Дан бігцем подався в село, а Урсу заходився розширювати площину біля металевих дверей, щоб було де розмахнутися і якомога дужче вдарити. Однак він забув про одну дрібницю. Тим часом його цілком захопила робота. Закінчивши розчищати, примірився до удару. Він стане отак зверху над стіною, візьме кайло обіруч, покладе поряд на видноті годинника, а певної миті щосили вдарить. Хто зна, може, поталанить легко пробити проіржавілі двері. Хлопець простягнувся горілиць на траві, розкинувши руки й ноги, щоб відпочити й набратися сил. Поволі спливав час. І лише коли почувся звук вибуху, Урсу згадав, що вони не врахували однієї важливої дрібниці.

Ні про що більше не думаючи, Урсу зайняв визначену заздалегідь позицію. Він вискочив на стіну, міцно вперся ногами в землю, схопив обіруч кайло й почав розмахувати, втупившись у годинника. Ще три секунди… дві… одна!

Крем’язень ударив з жахливою силою. Він нічого не почув, крім грому удару, а Дан серед малюків біля криниці почув тільки вибух карбіду. Урсу знову напружено застиг. Коли до наступного вибуху залишилося кілька секунд, він зрозумів: щоб кайло пробило металеві двері, другий удар повинен бути ще сильніший… Цей удар був такий сильний, що держак кайла переламався навпіл. Саме про це Урсу й не подумав раніше. Але не можна гаяти часу. За три хвилини помилку слід виправити… Він не повинен пропустити жодного вибуху, бо хто зна, скільки Данові вдасться продовжувати «гру».

Урсу, забувши про будь-яку обачність, шалено метнувся з горба. І хоч від металевих дверей до місця внизу, яке він примітив, було щонайменше метрів тридцять п’ять, крем’язень подолав цю відстань кількома скоками. А там нагнувся до величезного каменя, взятися за якого зважилася б лише дуже сильна людина, схопив його й підняв до грудей. Від страшенної ваги тіло зігнулося, але хлопець почав підніматися вгору урвистим схилом. Гнаний однією думкою — якомога швидше дістатися до металевих дверей! — він майже третину шляху подолав без перепочинку. Зупинитися вирішив біля смерічки й оголеного коріння. Але корінь, на який він зіперся коліном, випорснув. Не випускаючи каменюки з рук, хлопець покотився вниз.

Урсу зумів зупинитися раніше, ніж докотився вниз. Коли він знову взявся за камінь, то одразу вирішив, що слід піднімати обережніше. Неважко зрозуміти, що такий спосіб сходження швидко знесилив його. Хлопець робив невеликі ривки, спиняючись для короткого перепочинку. Для цього він намічав собі то дерево, то кущик трави, то камінь, старався дістатися туди одним духом, перепочити секунду — і далі. Камінь тягнув його вниз, коліна неймовірно напружувалися, вени на шиї видулися.

Остання точка для перепочинку — зламаний держак кайла біля приступки. Тільки діставшись туди, зрозумів, що, зосередивши всю увагу на тому, щоб дійти до стіни, він не почув Данового вибуху. Хлопець глянув на годинника — точніше, на саму секундну стрілку. Інших стрілок навіть не бачив. Бо страшно було подумати, в якому становищі він опинився. Йому не залишалося нічого іншого, як поставити на один-єдиний шанс: буде ще лише один вибух, а минуло тільки дві хвилини з трьох. Він зрозумів за якусь мить просвітління, наскільки нерозважні були їхні розрахунки. Через п’ять секунд стрілка почне нове коло по циферблату. Урсу підняв камінь, витягнув уперед руки, нагнувся, коротко розмахнувся, а потім жбурнув його з нелюдською силою.

Дан ладнався до четвертого вибуху, коли побачив гурт бабів, що надбігали до криниці. Як на лихо, поспішати він не міг. Залишалося ще кілька секунд. Він закричав бабам:

— Обережно! Назад! — і поклав карбід під банку. Гримнуло секунда в секунду. Малюки довкола нього аж нетямилися з радості. Вони стрибали, мов бісенята, і весь час кричали:

— Стрельни ще раз! Як страшно!

Баби були вже поруч.

— Розбійнику!

— Послухайте, бабусю…

— Мовчи, пройдисвіте!

— Ось лозина, тітко Ляно, зараз ми йому покажемо…

Баби оточили Дана глухою стіною, в якій для відважного черешняка не залишилося найменшої шпарини, куди можна було б прошмигнути.

— Дубцем йому треба вправити розум!

— Чого ти чекаєш, Флоаро? Провчи його трохи, щоб не лякав села!

— Злодію! — кинулася до хлопця одна баба з кулаками. — Розбійнику!

Дан нагнув голову, підставляючи спину… Він чекав, зіщулившись, удару, але басовитий голос, що його Тік впізнав би одразу, зупинив руку старої.

— Гей, баби! Чого ви прискіпалися до хлопця? Онуків би посоромилися!

— А тобі чого треба, трухлявино! — огризнулася одна стара. — Аби твоя воля, ти б найняв його в примарію, щоб стріляв цілими днями!

— Це я трухлявина?! Ви чули таке, люди добрі? — вдавано розлютився дід, підморгуючи Данові, — ушивайся, мовляв. — Подивіться краще на себе. Хіба не бачите, що з вас уже пісок сиплеться?

— Щоб тобі вже заціпило! — кинула баба з червоним, як буряк, носом.

— Повчи краще свою дівку, бо щось дуже з парубками водиться! — докинула інша.

— Ну й баби! Нема вам більше до кого вчепитися?

Дан не чекав, коли вщухне суперечка біля криниці, а скористався першою ж нагодою і прошмигнув між двома бабусями, які тільки роти роззявили на слова діда Плачинди, і припустив, скільки духу, поки ніхто не помітив його втечі. Хлопець зупинився лише біля руїн. Там з останніх сил схопився за мотузку, яку йому кинув Урсу. На його щастя, крем’язень, помітивши втому Дана, тягнув мотузку так, що герой карбіду і консервних банок дістався нагору, не доклавши ніяких зусиль, потім упав безсило на траву й почав скаржитися другові:

— Я вже думав, що мене порішать баби. Аби не якийсь розумний дідусь, то мені б кості переламали там, біля криниці. Мамо рідна, бачив би ти, як вони накинулися на мене!

— А удари чутно було?

— Які удари? — насилу видушив Дан.

— Ти скільки разів стріляв?

— Здається… чотири.

— Чотири? Значить, нічого не було чути?

— Я нічого не чув, крім вибухів. Але бачив би ти, які вони були люті!

— Та облиш уже бабів. Хіба зараз до них?

Але Дан не дав йому договорити, бо підскочив, ніби вжалений, уздрівши кайло:

— Що?! Зламався держак? Коли?

— Після другого удару.

— А як же тобі вдалося пробити?

Урсу показав Данові на камінь. Дан спантеличено глянув на друга.

— Де ти його взяв?

— Тут! Давай краще подивимося на отвір!

Вони обидва нагнулися до металевих дверей. Каменюка проламала горішню частину дверей, зробивши дірку завбільшки з кулак.

— Аби ще один вибух, то камінь влетів би всередину. Я ніби відчував щось. І тому зупинився в останню мить.

— А зараз не можна? Баби подумають, що я заховався десь на околиці і знову їх дратую. Ризик тут невеликий.

Ризикувати їм і справді не було потреби, бо від села долинув звук вибуху. Малюки перейняли «техніку гри» і тепер під опікою діда Плачинди почали бавитися самі. Обидва черешняки зрозуміли, що тепер нічого не заважає їм довести справу до кінця. Урсу підняв каменюку, напружив сили і ще раз пожбурив у двері. Дан тріумфуюче закричав:

— Готово! Ура!

Камінь прошив металеві двері, зробивши отвір, крізь який могла влізти людина.

Золотоволосий детектив у супроводі Цомбі досить швидко дійшов до Зогренів. Дорогою його нагнала підвода, і селянин зрадів, що буде з ким побалакати. У селі один метикуватий малюк привів його аж до хати діда Стріхи.

Той саме годував свійську птицю.

Дід Стріха впізнав Тіка одразу ж, як тільки почув «Добрий день!», і пильно глянув на нього.

— А-а! Той самий малий! Про що ти хочеш іще спитати?

— Про того самого шофера, діду Стріхо.

— Але я справді більше не бачив того лайливця.

— Може, ви пригадаєте хоч що-небудь. Він був товстий?

— Я не сказав би, що він гладкий…

— Сухорлявий? Високий? Горбатий?

— Такий, яких багато.

— Він не кульгає? Може, на обличчі який шрам є?

— Шрам?.. Тобто що ти маєш на увазі?