— А звідки ти знаєш, що вони безглузді? — здивовано спитала Лучія.

— А що може означати, приміром, перша фраза? — продовжував Дан. — «Перше, звідки б ти не брався шукати». Тобі це не здається простим? А зараз перейдемо до наступного речення, де сказано: «Потім дорога приведе тебе до старовинної фортеці, прозваної Фортецею Орлів…», далі він говорить, що під фортецею не знайдеш нічого, а коли пройдеш, як рак, чотири сажні… скільки в сажні метрів, Лучіє?

— Майже два…

— Без «майже». Кажи точно!

— Один метр і дев’ятсот дев’яносто шість міліметрів.

— Гаразд, гаразд!.. Отже, коли пройти назад майже вісім метрів, бо документ говорить про чотири сажні, тобто один метр дев’ятсот дев’яносто шість міліметрів помножити на чотири, потім пройти два кроки вперед…

— А що означає речення про втому й відпочинок? — спитала Марія, що теж узяла один із переписаних аркушів.

— Бо якщо сама побуваєш там, то переконаєшся! Не віриш? Цей документ навіть дитина второпає. Потім іди «десять без одного», тобто дев’ять кроків, потім «десять з одним», тобто одинадцять кроків, потім «піднімайся з труднощами»… Мамо рідна, яка це правда! Потім ще кілька кроків, і, очевидно, знайдеш вхід. Документ говорить: «Потім гарненько лічи східці і тільки на передостанньому зупинись», це означає, мабуть, що вхід збоку, праворуч або ліворуч, потім розповідається про сьомий замок, а це означає, власне кажучи, вхід до замку…

— Але ж ти перескочив через багато речень, Дане, — перепинила його Лучія. — Що вони означають? Для чого написані?

— Я вважаю, твоє запитання — то найкраща відповідь! — сказав Дан піднесено. — Щоб заплутати читача, щоб спантеличити його, і тут третій логофет виявився неабияким майстром. Це найкраще видно зі стилю, яким написано документ, стиль загадковий, релігійний. Не забувай, Лучіє, що люди на той час були богобоязливі. Аби тоді хтось знайшов цей документ, то його вразила б побожність, оті заповіді, розумієш? Мовляв, не злись, не домагайся добра інакше, ніж, приміром, євангелієм чи святою неділею; він був би такий вражений, що правда прослизнула б у нього між пальцями. Згадай епоху, згадайте всі ту епоху… Логофет, на його час, звісно, і справді був дуже мудрою людиною, але для нас…

— Іншими словами, — перепинила його Марія, — ти вважаєш, що розв’язання загадки у…

— Саме так, у Вултурештах! — закінчив Дан.

— Але де? — спитав Урсу. — Адже ми буквально облазили всі тамтешні ями.

— Я теж так спершу думав, як і ти, Урсу, але одне речення з документа мені розкрило очі: «Потім іди, як рак, чотири сажні», тобто назад…

— Куди к бісу йти? — розсердився Урсу. — Ззаду тільки горб…

— А де ми знайшли документ? У долині?

— А-а! — дійшло до Урсу. — Ти хочеш сказати, що в горбі…

— Так! Я вважаю, що фортеця знаходиться в тому горбі. Вона, може, має й інші входи, та цей, що на нього вказує документ, знаходиться в горбі.

— А як і коли можна було збудувати все? — спитала Марія.

— Хіба не сказано в передньому слові, що працювали тільки при світлі місяця? — відповів Дан. — Потім так само, як і з логофетом Зогряну, вони вчинили з іншими: геть голову!.. А земляного горба хіба не могли зумисне обрізати і зробити урвистим? То, здається, дуже цікавий горб… Тепер мені прояснилося багато дечого, Урсу. Я ніби й знав! Нам треба обстежити не руїни, а горб…

— То що ж тоді означають ті нещасні руїни? — спитала Лучія.

— Вони могли бути хіба захистом для замку. Сам замок захований, але про всяк випадок його треба ще й охороняти. До того ж, дуже своєрідно. Велика фортеця привертала б увагу. А маленька… Її ніхто, не помітить, нікого вона не зацікавить. А замок — у горбі. Коли розміркувати про руїни й про горб, та ще про місце, де ми знайшли документ, то я певен, ви теж не будете сумніватися.

— Здається, Дан слушно каже! — підсумувала Лучія. — Вултурешти треба обстежити метр за метром. І все-таки!.. Ваша дівчина в білому говорить про мармуровий замок і ніде жодним словом не згадує про темні кімнати, про відсутність сонця… А про що це свідчить? Що лист її — вигадка?

— Може, в пагорбі тільки вхід до замку, — відповів Дан.

— А сам замок де? — спитала Марія.

— Десь за горбом, у лісі, над якимось неприступним урвищем або, може, навіть десь далі. Адже є підземні ходи, довжина яких вимірюється кілометрами… Якщо йти за документом, то в Вултурештах, а не в руїнах чи поблизу них є щось, зв’язане з замком. То може бути вхід або підземний тунель.

— То чи не краще нам розподілитися на дві групи? — запропонувала Лучія. — Одна обстежуватиме горб, друга — околиці. Так ми прискоримо діло.

На тому й погодилися.

— А як же Тік? — вихопився Урсу. — Хто зна, де він зараз, бідолаха…

І справді, всі, під враженням останніх відкриттів, зовсім забули про малого.

— Даймо телеграму, хай негайно повертається до Вултурештів, — запропонував Дан.

— Навіщо? — заперечила Лучія. — Його дії певного мірою зараз навіть дуже корисні. Вони не стільки допоможуть розв’язати загадку замку, скільки… загадку дівчини в білому. Особливо полонянки в замку. Тік довго не затримається. Залиш йому, Маріє, записку, що ми у Вултурештах.

— Коли ми збираємося йти? — поцікавився Урсу.

— Завтра рано-вранці! Щоб устигнути на поїзд! — повідомив Дан. — А там сім кілометрів пішки до села.

— Краще автобусом, — сказав Урсу. — Туди ходить і автобус. Теж виїдемо вранці.

— От і гаразд. Звідти буде ближче до руїн. Зустрічаємося завтра на автостанції. Усім скажемо, що йдемо на екскурсію до лісу. І друзям, і батькам… А Тікові залишимо записку, щоб прийшов до нас.

— А не можна затриматися на кілька днів? — захвилювалася Марія.

— Навіщо? — здивувався Дан.

— Через два дні має прибути Віктор…

— Ой-ой!.. Я геть забув… Залишмо і йому записку… Я сам напишу. А ти, Маріє, напиши Тікові.

Черешняки розійшлися готуватися в дорогу. Дан весь аж промінився. Він уперше відчув бажання бути керівником.

Тіків друг прокинувся, коли ще й на світ не зазоріло, і почав будити гостя. А той безтурботно спав, мов убитий, бо цілком довірився своєму товаришеві.

— Зараз побачиш того чванька. Такий чванько!

Тік швиденько одягнувся і вийшов до воріт. Сходило сонце. Люди гуртами йшли через городи. Далеко на шосе завиднівся якийсь велосипедист.

— Це він! Чванько! — зрадів товариш. — Зараз побачиш того чванька! — хлопцеві страшенно подобалося це слово.

Коли велосипедист під’їхав ближче, Тік ступив кілька кроків на середину дороги і став там, мов укопаний. Велосипедист ошелешено зупинився.

— Дуже гарний велосипед! — сказав малий замість «Доброго ранку», певен, що чванько прийме його похвалу з великим задоволенням. — Але я вас хочу спитати ось про що. Ви кілька днів тому передали одному шоферові пакета. Не скажете, хто вам його дав?

Велосипедист зміряв Тіка з голови до ніг, але припустився помилки, бо спершу відповів, а вже потім запитав:

— Поштар із Брустурів. А чому це тебе цікавить, кирпатий?

— Бо ми заклалися з отим хлопцем біля воріт.

— А-а! — протягнув щасливий власник велосипеда, але за якусь мить знову похопився: — А який заклад і на що?

— Це вже наше діло.

На щастя, біля воріт однієї хати з’явилася вродливенька струнка дівчина. Уздрівши її, чванькуватий велосипедист стрибнув у сідло, мов чемпіон, але, перш ніж натиснути на педалі, сказав Тікові:

— Кажеш, дуже гарний велосипед? Га? Справді гарний! Найкращий із тих, що зараз випускають, наймодерніший…

І він промчав повз дівчину, задерши голову і випроставшись, ніби мотоцикліст.

— Справді чванько, — порадував друга Тік. — А до Брустурів далеко?

— До Брустурів? Від Могили кілометрів п’ять, у бік гір.

— А до Могили?

— Кілометрів три всього. А чого ти питаєш?

— Думаю, треба було б зайти в Брустури до Маріїної подруги, це шкільна товаришка моєї сестри.

— Зачекай мене, я теж піду, тільки переодягнуся.