, — закінчив Тік. — Пароль буде ІБМОЦ!

Він примусив кожного повторити, а коли переконався, що всі засвоїли завдання, розкрив перед ними таємницю.

— Треба дізнатися, хто із шоферів у нашому місті лається в «помазок». Запам’ятайте: ПОМАЗОК! Знаєте, що таке помазок? Щіточка для гоління…

З натовпу малюків раптом почувся несміливий голосок одного з кандидатів у черешняки:

— А я знаю, хто так лається! Якби ти мені сказав одразу! Він спершу вилаявся в «прокляття», а потім і в «помазок», та я думав, що то якась деталь від машини, може, такий шуруп.

— Невже? — аж підстрибнув командувач. — І ти записав номер?

— Я тобі його передав.

Тік гарячково понишпорив у кишенях, знайшов усі донесення і вибрав одне з них:

— Оце воно? Донесення номер п’ять, із сектора Е?

— Так!

— Любий мій! Ти цілком заслужив зватися черешняком!

Інші малюки засмутилися, що їхня місія закінчилась, так і не розпочавшись. Зате новоспечений черешняк почував себе на сьомому небі від щастя. Бо знав, що відтепер, коли він опинився під крильцем у Тіка, ніхто не посміє його дражнити або віддухопелити. Його так розпирало від гордощів, що він навіть посмів запропонувати шефові:

— То, може, пошукаємо машину?

Пропозицію радо прийняли Тік і решта кандидатів у черешняки. Бо з’явився шанс заслужити похвалу й прихильність шефа. Вони розбіглися стрімголов, повторюючи в думках номер машини та дивний пароль.

Десь за годину один із них повернувся захеканий:

— Ібм… хи-хи-хи… Імб… хи-хи… Іб…

— …моц! — закінчив за нього Тік. — Що трапилося?

— На Па… хи-хи… На Панській… машина, шофер, поламався мотор…

— Не може бути! — вигукнув Тік. — Ти впевнений?

— Але ж він при мені лаявся в «помазок»! «Чого ти витріщив очі? — каже він мені. — Помазок бродяжний!..»

— Де ти його залишив?

— На Панській, кажу, якраз навпроти магазину металевих виробів.

Хоч Тікові було геть ніколи, він усе одно не хотів ламати величі ритуалів, заведених серед своїх прихильників. Він виструнчився і потис малому руку. Той аж затремтів, бо не сподівався такої честі.

— Дочекайся тут усіх, і скажеш, що ти уповноважений мною приймати донесення. Та не забудь у кожного питати пароль. ІБМОЦ!

Тік рвонув з місця, а малий почав сушити собі голову безліччю запитань. Яким тоном йому говорити з розвідниками? А може, вимагати від них письмові донесення?

Як йому бути з розвідниками?

А кирпатий шибайголова мчав тим часом до Панської вулиці, дивуючи своєю швидкістю безліч людей. Боявся він лише одного — аби шофер не полагодив мотор і не поїхав.

Але Тікові страхи виявилися марними. Бо, щоб мотор почав працювати, шофер, як завжди, мусив добряче погріти чуба. Машина стояла там-таки, де її побачив щасливий кандидат у черешняки, а шофер був ще лютіший, ніж раніше. Тік, ще не доходячи до нього, здалеку почув «помазок», сказаний крізь зціплені зуби. Аби не накликати на себе злості шофера, хлопець почав шукати якогось пристойного приводу для розмови. Він став так, щоб шофер його не помітив, а побачивши гайку на землі, підняв її й дуже швидко подав:

— Візьміть, будь ласка! Вона ледве не закотилася в рів.

Вражений жестом та чемним тоном хлопця, шофер і не подумав, що тут нема ніякого рову. Черешняк ризикував, але з вигодою.

— Спасибі, — відповів шофер усе ще буркотливим тоном. — Без цієї гайки згайнував би ще півгодини.

Шофер поволі заспокоювався. Він запустив двигуна й підморгнув Тікові:

— Не хочеш трохи покататися?

Пустунові навіть не снилося, що за такий короткий час йому вдасться зробити так багато. Він одразу вмостився в кабіні біля шофера й почав здалеку:

— Вам доводиться виїжджати й за місто, в села?

— Майже завжди за місто. Тому так і зносилася машина. А дороги які, помазок і прокляття! Ух! Самі тобі аварії. Одна за одною. Коли працює мотор, стріляє шина. Коли з колесами порядок — ламається клятий мотор.

— І ніхто вам ніколи не допомагає? Я навіть сьогодні бачив у Зогренах аварію машини. Але там був і дід Стріха, високий такий, довготелесий, він допомагав шоферові.

— Отой згорблений дід? — перепитав шофер.

— Угу… У нього тіло вигнуте знаком запитання.

— Стрічав і я того діда, днів два тому. І передав йому одного пакета. Чи відніс він його?

— То ваш пакетик? — почав підбирати ключика Тік.

— Ні! Мені його дав один селянин, точніше, парубок з Бозієнів, він весь час на велосипеді гасає. І попросив відвезти до міста.

— А ви знаєте того хлопця? Не скажете, як його звати?

— Ні! Я й бачив його тільки раз чи двічі, коли проїжджав через Бозієни й Могилу. Він цілий день гасає на велосипеді. А чому це тебе так цікавить?

Тік наготувався щось відповісти, коли це якийсь вибух струсонув машиною. Шофер загальмував і схопився руками за голову:

— Помазок і прокляття! Ти бачив?! Шина! Охо-хо!

Але Тік уже не слухав другого «помазка». Він вискочив з машини й стрімголов подався додому. Йому кортіло вже сьогодні добратися в Бозієни і знайти того, хто приніс послання. Хлопець на ходу переповів Марії про наслідки своїх розвідин і попросив переказати батькам, що він пішов провідати товариша в Бозієнах.