— Їй-право, Лучіє, — вихопився Тік, запримітивши велику небезпеку, — а якби ти опинилася на її місці, то хіба тобі не боліло б, знаючи, що твої друзі влаштували суперечку, замість іти на допомогу?

— Я? — здивувалася Лучія. — Якби я опинилася на її місці? Навіщо? Мені не подобається бігати десь по полях… Що я там знайду?

Урсу теж хотів докинути слово, але побоювався розсердити Лучію, Тіка чи Марію, бо в душі підтримував Тіка, а розум його визнавав докази Лучії.

— А я пропоную не квапитися з необдуманими висновками, — сказав Дан і відчув на собі благальний погляд Тіка. — Давайте все обмізкуємо…

— Гаразд, але ж вона ув’язнена там, — засмутився пустун.

— А я в це, Тіку, не вірю. Може, вона й забрела в якісь руїни, хто зна, може, навіть знайшла якийсь замок, але вся оця баєчка з полоном і з Філіппе звучить трохи… як би тобі сказати?.. по-літературному…

— Ось бачиш, ти навіть не можеш заперечити! — накинувся Тік. — Чому це не може бути правдою? Хіба ми не потрапляли в різні історії?.. Ти ніби забула…

— І все-таки не поспішаймо з висновками… Може бути, що…

Та не встиг Дан закінчити свою багатообіцяючу фразу, як Лучія, вже наполовину переконана в правдивості написаного, раптом рішуче вигукнула:

— Це неможливо! Усе вигадка! Фортеця Орлів!.. Замок двох хрестів!.. Коли вона там, коли вона справді ув’язнена і хоче, щоб ми її визволили, то хай би хоч сказала, де нам її шукати!

Відкриття Лучії було громом з ясного неба. Єдиний, хто не відчував ніяких сумнівів і страху, був Тік. Але інші почали відступати — ніхто не міг вистояти проти сумнівів.

— Коли повертається Віктор? — спитав малий, хапаючись за останню рятівну соломинку.

— Під кінець тижня, — відповіла Лучія.

— Чому?.. Тобто я хотів сказати… — геть заплутався малий. — А може, дівчина забула?

— Може, й так, Тіку, але, бачиш, Лучія теж слушно каже… Уяви собі, ти одержуєш телеграму: «Тіку, визволяй мене. Помпіліка». Що б ти робив, не знаючи, звідки вона надійшла?

— Спершу подумав би — їй загрожує така небезпека, що вона забула написати адресу… А втім, то ж дуже просто — глянути, звідки відправлена телеграма! — швидко відповів Тік.

Відповідь найменшого черешняка справила таке враження, як і відкриття Лучії. На превеликий подив усіх, Лучія похвалила його:

— Досить логічно, Тіку! Ми всі певною мірою вплутані в це, і правда з нами. Звідки надійшло послання?

— Його хтось приніс із Вултурештів, — відповів Дан. — Але батько від нього нічогісінько не дізнався.

— Треба знайти поштаря! — запропонувала Лучія. — Якщо навіть послання перейшло через кілька рук, не так уже й важко дізнатися про першого. І тоді вся загадка швидко з’ясується. Тік заслуговує, друзі мої, на найбільшу похвалу. Хто піде на пошуки? Один чи двоє…

Один чи двоє? Вони всі згодні, але найкращими визнані Тік і Дан… та Урсу, який не схотів залишати друзів.

— Та не забувайте найсуттєвішого! — напучувала Лучія. — Нам потрібен перший, найголовніший.

Тік зверхньо усміхнувся до неї:

— Коли послання перейшло навіть через троє чи четверо рук, то протягом дня, щонайбільше двох днів ми знайдемо того, хто його взяв перший.

Але хто з них міг бодай здогадатися, що так багато людей несло послання? Вівчар передав його лісорубові, від лісоруба воно перейшло до старого селянина з роздвоєною губою, від нього до вчителя, що поспішав на весілля, від учителя до чоловіка, який переплутав суботу й неділю, від цього пияка до селянина в високій шапці, далі до повитухи, до перекупки, до попа, до поштаря; а ще побувало воно в руках парубка з велосипедом, у лайливого шофера, в древнього діда, в секретаря примарії в Вултурештах і нарешті опинилося в руках у селянина, котрий приніс його до перукарні! Хто з черешняків міг знати це все?

В дорогу вирішили рушати наступного дня вранці. Усі троє хлопців домовилися зустрітися по обіді в Урсу, щоб підготуватися та уточнити план пошуків.

Тік прийшов до Урсу раніше від Дана. Крем’язень лежав на траві й читав винятково цікавий пригодницький роман. Він саме дійшов до того місця, коли головний герой — людина надзвичайної сили — озброєний самим ножем, бився з ведмедем-грізлі. Малий пригнічено опустився на траву біля читача. Урсу, хоч йому й не хотілося відриватися від захопливого читання, побачивши жалібне обличчя пустуна, закрив книжку й спитав:

— Що з тобою, Тіку?

— Ти вважаєш, Урсу, що ми легко знайдемо людину, котра перша взяла листа?

— Боїшся, що не подолаєш дороги?

— Не про це мова. А коли його знайшов хтось випадково?

— Але ж десь той хтось мусив знайти! Тоді ми вже подумаємо, як лист потрапив туди. Може, його кинули звідкись, а це означатиме, що замок недалеко. Якщо він є, той замок… Бо, правду кажучи, Тіку, вся історія з замком мені здається вигаданою… Але це між нами.

— Бачиш, Урсу, ви занадто ускладнюєте все. Така й моя мати. Коли кажу їй, що я накрутив вуха одному шалапутові, бо той бив сестру, щоб вона не кричала, а дівчинка ж кричить, бо він їй дав ляпаса, мама дивиться на мене з-під брів і всім своїм виглядом показує, що не вірить мені. Та коли скажу, що відлупцював того шалапута, бо він пожбурив у мене камінцем, то вона вірить. Їй це здається цілком природним, хоч насправді я другий раз збрехав. А ти можеш собі уявити того шибеника, котрий осмілився б кинути в мене камінцем!

— Що ти хочеш цим сказати? — спитав Дан, який нечутно підійшов до них. — Не дуже сходиться в…

— Наче треба, щоб неодмінно все сходилося!.. Чому ви вважаєте, що вона хоче вас обманути, приславши саме такого листа? Якби дівчина хотіла покепкувати з нас, то покликала б у якесь певне місце, а там би й сміялася так, що і ми б її почули!

— Але саме так думає й Лучія, дурнику, — пустив шпильку Дан. — Я заходив до неї, вона дуже стривожена. Дійшла висновку, ніби відсутність адреси свідчить наполовину якраз за те, що розповідь у листі — правдива. Вона виробила теорію рівноваги…

— То чому ж ти мене обзиваєш дурником?

— Коли я тебе обзивав?.. Я навіть не помітив. Може, то я ласкаво…

Тікові кров бухнула в обличчя:

— Що ще сказала Лучія? Я вже давно зрозумів, що в неї гарячий розум, як каже наша француженка.

— Сказала, що їй невтямки, чому саме ти так переймаєшся тим листом. Вона вивела теорію, що ти якимось чином теж причетний до написаного в листі…

— Але я ніяк не можу збагнути, — вів далі малий, ніби й не чув Данових слів, — навіщо бути такою нестерпною… і чому…

— Стривай, стривай, не лютуй так на неї, то я тебе просто перевіряв. Нічого вона про тебе не говорила, сказала тільки, що ти розумний хлопець…

— А про тебе вона нічого не сказала?

— Тобто? — здивувався Дан.

— Не сказала, що ти нікчема? Ну, стривай, я тобі ще покажу…

Тікова погроза була сказана так собі, про всяк випадок. Навіть Дан не сприйняв її всерйоз. Урсу скористався цією суперечкою й дочитав захопливий епізод.

У ньому пробудилася жага до пригод.

— Чудово! — ніби уві сні, буркнув він. — Я теж не відступив би. Блискавичним рухом…

Ті двоє спантеличено глянули на нього.

— Що сталося? — перелякався Дан, зв’язавши в одне слова Урсу й Тікову погрозу. — Що за блискавичний рух? Не забувай, що ти вдвічі важчий за мене… Чи ти навчив Тіка битися?

— Зв’язуватися з тобою — для Урсу ганьба, — все-таки відплатив Тік. — Аби він тобі лише пригрозив, то все місто принаймні з тиждень дивилося б на тебе з такою пошаною та повагою, якої ти не знав ніколи в житті…

Тікові слова найбільше розвеселили Дана.

— Клянусь, що від сьогоднішнього дня не заводитимуся з тобою. Завжди ти хапаєш за ногу, що спіткнулася!

— А через тиждень?

— Тоді я натреную обидві свої ноги. Почну вже завтра. До Вултурештів двадцять кілометрів. Коли здумаю…

— Я вважаю, що краще їхати поїздом, — сказав Урсу. — Від Бринченів нам залишиться кілометрів сім. А до Вултурештів звідти тільки ліс. Що ви на те скажете?