3
У Вултурештах черешняки розділилися на дві групи. Дан і Лучія залишилися в руїнах, а Урсу з Марією пішли в ліс.
Ліс був густий, здавалося, йому нема ні кінця, ні краю. Марія не розуміла, як можна пройти через цей ліс, а особливо — як тут можна щось розвідати. Зате в Урсу був трохи бадьоріший настрій. Хлопець вискочив на вершечок якоїсь могили і помітив на лісовому обширі велетенського бука, що височів над усіма довколишніми деревами. Це гігантське дерево черешняк і взяв за орієнтир.
— А тепер скажи, чому ти вирішив іти саме сюди? — спитала Марія, коли вони вийшли на світлу галявину, посеред якої височіло дерево. — Тобі не здається, що ми занадто далеко забрели в ліс?
— А що б ми робили, коли б не прийшли сюди? У нас є зараз чудовий спостережний пункт, він полегшить пошуки.
— Ти хочеш вилізти на бука?
— Треба.
Урсу зняв черевики, ще раз окинув поглядом гладенький, гінкий стовбур дерева і поліз. Спритно, мов кіт, він видерся на вершину. Марія аж перелякалася, побачивши, як він мріє на самісінькому вершечку дерева.
Ліс аж до Вултурештів лежав мов на долоні. Він розкинувся на рівному плоскогір’ї, розрізаному річечкою, що звідси, згори, здавалася Урсу срібною стрічкою. Цей розріз не був прямий, а нагадував півколо. Урсу побачив усе, що хотів побачити, — точніше, те, що сподівався побачити. Він швидко спустився з дерева і вже з висоти кількох метрів просто стрибнув, геть перелякавши Марію.
— Ми врятовані! — сказав він. — Я й не знаю, що б ми робили без цього чудового бука.
— Ти знайшов замок?
— Ні, але якщо він тут, то ми маємо всі шанси відкрити його сьогодні, принаймні не пізніше, ніж завтра до обіду. Усе залежить тільки від тебе.
— Не розумію.
Урсу пояснив Марії, що ліс росте на плоскогір’ї, яке кінчається урвищем, а під тим урвищем — руїни. На щастя, неподалік тече лісом річечка.
— Як би тобі сказати… — намагався пояснити Урсу. — Уяви собі ліс у формі великого круга, ніби місяць уповні. Починається затемнення — і частина місяця зникає. Розумієш? Так зробила і наша річечка. Вона відділяє частину лісу від основного масиву. І якраз ту частину, що прилягає до урвища.
— Тепер розумію. Ти хочеш сказати, що нам треба обстежити тільки цю частину.
— Точно! Якщо замок у лісі, то він повинен бути лише тут. Кращого місця для нього не знайти.
— Отже, ми мусимо йти за течією… — погодилася Марія.
— Це перше, що ми маємо зробити! Коли тут є якийсь потайний вихід чи вхід, то він повинен бути тільки на березі річки. На наше щастя, берег майже оголений. А не знайдемо нічого на березі, то в лісі…
— А ти більше нічого не помітив? Чогось схожого на будівлю чи на житло?
— Там ніби стоїть щось на осонні… Я наче бачив якусь покрівлю, але не певен…
— А не краще зразу піти туди?
— Ні! Спершу пройдемося понад річкою, а коли вже нічого не знайдемо…
— Але ж ти кажеш, ніби щось бачив на галявині…
— Ти сама подумай, Маріє: там, на галявині, може, якась колиба, якесь житло, а це означає, що ніякого замку тут нема…
— Твоя правда! Якщо тут ходять люди, то вони не могли не помітити замку. Залишмо насамкінець цю останню надію… Гаразд… Ходімо вздовж течії!
Урсу й Марія рушили до глибокої, ніби зумисне оголеної, долини, щоб полегшити їхні пошуки. Урсу попереду, Марія за ним. Вони не тільки хвилювались, але й боялися. Боялись, що затіяне діло виявиться марним.
4
Біля підніжжя горба, над руїнами, терзалися Дан і Лучія. Дан видерся на горб і закричав:
— Ось тепер і вір документові! Я повинен пройти чотири сажні назад, але куди ж я піду?
— А ти ж говорив, що документ навіть дитина зрозуміє! — нагадала Лучія. — Я думаю, що треба провести уявну лінію в чотири сажні вздовж горба і шукати на тій лінії.
— Ох! Цей документ мене замучить, — зітхнув Дан.
— Розділимо горба навпіл, — підбадьорила його Лучія. — Праворуч — ти, ліворуч — я.
— Краще ти йди праворуч, бо я вже там був.
Лучія прийняла зустрічну пропозицію, навіть не запідозрівши, що Дан це зробив тільки тому, що ліва частина здалася йому важчою. Вони розійшлися в різні боки, просуваючись то на колінах, то навшпиньки, водночас пильно роздивляючись та обмацуючи руками кожну п’ядь землі. На висоті восьми метрів ні кущик, ні камінчик, ні ямка не вказували, що тут є якесь помешкання. Вони обоє повернулися назад, помітивши, що вийшли за межі руїн, і ще раз обстежили землю обабіч уявної лінії. Але нічого, нічогісінько не привернуло їхньої уваги.
— А що ми, зрештою, шукаємо? — спитала Лучія.
— Як що шукаємо? — перепитав Дан. — Вхід до замку.
— Але тут, на висоті чотирьох сажнів, що ми можемо знайти?
Дан тільки рота роззявив. Він про таке й не думав.
— Аби нам знати відправну точку, — продовжувала Лучія, — то можна було б скористатися твоїми комбінаціями. Ми б зупинилися на тій уявній точці і звідти б ступили два кроки вперед, а потім десять з одним і десять без одного. Але якщо не відомо, звідки починати, тоді нам нічого шукати тут, у Вултурештах.
— А звідки ти це взяла?
— З твоїх висновків. Хіба не ти казав, що не слід надавати значення кожній фразі? А зараз, бачу, ти перемінив свою думку…
— Ну й що? Від моїх слів до того, щоб іти з Вултурештів, — далеко…
— Ану прочитай другу фразу з документа!
— Прошу: «…потім дорога приведе тебе до старовинної фортеці, прозваної Фортецею Орлів, де, думаю, ти нічого не знайдеш…» Отже, ти хочеш сказати…
— Так! Тобто я хочу сказати, що коли зважити кожну фразу, то таємницю слід шукати не в Вултурештах.
— Гаразд, але ж це дурниця, — запротестував Дан.
— Справді дурниця. Я вже й не знаю, що думати! Адже документ точно вказує: таємниця фортеці Орлів не в Вултурештах. Мені не віриться, що тут помилка.
— Я теж починаю вірити в це, Лучіє.
— Зрештою, шановний логіку, тлумачення слова «Вултурешти» в позитивному значенні означало б дуже цінну вказівку. Визнавай!
— Визнаю… Як же не визнати? Але в чому тут таємниця?
— В тому, що документ зашифрований… — випнула губи Лучія.
— Гаразд, припустімо таке, — відповів Дан. — Гляньмо ще раз на документ. Єдине конкретне слово тут — Фортеця Орлів. Погоджуйся й ти!
— Погоджуюсь! Але саме тут і перепона. Бо все-таки неможливо, щоб у такому документі було випущене найголовніше — місце фортеці. Тому я й подумала одразу, та й зараз так думаю, що починати розв’язувати загадку треба тут.
— Аби ж ми мали ще якісь дані, Лучіє, — з жалем погодився Дан. — А може, третій логофет мав на думці інші Вултурешти? Ти розумієш мене?
— Це неможливо!
— Чому? В нашій країні дуже багато Вултурештів. Навіть у нашому районі кілька.
— Я не думаю, що йдеться про інші Вултурешти з двох причин, і ці обидві причини важливі: по-перше, тут руїни фортеці, а по-друге, — документа ви знайшли саме тут.
— Справді так! — силкувався погодитися Дан. — Хай буде по-твоєму. А де ж тоді таємниця?
— Може, її розкрили Урсу й Марія. Он вони.
Ті двоє підійшли, хитаючись від утоми.
— Ну, знайшли що-небудь? — спитала Марія.
— Отже, ви теж нічого не знайшли! — здогадалася Лучія.
— Зрештою, нам дещо прояснилося… — сказала Марія. — Ми все-таки щось знайшли…
— Що? — підстрибнув Дан.
— Правду, впевненість, — заспокоїв його Урсу.
— Яку?
— Тут не може бути й мови ні про замок, ні про вхід до нього, — сказав Урсу.
— Чому? Звідки в тебе така впевненість? — наполягав Дан.
— Звідки б вона не була, але є, — замість Урсу відповіла Марія. — А з другого боку, важко сказати, звідки вона могла б бути.
— Облиш гратися словами! Кажи ясніше! — нетерпілося Данові.
— Долина оголена, вона не може приховувати ніякої таємниці. А в лісі стоїть стара колиба, в ній недавно жили люди, а це означає, що люди, які дуже часто ходили тут, не могли б не помітити слідів замку, коли б він існував. Це ясно, як день.
