Він раптово розкрив кулака й підсунув під ніс обом паперового пакетика. У ньому була загорнута якась невеличка, але важкенька річ. Чоловік із борсуковими очима здригнувся.
— Ні… але ж… — забелькотів він.
Голос ватажка став жорстокий і гострий:
— Ви порушили чи не порушили наказ?
— Порушили! — визнав той, до кого було звернене запитання.
Голос і особливо постава його виражали покору, переляк, і чоловік із шрамом трохи злагіднів:
— Усьому свій час. Чого ви поспішаєте? Хочете все зіпсувати? Будь-який необдуманий крок може призвести до небезпечних наслідків. Запам’ятайте: я не хочу мати зайвих клопотів! І тому не допущу ніяких порушень.
Він пожбурив пакетика на похідне ліжко біля чоловіка з борсуковими очима. Винуватець не зміг витримати важкого погляду шефа. Але слова, які він почув далі, ніби трохи заспокоїли його:
— Мене не цікавить, чий це пакетик і що в ньому. Я не люблю робити обшуки… Але коли відчуваю, що переступають межу… Думаю, ви мене знаєте…
Від погрози ті двоє здригнулися. А чоловік із борсуковими очима облився холодним потом, коли знову почув голос ватажка:
— Сподіваюся, що всі монети на місці. Зараз перевіримо!
Тому він випередив усіх і двома скоками опинився біля ніші. Однією рукою діставав з тайничка стовпчики монет, а другою розривав у кишені папір, у який загорнута золота монета, — пакетик, адресований черешнякам; «борсук» розпачливо шматував його нігтями, аж поки відчув холод металу в руці. Потім підійшов до ватажка, тримаючи долоні човником. Чоловік із шрамом брав одну по одній монети, перераховував їх. Потім пильно глянув у вічі тому, хто їх приніс.
— Гаразд! Шістдесят! Поклади на місце! Ми мусимо знайти всі багатства, порівняно з якими ці монети лише дріб’язок. За роботу!
По якімсь часі усі троє шукачів вийшли зі свого лігва, кожен озброєний молотком, ломом, ножем і сокирою.
2
Полонянку в білому теж доймали тривога і неспокій. Її не дуже хвилювало, що черешняки запізнюються. Інший жах пронизував усі мрії й сни: черешняки можуть ніколи не прийти до її замку або прийдуть, коли вже буде зовсім пізно. Це чорне болісне передчуття прийшло до неї після останньої зустрічі з чоловіком із шрамом. Якби ж ніколи в світі не існувало цього: «Занадто пізно!» У білій блискучій кімнаті панував розпач.
Щоб перебороти сум, вона спробувала знайти заняття, яке могло б відвернути її думки від безконечних запитань. Дівчина почала вести щоденник; перші слова вона записала в нього тоді, коли Філіппе врятував їй життя, того дня, коли вона скаржилася котові на жорстокість чоловіка із шрамом. Щоденникові, як найщирішому другові, вона звіряла всі свої думки, присвячувала цілі години. Дедалі важче заповнювалися сторінки. Дівчина в білому перестала мріяти. А невимріяне так важко викласти на папері!
Полонянка знала все про трьох подорожніх, знала, що вони роблять, що шукають. Замок не мав від неї таємниць. Дівчина знала, що вони знайшли золоті монети, знала, де вони їх знайшли. Здогадувалася: тут є місця, що їх із таким відчаєм шукають ті троє. Чому не шукає й вона? Хіба може існувати щось більше, ніж шукати й відкривати таємниці?
Нішу вона знайшла по слідах пальців на запиленому мармурі. Ті троє, поспішаючи, забули замести сліди. Полонянка видряпалася до ніші й почала обстукувати олівцем маленькі мармурові плитки, якими ніша була обличкована зсередини. Одна з плиток зазвучала особливо, і дівчина знайшла маленького тайничка… порожнього, на жаль, бо тут уже хтось побував. Вона обстукувала інші плити по всій кімнаті. Але хоч як старалася, ніде більше не знайшла ніякої схованки. Дівчина поверталася до ніші знову й знову, аж поки знайшла другий тайничок. Але й він був порожній.
Полонянка, яку підганяла природжена уява, шукала не тільки монети, а й потайні ходи та вкриті пилом старовинні документи, що підтверджували б давню історію Замку двох хрестів. Тому дівчина ретельно обстежувала непомітні місця, найменші шпаринки, а надто мармурові плитки в ніші. На якусь часину задумалася перед нішею з двома тайниками. І думки, думки завирували в її голові. Обидва кубики порожні. А дверцята, якими вони зачиняються? У других дверцятах, у потовщенні, яке одразу їй видалося підозріло дивним, помітила між двома жовтими від іржі стінками аркушик пергаменту і ледь не зомліла. Щілинка в дверцятах зроблена винятково майстерно: аркушики пергаменту точно заповнювали порожнину. Середній аркушик списаний кириличними літерами. Але полонянка дуже добре знала цю абетку.
Вона стрибнула вниз, тримаючи в руках аркушики, і, пританцьовуючи від радості, почала говорити котові:
— Філіппе! Любий мій! Хто зна, що це за безцінний скарб! Давай ми мудро зробимо цю роботу. Потихеньку без поспіху…
І полонянка почала перекладати старовинний манускрипт. Дівчина забула про відпочинок, про сон, про їжу, не знала нічого, крім рукопису. Той, хто його писав, ніби не дуже добре знав мову… або… Дівчина в білому зрозуміла, що документ зашифрований. Вона перекладала слово за словом, але смисл перекладу здавався їй темним, безглуздим.
— Філіппе! Дурнику!.. Яка таємниця може бути в цьому документі? Аби ж то ти міг мені допомогти! Філіппе! Філіппе!
Згодом полонянка зрозуміла, що текст складався із фраз, котрі мали якесь значення, та зі слів без смислу. І всі свої зусилля вона спрямовувала на те, щоб відділити одне від другого, загалом же документ був ніби нісенітниця, пересипана релігійними висловами. Ось який текст документа переписала дівчина в білому:
«Тайну велику, скарби незліченні нещасть випали на наші голови і примушують нас думати про те, що їх приховує здавна, в кого не така пропаща душа, як наша. Як тільки ми підемо туди, де велика Фортеця, Орлів називається, і попросимо суворо, скажуть люди, що свідчення усі їх приховує хрест там великий. А коли ми будемо ще нещасніші, то лиш хрест цей великий здатний послати на наші голови порятунок і разом з ним посланців таємних хрестові малому, і всі хай зроблять такого хреста. І ще одного, і знову одного, і ще одного, а цей же буде знову найпершим. А хто буде лаятись, віками такого його не спокутує. І друге не в силі зробити, і думати буде не в силі. Бо в небесному царстві вхід там просторий і, як каже дехто, знаходиться тайний, і непосвячений жоден не знає і не буде знати во віки віків, у якому міжгір’ї воздвигнуте в муках творіння. І все марнота, все суєта суєт. І знайдемо ми не де-небудь в іншому місці, а тільки грамота тайна зі священного писання нам його покаже. А вона в ветхій тій книжці, що написав її мудрий Крістаке Зогряну — бідак-логофет третій по силі в державі. І тільки у віруванні покаже прохід лише тому із смертних, хто заслуговує цього. Тому, хто розумом мудрим зуміє просити вищої мудрості і зможе дістати з книги і до слів тих таємних ключа підібрати для нашого всіх щастя».
Що більше дівчина вчитувалася, то більше переконувалася, що текст безглуздий. Вона тлумачила його і так, і сяк, виключала слова, додавала інші, міняла порядок рядків, слів, але нічого не виходило. Де ж ключ? Адже він повинен бути! У відчаї вона почала виразно читати вголос для Філіппе:
— «Тайну велику, скарби незліченні нещасть випали на наші голови і примушують нас думати про те, що їх приховує здавна, в кого не така пропаща душа, як наша. Як тільки ми підемо туди, де велика Фортеця, Орлів називається, і…»
Дівчина в білому була вдячна котові бодай за те, що сама чула власний голос. Філіппе принишк і уважно слухав. Після перших трьох рядків дівчина здригнулася… Прочитала ще раз, потім ще і аж підскочила вгору від радості.
— Філіппе, любий мій, я знайшла! Як просто, як по-дитячому просто!
Але Філіппе, крім котячої мови, не знав більш ніякої, тому так і не збагнув таємниці. Єдине, на що він спромігся, це нашорошив вуха й шанобливо слухав голос дівчини, і здавалося котові, ніби бринить той голос якось особливо, ніби аж муркоче.
