Бабуся була занадто нещасною, щоб зрозуміти, кому вона виливає свою журбу. Ангельський вигляд малюка розчулив її. Вона розгорнула аркуш паперу й почала читати, тихо шепочучи, ніби сама до себе:

«Пробачте мені, бабусю… вірте мені… я не хотіла, щоб ми мучилися обоє… я йду до своїх гір, у свої замки… між свої високі колони… Все те мене кличе, бабусю, кличе… А я йду тому, що люблю вас…»

Ридання знову струснули стареньким висхлим тілом, а Тік тихесенько, без звуку пішов.

Вузеньким здичавілим міжгір’ям дерся вгору маленький поїзд-лісовоз. На непокритих платформах примостилися натомлені люди. Сиділи тут старі, спираючись на повні бесаги, молодиці з дітьми на руках, чоловіки з сокирами, веселі юнаки, підлітки з допитливими поглядами, а серед них і чорнява кирпатенька дівчина, одягнута в сукню, що напередодні була, очевидно, дуже біла. З багажу в дівчини тільки рюкзак, теж почорнілий від вагонної кіптяви. Дівчина мовчала… Ніхто не заважав їй дивитися на небо, де не було ані хмарини. Дівчина в білому шукала фортеці й замки, а їх могло подарувати тільки безхмарне й безмежне небо.

Горяни навколо неї були настільки звичні до тутешньої краси, що не звертали на неї найменшої уваги. Говорили всі — хто охоче, а хто з нехіттю.

— Ти в Смереки їдеш?

— Еге.

— До лісу тільки чи далі, до заводу?

— Буде видно. Де платять краще та де краще ставляться до людей. А більше мені й не треба.

— А ви чули? Ніби знов знайшли золото… Це вже місяців три-чотири тому, ще тільки крига скресла, то ніби один чоловік витяг неводом золоті монети.

— Таке! Дитячі байки… Ось я чув…

— А я тобі скажу, що тут золота багато, хлопче, багато щирого золота… Десь тут є скарб… Про це і в старовинних книжках пишеться…

— А скільки вам років, дідусю?

— А скільки б ви мені дали? Ну-ну, цікаво!

— Сімдесят, я сказав би, але боюся вас образити.

— Та облиште! Я ж не баба.

— Ну ще п’ять.

— Більше.

— Невже вісімдесят?

— І ще чотири.

— А з вигляду ви — ніби парубок. Мабуть, ще й дівчата задивляються на вас.

— А в нашому селі є один дідок, Костаке Дзига його прозивають, то бачили б ви, як він бігає за курми! А йому ж уже вісім після сотні.

— А ви з якого села?

— Я? З Тартаків. А Дзига може вам розказати, скільки він вистраждав через те золото. Бо він усеньке життя прожив тут, у цих краях. Лісникував. І ночі не було, щоб хтось не навідувався туди, вгору, до Фортечки. Цілісіньку ніч ліс гув од їхнього стукоту. А що він міг зробити? Вони б його порубали на шматки.

— І знайшли що-небудь?

— Дзига каже, що таємницю скарбу ніхто не може знати. Тільки коли бог захоче, то кине щось у весняні води. А люди… вони тоді щось знайдуть. Люди зруйнували стіни, потрощили прикраси… Дехто й натрапляв на щось. Оце вже років п’ять-шість тому поніс один чоловік до міста, аж до Бухареста, кілька витребеньок, здав у музей. Не знаю вже, скільки тисяч леїв дали йому за них… І відтоді знову сюди плавом попливли злодії.

— Дивіться пильно, може, й зараз їх побачите.

— Та їх і справді тут, наче зайців восени. Торік піймали цілу банду розбійників, душ четверо, — вони никали по селах і навіть людей перестрівали. Їх суворо покарали. А я кажу, що таких треба вішати при всьому народі. І так треба чинити з усіма злодіями. Ти думаєш, коли тебе перестрінуть, то помилують?

— А мені, дідусю, здається, що в цих балачках чимало небилиць наплетено…

— Не віриш старому? Ну, нехай би жінки теревенили… Та ти спитай навіть дитину…

Кожен вів про своє. А дівчина ні на мить не розлучалася зі своїми фортецями, замками, мріями та голубим небом. Вона й слова не чула із тих страшних розмов, які точилися довкола неї, певна, що все незабаром переміниться.

На землю спадала вечірня прохолода. За Дановою хатою, під тим самим гіллястим горіхом, хоч нікому й не потрібен був його затінок, мовчки сиділи троє черешняків: Тік, Дан, Марія. Після стількох непередбачених подій усі троє були неспроможні придумати щось путнє. Урсу, не сказавши нікому й слова, узяв намет на плечі й подався десь у поле; Лучія не хотіла виходити з дому і навіть гадки не мала комусь щось пояснювати, а дівчина в білому зникла невідомо куди.

Найдужче сумував Тік. І хвилювався не знати як. Та й було чого — адже спочатку він так погано подумав про високу бабусю в окулярах, а оце щойно залишив її в сльозах на ганку. І ще одне: пішов Урсу, не сказавши йому ні слова, а це вже було щось зовсім неймовірне й дуже болюче. Тік відчував, що він — свідок якихось незвичайних подій, які проясняться не так-то й швидко. Одначе йому не подобалося стояти пеньочком, бо спокою не давала настирлива думка: «Треба шукати дівчину в білому». Але хто його сприйме всерйоз? Марія? Марія тільки жалкувала, що не подружила з розумною дівчиною, гідною товариства черешняків. Вона не знала, хто така ця дівчина, і в глибині душі не дуже вірила листові, якого Тік запам’ятав дослівно… Дан? Дан одразу визначив, що це ще одна витівка дівчини в білому.

— Я впевнений, що тут пастка! — сказав він. — Вона вирішила, що ми знову прийдемо до неї, та й склала листа.

— Гаразд, — а бабуся? — не погодився Тік.

— Бабуся? Ха! Така лисиця, як Лаура, будь-яку бабу змусить грати роль кози чи діда, а не те що плакати. Не забувай, як вона нас обвела навколо пальця!

— Ти збожеволів? — розпалився Тік. — Я не подивую, коли ти скажеш, що й Урсу переміг здоровила тільки завдяки їй.

— А ти думаєш, це неможливо?

Тік розлютився не на жарт. Він ладен був зчепитися з Даном, але знав, що не дістане відсічі, та й не настав ще час для великої бійки.

— У мене таке враження, ніби в тебе не всі вдома, — знайшов Тік інший спосіб помститися.

— Відколи спізнався з тобою, — відрізав той.

— Так, бо раніше ти був просто ідіотом… може, навіть биком!

— Тіку! — прикрикнула Марія. — Ти не маєш права так говорити.

— А ти не маєш права мною командувати! Чому не підтримуєш мене?

— Бо ти нестерпний. Коли вже викинеш дурниці з голови?

— Коли зірву останні три квітки в садку…

Настала Данова черга втручатися й мирити їх:

— Та вгамуйтеся! Що вас укусило обох?

— А ти не бачиш? Через неї дівчина втекла з міста, а вона ще сміє…

— А-а! Ось що тебе пече! — здогадалася Марія. — Не інакше, парубче…

Тік зрозумів, куди його хоче загнати Марія, і випередив її:

— Ви обидві схожі, мов дві краплі води. Однаково погані й бридкі. І навіщо мені сушити голову через вас? Аби ще й ти пішла в який-небудь замок… Чому не йдеш?

— Бо якраз цього хочеться тобі, і не кажи, що я не вгадала. Знаєш, Тіку…

— Можеш називати мене осликом!

— Чому? — здивовано спитала Марія.

— Бо ти моя старша сестра.

— Негіднику! Я тобі вуха пообриваю!

— Ти вже колись хотіла… та твої погані вуха якраз підходять для моїх рук…

— Гей! — прикрикнув Дан. — Можете собі чубитися, де хочете, тільки не тут! Вгамуйтеся! Рахую до трьох. Раз… два…

Замість «три» почувся Тіків голос:

— Ти дурень! Навіть гірше, ніж дурень! Ти… — він хотів сказати «боягуз», але побоявся видати самого себе. Натомість лише махнув рукою, а це мало означати щось дуже зневажливе. А тоді пішов, набурмосений і ще сумніший.

Черешняки опинилися ніби в зачарованому колі. Нічого їм не вдавалося. Усе виходило навпаки. Вже почалися чвари. А їм і до голови не приходило, що десь там, далеко в горах, відбуваються події, які перевернуть їхнє життя.

Люди називали ці гори Гелята[4], і ніскілечки не помилилися, охрестивши їх так. Кругле гірське пасмо з урвистими стінами вигнулося на десятки кілометрів, замкнувши в собі величезну долину. Посеред долини гордо здіймалося кілька бескидів, але нікому ще не щастило добратися до них. Єдина дорога до Геляти звалася Фортечкою. Скеляста грива зважилася нахилитися до Геляти, утворивши в такий спосіб людям дорогу. Там, де грива торкалася гір, лежали руїни якоїсь дуже давньої фортеці. Історики спершу доводили, що там було римське укріплення часів третього століття нашої ери. Згодом під римськими руїнами знайшли руїни ще давніші, які беззастережно свідчили, що в першому столітті тут була фортеця даків. Стіни без цементного розчину, вироби з металу й кераміки підтвердили здогади археологів.