Його хитрощі були спрямовані на інше. Він не думав, що парубійко спокійно проковтне й другу пілюлю, але й гадки не мав, що дівчина в білому, яка так щиро сміялася, не встигне заспокоїти свого приятеля. Тож малий не озирався й не помітив, що здоровило кинувся за ним. А коли повернув голову, то було вже пізно — уздрів його за два метри від себе. Ривкові Тіка міг би позаздрити чемпіон світу з бігу на сто метрів. І тільки цей блискавичний старт порятував його від суворої прочуханки. Але здоровань усе-таки трішечки дістав його носаком.

Десь за сто метрів марного бігу, бо задоволений парубійко давно повернувся до дівчини, Тік зупинився, почекав Дана і спитав розгублено:

— Ти бачив, як він мене підчепив?

Дан, хоч як співчував другові, не міг стримати усмішки:

— Ти начебто казав, що ще не народився той, що зможе копнути тебе носаком.

Тік презирливо глянув на Дана:

— По-перше, аби ти знав, він мене дістав тільки трішечки. По-друге, клянусь тобі, що пошлю його в нокаут, навіть коли доведеться тренуватись десять років підряд на мішку з піском і все своє життя присвятити боксерству.

Малий говорив так тихо і так упевнено, що Дан тільки рота роззявив, але найголовніше те, що й потреби не було тренуватися десять років на мішку з піском та обирати кар’єру боксера, щоб здійснити страшну помсту.

Урсу, ніби в воду опущений, стояв самотою в спортзалі. Розпатланий пустун, усе ще під враженням майбутньої відплати, дуже здивувався, заставши друга в такому стані. Звідки він міг знати, що з годину тому тут була Лучія і що тут відбулася сцена, яка могла б закінчитися інакше, якби він не спізнився. Пригнічений Урсу майже годину сидів отак нерухомо в кутку, зігнутий тягарем думок та гнітючих почуттів.

— Що з тобою, Ведмедику [3]? — спитав Тік. — Невже тобі страшно? Чи, може, тобі хтось дав носаком?

Але той навіть не глянув на Тіка. Малий раптом спалахнув:

— Урсу, ти повинен його побити! Щоб ти знав… так я… Аби ти тільки знав, що він зі мною зробив!

І почав розказувати все, що сталося на вулиці, де мешкає дівчина в білому. Урсу, однак, нікого не чув і нічого не розумів. Усі його помисли були про те, що сталося між ним і Лучією, сила-силенна думок стикалася одна з одною, аж іскри летіли, а по спині наче мурашки бігали. Що й казати, нещасна людина! Тік закінчив свою розповідь погрозами, потім згадав, що він спізнився, і попросив вибачення в Урсу. І лиш тоді почув перші слова друга:

— Ох, Тіку, Тіку, навіщо ти спізнився? Ой-ой-ой! Чому ти спізнився?

— Вибач, будь ласка, дуже прошу, вибач… Вибач мені, будь ласка, і ще за одне… Я приховав від тебе одне діло…

— Тіку, любий… я… я дуже образив Лучію, — раптом випалив свою таємницю Урсу.

— І тому ти такий сумний? Я не думаю…

— Так… і нічого не вдієш… Нічим ти мені тут не зарадиш! Краще помовч…

Але Тік раптом зайшовся нестримним реготом:

— Ха-ха-ха^:! Лучія ображена! Дурний! Ти її не знаєш. Лучію цілий день можна шмагати лозиною по спині, й вона не образиться, а прикинеться божевільною.

— Ні, Тіку, ти не розумієш… Тут інше…

Але цієї миті в дверях з’явився тренер:

— Ну, як справи? Зважай, Урсу! Наша тактика правильна. Переконай супротивника, що він у безпеці. Дай йому кілька легеньких очок. Хай він поставиться до тебе зверхньо, хай він заспокоїться, виманюй його нападати, весь час захищайся, хай він думає, ніби ти злякався, а в другому таймі, коли він намагатиметься завдати остаточного удару, кидай його крюком. І нічого хнюпитись. Коли ти не пошлеш його в нокаут, то я, даю тобі слово честі, покину бокс. Бо це означатиме, що я нічогісінько не тямлю в ньому. Ну, вперед, не падай духом! Ще ніколи в житті я не був настільки впевнений у перемозі. У тебе є все потрібне для перемоги, і передусім — тактика!

— Так, так, — підтвердив Урсу, але в голосі його не було ніякої певності.

— Одягайся швиденько, бо треба звільнити залу для твого супротивника.

Урсу послухав поради тренера, одягнувся і вийшов разом з Тіком. Та через кілька кроків зупинився засоромлено.

— Тіку, ти не сердься, але…

— А-а! — здогадався малюк. — Хочеш упевнитися? Я саме думав, як це зробити, щоб ти не сердився. Ти знаєш, я залишусь подивитися на твого супротивника. Ну, бувай! О, ледь не забув. Ми вирішили зустрітися о восьмій у мене й поговорити трохи про… дуже важливу справу. Усі черешняки…

Урсу кивнув на знак згоди головою, а Тік скрадливо подався назад до зали. Обережно проник усередину, сховався біля дверей за лавами й причаївся там.

Коли здоровань переступив поріг, Тік відчув холодок у потилиці. У спортивному костюмі той був ще грізніший. Високий, широкоплечий, з довгими м’язистими руками, з дужою шиєю, зі специфічною статурою боксера, — здавалося, ніби він усе життя провів на рингу. Його тренер показував йому знаки, настановляв, ніби дитину.

— Отже, так: ліва рука, стиснута в кулак, угору — значить, ти повинен бити по корпусу. Права рука, стиснута в кулак, угору — ти відступаєш. Розкрита долоня — означає протилежне. Обидві руки вгору зі стиснутими кулаками — ти мусиш ухилятися. Обидві руки вгору з розкритими долонями — ти завдаєш остаточних ударів. Ану, спробуємо.

Отже, Тікові випала нагода спостерігати найдовершеніше диригування боєм, яке він будь-коли бачив у своєму житті. Учень майже блискавично виконував настанови свого вчителя. Іноді, в межах лише однієї секунди, давалися дві різні команди: ближній бій — далекий або атака — відступ. Любо було дивитися, як простий знак рукою викликав десятки ударів по уявному корпусові або інший знак перетворював праву руку здоровила в якийсь гігантський поршень.

— Чудово! — зробив підсумок тренер. — Я певніший твоєї перемоги, ніж того, що я існую. Тут помиляються, любий мій, багато тренерів. Вони вважають, що під час бою боксер може зберігати холодну голову й розсудливість. Вони забувають, що найкраще оцінює хід бою той, хто поза рингом. Саме тренер бачить те, чого не бачать боксери, і відчуває те, чого не відчувають вони. А все полягає в тому, щоб уміти керувати боєм! Ну, а тепер до мішка з піском. Противник твій дужий. Йому слід завдати такого удару, щоб він упав.

Тренер вийшов із зали, розплившись у посмішці, а його учень заходився гамселити мішок з піском. У Тіка кров захолола в жилах, коли він побачив, з якою силою той б’є. «Один такий удар звалить будь-кого», — подумав хлопець. Після кожного удару мішок з піском вигинався дугою градусів на дев’яносто. Здавалося, що мішок наповнений не піском, а пухом, бо він ходором ходив, наче знавіснілий маятник. «Боже мій, як мені страшно за Урсу!» — подумав Тік. А здоровань гамселив по мішку дедалі лютіше, дедалі затятіше.

У Тіковій голові раптом блискавкою сяйнув зухвалий намір. Ледве втримавшись від зловтішного вигуку, хлопець тихенько підвівся з-за лави, нечутно підійшов до дверей, зачекав трішечки…

Здоровань завдав смертельного удару по мішку з піском. Тієї ж миті Тік пронизливо вигукнув: «А-а-а!» Заскочений зненацька, боксер повернув голову на крик. Але нічого не встиг побачити, бо мішок з розгону вдарив його по щелепі, і здоровань сам мішком звалився долі в перший за своє життя нокаут. Отже, черешняк дотримав-таки свого слова.

У голубій кімнаті з великими вікнами Марія випитувала в Дана:

— Ти нестерпний, ну скажи хоч слово! Невже не розумієш, що мені дуже цікаво?

— Лише тоді, коли прийдуть Тік та Урсу. Май же хоч трохи терпіння…

— Аби ти тільки знав, які вони противні, ці хлопці, що вдають, ніби стали серйозними. Думають, наче вони схожі на дорослих. Я тобі ось що скажу, Дане, З дівчатами не можна бути таким серйозним. З хлопцями — то так-сяк…

— А чому не можна бути серйозним з дівчатами?

— Бо все одно не вистоїш проти їхньої наполегливості, а тільки перетворишся на кумедного юнака… і тому… тому, що дівчата й так майже точно знають, що криється за «великою серйозністю».