Він був дуже здивований, коли Урсу обняв його за плечі й погладив кучері.

Здоровань не хотів навіть думати, що могло б скоїтися, коли б він запізнився бодай на якусь частку секунди… Він затремтів…

— Урсу! — закричала Марія. — Ти поранений?

З губи Урсу цебеніла кров.

— То нічого! Я сам собі прикусив язика!

Він утерся тильним боком долоні й посмоктав поранену губу. Потім одвернувся, сплюнув кілька разів, глянув на малого, що співчутливо дивився на вбивцю вбивць, і тоді йому сяйнуло, як він любить усіх черешняків, — ладен життя віддати заради них. Але були серед них двоє, заради яких… заради яких… Він навіть не знайшов належного визначення, тільки біль стиснув горло, та й по всьому.

— Ну, гаразд! — прогнав Урсу свою слабість. — Продовжуємо обстеження!

Долина, якою простували троє черешняків, раптом різко перемінила свій вигляд. Схили, що досі здавалися лагідними й приступними, перетворилися раптом на стіни — високі та урвисті. Здавалися вони неподоланними. Урсу зрозумів, що доведеться використати всю свою майстерність акробата, щоб дістатися на ребро вершини. Воно було таке тоненьке й таке голе, що хлопець ледве втримував рівновагу. Він просувався вперед важко, на чотирьох, іноді лише утримуючись на м’язах рук, іноді роблячи справжні сальто-мортале, щоб подолати тріщини та страхітливі прірви. Через тридцять метрів мук та безуму хлопець нарешті вибрався на вузенький майданчик, посеред якого ніби хтось кинув видовженого ромба. Урсу вже вибився з сил. Лише перепочивши трохи, озирнувся довкола. Ліворуч унизу, в долині, стояли Тік і Марія. Праворуч, теж у долині, ішли до нього, не помічаючи його, Віктор, Лучія і Дан.

— Гей! — гукнув Урсу. — Ви знайшли що-небудь?

Але, ще не договоривши, помітив щось якраз посередині невеличкого майданчика. Урсу втупився туди очима, потім подивився на товаришів. Усі стежили за ним.

— Не могли ви знайти нічого! Подивіться всі на годинники!

— Знову надумав убиватися? — сердито спитала Лучія.

— Вісім і три хвилини! — крикнув Дан.

— І чотири хвилини! — почув Урсу голос Віктора.

— І чотири хвилини! — наче луна, повторила Марія.

— О восьмій годині чотири хвилини, — повідомив Урсу, — черешняки прийшли до входу в замок. Несіть сюди речі й мотузки. Тут, на майданчику, вистачить місця для всіх.

Якраз посередині майданчика, де він зупинився після своїх страхітливих переходів, Урсу помітив щілину у формі ромба. Краї щілини були такі правильні, а ромб настільки досконалий, що юнак не мав уже ніяких сумнівів. Цей отвір був або зроблений, або вдосконалений людиною. Про щось інше він уже й не думав і не хотів тільки сам радіти зробленому відкриттю. Почекав, поки підійдуть інші черешняки, навіть не дивився на ромба, піймав мотузку, яку йому кинув Віктор, потім одного за одним перетягнув своїх друзів угору на майданчик. Спершу Тіка, що одним стрибком, ніби рись, учепився в мотузку, потім Марію, далі Лучію, за нею Дана і, нарешті, Віктора.

— Я не тягнув би вас сюди! — зустрів його Урсу. — Але я певен, що цей отвір і є вхід.

З великою обачністю чи, може, з великим хвилюванням черешняки попростували, ніби виконуючи ритуал, до ромба посередині майданчика. Тут не було ніякої рослинності. Отвір був темний і страшний. Урсу нагнувся і глянув униз.

— Глибокий колодязь, — сказав він. — Опоряджений рукою людини. Дайте ліхтарика!

Присвічуючи ліхтариком, Урсу побачив на прямовисних стінах металеві ручки, наче сходи, що вели в глибину. Тоді попросив камінь і, нахилившись вухом до отвору, кинув його. Подумки рахував, поки почув якийсь плескіт.

— На глибині метрів з тридцять — вода, — повідомив крем’язень. — Треба спуститися.

Віктор і Лучія обв’язали його мотузкою за пояс, погодили обов’язкову систему необхідних сигналів. Урсу почав спускатися. Надійні металеві ручки, забиті в камінь, вели аж до води. Він устромив руку в воду і понишпорив там. Коли вода дійшла йому до ліктя, пальці наткнулися на якесь кільце. Може, сходи ведуть ще нижче? І вхід там? А якщо це дощова й тала вода?.. Дощі й сніги були завжди… Отже, вхід не міг бути нижче рівня води, а тільки вище нього, десь там, куди вода не сягає.

Урсу почав підніматися, шукаючи ліхтариком якусь заглибину чи щілину в стінах колодязя. Знайшов її метрів за п’ятнадцять вище, тобто на півдорозі; вона була в стіні навпроти металевих сходів. Щілину важко одразу помітити, бо вона замаскована, з першого погляду її можна було прийняти за пляму або за видовжену тінь. Урсу протиснувся в неї, ступнув раз, вдруге і побачив, що щілина розширюється, перетворюючись на підземний коридор. Він ступив ще крок у цей коридор і тієї ж миті відчув щось рухливе, непевне під ногами. Інстинктивно рвонувся назад. І саме вчасно. Величезний камінь з оглушливим гуркотом звалився йому до ніг. Камінь мав розвалити голову незваному гостеві. Хоч смерть була за крок від нього, Урсу радісно вигукнув. Тепер він цілком певний! Отже, це справді дорога до замку. Хіба не сказав передбачливий логофет наприкінці свого хитромудрого документа: «І ся треба стерегти від небезпек біля кожних воріт»? Отже, вони прибули до перших воріт Замку двох хрестів!

Відновивши в пам’яті старовинний текст, Урсу пригадав: «Дорога спускається, піднімається також, потім прямо веде». Так указував логофет дорогу після того, як стріла знайде вхід. Отже, ця дорога — небезпечна. Це пастка, здатна примусити замовкнути навіки того, хто не знає таємниці. Справжня дорога — через щілину праворуч і вгору… Хлопець роздумував недовго… Він знову скинув, так само, як і в Вултурештах, мотузку і рушив, тягнучи ноги по кам’яній підлозі, через нішу, що вела вгору. Але вже за кілька метрів налякано зупинився. Він стояв на камені, що, ніби платформа, висів над безоднею. Кинутий камінь лише через багато секунд досяг першої перешкоди. Бр-р! Урсу повернув промінь ліхтарика і неподалік від входу в заглибину помітив металеву драбину, рідну сестру тієї, якою він спустився в колодязь. Такі самі ручки, така сама відстань між ними. Східці вели ніби нагору, але не прямо, а трохи вбік. Тепер усе ясно! Підземна дорога вела в гори попід кам’яною гривою, яку він подолав. Щоб переконатися в цьому, він поліз металевими східцями і через десять-дванадцять метрів опинився в просторому приміщенні. Обставлене воно кам’яними лавами, висіченими в стінах скелі. Ніби старовинна почекальня…

Урсу не гаяв часу. Він пішов назад, легко уникаючи небезпек, знову обв’язався мотузкою і піднявся на поверхню. Черешняки чекали його, згоряючи від нетерплячки й хвилювання. Він швидко переповів їм про свої відкриття. Дуже точно намалював вхід, позначивши небезпечні місця, можливі перешкоди, і майже до сантиметра вказав відстань. Це був урочистий момент, у тиші чувся тільки голос Урсу, який просив Віктора взяти на себе керівництво експедицією, а йому, Урсу, довірити ар’єргард. Крем’язень найкраще знав, скільки відваги, скільки самопожертви, відповідальності, впевненості і рішучості приховувалося під скромним виглядом трохи сором’язливого черешняка, якого він пропонував у провідники. Всіх охопила радість, мовчазна радість, яка піднімалася з глибини душі. Черешняки рушили до Замку двох хрестів!

Дуже точні вказівки Урсу допомогли юним дослідникам дістатися до почекальні без будь-яких пригод. Віктор угорі, а Урсу в колодязі, біля початку підземного входу, наглядали за спуском кожного, використовуючи подвійну систему мотузок, що допомогло уникнути якихось можливих небезпек. Віктор не любив прикрих випадковостей, тож просив Урсу провести кожного в почекальню. Останнім спустився він, забравши решту багажу.

У просторому кам’яному приміщенні Віктор попросив усіх засвітити ліхтарики. Потужне світло осяяло всі закутки. Через кілька хвилин Віктор вимкнув свого ліхтарика, решта зробили те саме.

— У нас є запасні батареї? — спитав він.

— Дванадцять штук, — відповіла Лучія. — По комплекту на кожен ліхтарик.

У мисливські ліхтарики входило по дві круглі батареї.